Blog

Будучи дитиною, я вперше зіткнувся із фехтуванням, коли побачив шрам на обличчі друга сім’ї. Я все ще пам’ятаю себе хлопчиком, який сидить на його колінах і слухає розповіді про те, як він навчався фехтуванню в братерстві дуелянтів.

#img_left#Він повідав мені, як він отримав шрам і потім протер його оцтом, щоб таким чином носити шрам як символ днів участі в дуелях. Я досі не знаю точно, навіщо він хотів зберегти цей шрам.

Зачарований фехтуванням, я багато вивчав його, включаючи історичні події. Проте, я ніколи не брав до рук шпагу, так само як і не виявляв ніякої цікавості, щоб на практиці вивчати це мистецтво.

Історія фехтування

Велика кількість вебсайтів датують появу фехтування бронзовим століттям, коли стародавні люди навчилися плавити метал. У ті часи меч був громіздкою, важкою для використання зброєю, яка використовувалася для битви з ворогами. Він змінювався відповідно до потреб свого власника. Меч піхотинця відрізнявся від меча кавалериста, але обидва воїни потребували великої майстерності, щоб вижити в битві.

Різьблення, починаючи з 1200 року (з 11 сторіччя), в єгипетському храмі є найпершим записом про мечі, які стали зброєю для розваги, а не для вбивств. Ранні записи повідомляють про римлян, які використовували мечі у війні та спорті. До 16 сторіччя фехтування стало зброєю для ворогів, які билися на дуелі, розвагою для друзів і самозахистом під час нічних прогулянок. А в 20 столітті фехтування стало олімпійським видом спорту.

Технічний університет Середнього Сходу в Анкарі (Туреччина) стверджує на своєму вебсайті, що фехтування з’явилося в Америці в середині 18 століття. Інші кажуть, що фехтування з’явилося в Америці на початку 19 століття.

Для людини, яка не займається фехтуванням, велика частина інформації про нього нецікава і трохи нудна. Проте, я все ще пам’ятав про шрам на обличчі нашого сімейного друга. Це надихнуло мене більше дізнатися про братерства дуелянтів, в надії зрозуміти: для чого комусь захотілося протерти шрам оцтом і мати знівечене обличчя все своє життя.

Походження братерств дуелянтів

Студенти-дуелянти з’явилися спочатку в Європі, в часи раннього середньовіччя. У той час в Германії не було університетів. Отже, для здобування вищої освіти молоді чоловіки були вимушені долати великі відстані, щоб відвідати університети в таких містах як Париж (Франція), а також Мілан, Болонья, Падуя або Салерно (Італії).

Студенти носили свої грошові заощадження із собою, оскільки тоді не існувало ніяких банківських систем, і люди зазнавали атак злодіїв і розбійників. Вони повинні були вміти захищати себе, тому їм давали право носити з собою зброю.

Коли університети були засновані в Німеччині (Хейдельберг у 1385 р. і Ерфурт у 1392 р.), фехтування стало предметом, який у них викладався. Ті, хто навчався йому, завжди носили з собою зброю.

У той час студенти формували общини, що називаються «Burschenschaft» (братерство),  які утворювалися навколо фехтування. Але в початковий період тільки людям знатного походження дозволяли носити меч у німецьких університетах, поки імператор Максиміліан не надав це право простим людям в 1514 році.

Носити меч було символом свого становища, хоча меч також використовувався для оплати боргів і захисту від злодіїв.

В середині 19 сторіччя були встановлені правила для ритуальних битв, які називалися «Менсур». Захисний одяг з особливої шкіри одягали для захисту очей та інших частин тіла.

У 1940 році общини дуелянтів і ритуали для дуелей були заборонені правлячим режимом, і братерства пішли в підпілля, знову з’явившись лише в 1970 році.

Студентські дуелі сьогодні

Студентські дуелі в даний час стали ритуалом для чоловіків, що показує їхню витривалість, здатність діяти під тиском і дією болю.

Студентові втлумачується, що треба бути чесним, надійним, відповідальним і завжди грати за правилами. Коли він одного разу закінчить університет, то зможе проявити ці здібності в особистих справах і на роботі.

«Студенти одягають нагрудник, який облягає все тіло, зшитий з довгого кевларового волокна, з чоловічою кольчугою поверх нього. Шия закутується захисним одягом до підборіддя, надягають залізні окуляри для захисту очей і смужки матерії з щільної шкіри для захисту вух. Ціллю стає голова супротивника і нижня частина обличчя», – сказав Дж. Крістофер Амбергер в інтерв’ю під час «Розмови про бойові мистецтва: усна історія», розміщеного на сайті Swordhistory.com.

У дуелях б’ються, використовуючи справжні гострі сталеві клинки, і кожен повинен постійно зберігати пильність, щоб уникнути удару в голову, що спричинить гулю або рану, що кровоточить, на обличчі.

У кожної із сторін є секундант, який завжди присутній, щоб запобігти прояву незаконної поведінки, що відбувається через жорстокість або норовистий характер супротивника.

Братерство дуелянтів кожного університету має різні вимоги для того, щоб хто-небудь зміг стати його повноправним членом. Деякі вимагають провести одну дуель, а деякі дві або ще більше. Спочатку кожен студент повинен відслужити свій термін у будинку братерства (обов’язок, який зменшується після декількох дуелей).

«Дуелям сучасних студентів не вистачає атлетичної сили, – сказав Амбергер. – Існує інтелектуальний і етичний елемент у фехтуванні серед студентів, і це стає майже життєвою філософією: ти обдумуєш свої дії перед тим, як діяти, і приймаєш наслідки, незалежно від результату. Ти береш над собою контроль і виявляєш, що є суттю твоєї особистості».

Фехтування в Америці

Інститут фехтування Америки в Пітсбурзі (Пенсільванія), викладає фехтування і закликає людей всіх професій узятися за рапіру, шпагу або шаблю.

У школах, де викладається фехтування, студенти можуть таким чином заробити додаткові бали, що враховуються у дипломі. Студентам випускних класів навіть вдається отримувати стипендії, якщо вони займаються фехтуванням.

Інститут фехтування в Америці далеко не один. У країні є багато шкіл фехтування та клубів, і якщо трохи пошукаєте в Інтернеті, то можна легко знайти щось відповідне для себе.

Хайде Мальотра. Велика Епоха

За повідомленням сайту «Каньджунгуо», в одній із статей журналу «Новини Тижня» описується реальна картина водної кризи в Китаї. Якщо виїхати з Пекіна на машині в будь-якому напрямі, то на відстані до 320 кілометрів можна не зустріти жодної повноцінної річки.

#img_left#На Заході, у бік провінції Шаньсі, де видобувається велика частина вугілля в Китаї, можна побачити тільки висихаючі річки. Та й ті вже всі забруднені до гранично небезпечної концентрації, коли не можна навіть торкатися до води.

Якщо їхати на південь через провінції Хебей і Хенань, то тут ситуація нітрохи не краща. Коли журналісти проїхали через легендарний міст «Лугоу», вони побачили під ним висихаючу річку Юндін. Проїхавши вглиб території ще на 480 км., вони також зустрічали безліч пересохлих річок, які були відмічені на карті синіми лініями.

Схоже, що місцеві жителі вже твердо впевнені в тому, що ці річки висохли назавжди, тому що вони обробляють поля на тому місці, де текла річка. Там же журналісти побачили великі, теплиці, а також інтенсивне будівництво.

Як вирішити питання з водою для 250 мільйонів китайців, які проживають у цьому районі? За статистикою, сьогодні кожен китаєць в середньому витрачає води в 8 разів менше ніж житель США, неможливо ще більше скоротити її використання.

Засухи примушують місцевих жителів надмірно використовувати грунтові води, від чого їх рівень знижується на 3 метри щорічно. Є неофіційна інформація, що надмірне використання грунтових вод вже сформувало великий пустий простір під Пекіном.

Влада використовує літаки, повітряні кулі та артилерійські знаряддя для розпилювання спеціальних препаратів, щоб викликати дощ із хмар, що пропливають мимо. Хоча такі способи малоефективні, зате вони викликали великий розбрат між сусідніми провінціями.

 

Грандіозний план уряду «Вода з Півдня для Півночі» для свого здійснення вимагає щонайменше 62,5 млрд. доларів США і передбачає підведення води з річки Чаньдянь за допомогою будівництва трьох каналів. Проте вже зараз фахівці заявляють, що токсичність води в Чаньдянь посилюється з кожним днем і вона може тільки забруднити північні території.

Сьогодні в Китаї ніхто не знає, якою ситуація з водою буде завтра. Комуністичний режим Китаю без будь-яких обмежень прагне до нарощування економічної потужності, нарощуючи об’єми промисловості, але питання в тому, чи винесе китайська земля це прагнення.

Версія китайською

Цього літа потягом я вирушив на південь Китаю. Подорож зайняла 30 годин. Важко описати словами все, що я бачив у цих горах. Це краще зроблять фотографії. Поля в тих місцях красиві, але безплідні. На висоті 3 000 метрів над рівнем моря тут можна вирощувати тільки картоплю, гречку і овес.

Місцеві жителі дуже доброзичливий і гостинний народ. Картопля вариться у великих горщиках в печі, і в першу чергу, пригощають гостей. Господар їсть тільки після гостей. А після господаря годують свиней.

Житлові помешкання будують без вікон. Темно, світло проникає лише крізь щілини в даху. Для нас господар включив електрику. Тут немає безперебійного постачання електрикою. Селяни встановили генератор,  який рухає маленька річка. Проте він працює тільки з червня по вересень, коли потік води достатньо сильний. Вже в серпні генератор може забезпечувати електрику лампочки лише в 5 ватів.

Люди і худоба живуть в одному приміщенні, де темно і задушливо. Недивно, що багато хвороб, таких, як гастроентерит і лихоманка, є звичайним явищем через забруднену воду і недотримання елементарної гігієни.

#img_gallery#

Катаракта і гінекологічні захворювання теж звичні. Жителі села не звертають уваги на легкі нездужання, оскільки, щоб дістатися до найближчої лікарні, що знаходиться по іншу сторону гір, потрібно дві-три години. Коли легкі нездужання перетворюються на серйозніші – можна тільки дозволити справам іти за власною течією.

З 80 сімей щороку вмирає 4-5 хлопців, іноді за рік вмирає понад 10 дітей. Тому місцеві жителі прагнуть мати великі сім’ї. Проте труднощі при пологах залишаються головною проблемою для жінок.

Коли я розмовляв з цією жінкою і бачив мух на її руці, я не знаю, що ви відчуєте, але мені було так важко, що я не міг утриматися від сліз.

Дітям необхідно дві години, щоб дістатися до школи, оскільки потрібно перейти декілька гір і річку (у якій минулого року потонуло шість чоловік).

Початкова школа відкрилася два роки тому. Діти від 7 до 10 і старше вчаться в третьому класі, тому що там тільки одна класна кімната. Нові учні можуть поступити в школу тільки після того, як старші учні перейдуть в четвертий клас, який знаходиться в центрі міста.

Минулого року, завдяки   пожертвуванням, школа отримала парти, стільці та кольорові олівці. Хоча вчитель ледве говорить китайською і 359 написав як 300509, школа все ж таки почала працювати. Завжди є надія.

У північно-східній частині Таїланду, в місці злиття трьох невеликих річок в провінції Удон Тхані, знаходиться Бан Чіанг – село епохи бронзового століття.

#img_center_nostream#

Легенда свідчить, що Бан Чіанг було відкрите одним незграбним молодим чоловіком, який спіткнувшись на дорозі в тому місці, де зараз знаходиться село, виявив природну сировину для виготовлення керамічних виробів.

Перші розкопки були проведені в 1967 році. Під час пізніших досліджень тут були знайдені свідчення доісторичного поселення, яке з’явилося приблизно в 3 600 р. до н.е. і проіснувало приблизно до 200 р. н.е. Це місце розміром приблизно в 20 акрів (8 гектарів) є одним з найбільших поселень бронзового століття в цій частині Таїланду.

#img_center_nostream#

Бан Чіанг примітний тим, що до його відкриття вважалося, що в культурі південно-східної Азії в період бронзового століття панував застій; проте археологічні знахідки підтвердили добре розвинену металургію того часу. А ось зброї, яка часто асоціюється з цим періодом в Європі та в інших частинах світу, було знайдено вкрай мало.

Як і у випадку з іншими стародавніми містами світу, сучасний Бан Чіанг був побудований на місці кладовища і розвалин стародавнього поселення. Культурний шар в деяких місцях був виявлений на глибині 13 футів (4 метри) під поверхнею сьогоднішнього ландшафту. Оскільки люди в цьому місці жили досить довго, близько 4 тисяч років, можна дуже чітко прослідкувати їхню еволюцію від кам’яного століття до бронзового, а потім до залізного.

#img_center_nostream#

Експонати демонструють велику різноманітність характерної кераміки, відомої як «Керамічна традиція Бан Чіанга». Чорне гравіювання і червоний малюнок на світло-коричневому фоні; S-подібні дуги і насічки у формі завихрень; кулястий і човноподібний посуд на підставках – це лише деякі види техніки, які використовувалася при створенні знайденої в поселенні кераміки.

Також серед артефактів представлені прикраси з бронзи і начиння, вироби зі скла, черепашок і каменю. У місцях поховання дітей були знайдені колеса з обпаленої глини з хитромудрими узорами. З якою метою вони використовувалися, поки що ніхто точно сказати не може.

Бан Чіанг – це також одне з найперших місць, де для створення повної картини поселення в розкопках взяли участь експерти з найрізноманітніших областей. Тоді як хронологія села Бан Чіанга залишається спірним питанням (деякі найраніші знахідки датуються бронзовим століттям, що на 1 500 років стародавніше, ніж будь-які інші в Таїланді, це приблизно співпадає з епохою бронзового століття в Китаї), це місце, надаючи нам можливість познайомитися з мирним сільським життям в глибокій старовині, безперечно, залишається одним з найважливіших для археології ув південно-східній Азії.

#img_center_nostream#

Удон Тхані

Місто Удон Тхані почало процвітати будучи головною повітряною базою США під час війни у В’єтнамі. Сильний вплив Заходу відчувається там і зараз, включаючи радіо «Голос Америки», яке транслюється на всю південно-східну Азію. Воно також є торговим центром і місцем сполучення для північного регіону. Це місто надає чудову можливість для відвідин деяких незвичайних місць у провінції.

Стародавні цивілізації

Бан Чіанг розташований приблизно в 50 кілометрах на схід від Удон Тхані, і є місцем 4-тисячної цивілізації, чиї знахідки досі не витягнуті із землі. Воно, разом з розташованим там музеєм, занесене до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Історичний парк Пу Пра Баат

У 42-х кілометрах на північний схід від Удон знаходиться історичний парк Пу Пра Баат, в якому розташовані незвичайні кам’яні споруди з гробницями і храмами. У багатьох печерах є доісторичні настінні малюнки. Стежиною, що звивається через парк, можна проходити цілий вечір, досліджуючи пам’ятники, які отримали назви з «Вуса Барот» – популярної історії в північно-східному Таїланді.

#img_center_nostream#

Ткацькі села

Всього у декількох хвилинах від Удон Тхані знаходиться декілька ткацьких сіл, які спеціалізуються на виготовленні «кхіт», – витканих уручну геометрично рівних ромбоподібних шматків тканини, які використовуються для декоративних аплікацій. Інші села біля Удона спеціалізуються на виготовленні високоякісного шовку.

Водоймище Пражак Сілпаком

Водоймище Пражак Сілпаком розташоване в центрі міста. Спочатку це було міське водосховище, яке тепер використовується як громадський парк. Вечірньої пори тут можна поїсти і зробити масаж.

Відкритий музей Вати По Срі Най

Перший відкритий музей в Таїланді. Тут можна побачити, як жили люди в давнину, а також їхні гончарні вироби і знаряддя праці.

Будівля Рахинутіт або міський музей Удон Тхані

Будівля була побудована в 1920 році, потім в 1988 вона була реконструйована і перетворилася на міський музей Удон Тхані. У ньому представлена експозиція, присвячена історії, а також археології і культурі міста.

Національний музей Бан Чіанг

У цьому музеї представлена історія Бан Чіанга в доісторичний період. У ньому виставлено безліч археологічних знахідок, в основному гончарні вироби і бронзові прикраси. Відкритий щодня з 09:30 до 16:30. Вхід – 30 бат.

#img_center_nostream#

Село королівської кобри

Щоб побачити екзотичне шоу з коброю, відвідайте село Бангкок Ся-Нга. Його жителі заробляють собі на життя тим, що відловлюють і вирощують королівських кобр – королеву всіх змій. Вони навіть влаштовують шоу з кобрами, щоб якось збільшити свій заробіток. Туристи можуть тут побачити це екзотичне дійство, а також купити місцеві прянощі в розпліднику з розведення королівських кобр Ваті Сі Тхамма.

Шоппінг в Удон Тхані

Найбільше місце для прогулянок в місті включає Plaza, універмаг робінзон, центральний кінотеатр, лотки етнічної кухні і конференц-зал. Тут ви зможете знайти ресторани Pizza Hut, Sizzler, Mister Donut і книжкові магазини KFC і B2S.

Шоппінг в Бан Чіангу

Товари тут в основному є сучасними копіями керамічних виробів і текстильної продукції стародавнього Бан Чіанга. Але в деяких магазинах можна знайти і деякі вироби місцевого виробництва. Постарайтеся бути схожим, порівняти і вибрати найкраще, оскільки магазинів там більше ніж досить.

#img_center_nostream#

Нічний базар Лум Удом

Цей величезний і людний ринковий комплекс просто неба розташований біля залізничного вокзалу на східній околиці міста. Там ви зможете купити одяг, сумки, продукти, домашнє начиння, іграшки, DVD та ігри. Причому від походу по цьому базару залишаються дуже приємні враження: ніхто не докучає, не нав’язує свій товар – тільки привітно посміхаються і кивають. Більшість магазинів закриваються о 10 вечора, за винятком декількох, які закінчують роботу трохи пізніше.

Назір Кешвані. Спеціально для Великої Епохи

Як правило, прес-конференція є навіженим переплетенням тонких натяків і хитрих, але поверхневих реплік. Але якщо на ній присутні такі знаменитості, як режисер фільму «Відступники» Мартін Скорсезе, актори Метт Деймон і Леонардо Ді Капріо, то цей захід стає куди привабливішим.

#img_right#Далі Вашій увазі пропонуються тексти двох 40-хвилинних інтерв’ю про найзаплутаніший фільм Скорсезе, недавно удостоєний вищих нагород кінопремії «Оскар» у номінаціях «Краща режисерська робота» і «Кращий фільм».

Питання: Мартіне, знімати фільми про поліцейських – це, на мій погляд, щось нове для вас. Що спільного у поліцейських і бандитів?

Мартін Скорсезе: Безумовно, спільне є; це схожість у давно відомій схемі – вислідити негідника, посадити негідника. Вислідити когось у злочинному світі, вступити з ним у сутичку, впоратися з ним і заарештувати його – я вважаю, що саме завдяки тому, як Уїльям зобразив цей світ, я знову зважився зануритися в життя світу гангстерів, дуже схожого на світ Уїльяма (Уїльям Монахан, автор адаптованого сценарію фільму – прим. пер.).

Зазвичай, мені подобалося знімати сцени з хлопцями на вулицях, в барах і подібних місцях; мені це подобалося навіть більше, ніж знімати сцени з лікарями.

Проте в епізодах з поліцейськими мені було злегка ніяково. Іноді я трохи нервував – було таке відчуття, немов я натворив щось протизаконне; всі ці поліцейські мене дратували, і мені здавалося, що вони збираються мене заарештувати. Тому я раз по раз нервував, проте поліцейським вдалося втихомирити мої хвилювання.

Даффі (офіцер поліції і консультант фільму «Відступники»), який знаходився поблизу, був неперевершеним.

Питання: Що ви можете сказати про насильство у ваших фільмах?

Скорсезе: Я, справді, навіть і не знаю, що відповісти. Я неодноразово говорив, що не прихильник насильства. Я не знаю, чи підходжу я до цієї теми якось по-іншому.

Мій підхід до насильства грунтується на моєму досвіді: який я пережив, який я знаю, який я бачив. Одні люди вразливіші, інші не дуже. Насильство серйозно вплинуло на мене. Я можу розповісти вам про щось істотніше, ніж про фізичне насильство. Мені дісталося від емоційного насильства, якого вистачало всюди навколо мене. Воно частина того, хто і що я є, і якимсь чином воно проникає у мої фільми, але я його не помічаю.

Для мене воно немов курйоз. У цьому фільмі насильство виглядає майже сміхотворно. На мій погляд, у нинішніх фільмах багато насильства, але ці фільми мало чим відрізняються від відеоігор. Якщо ж ви дійсно хочете пережити насильство, то це повинно бути могутнє і реалістичне насильство.

Питання: Чому ваші фільми останніх років стають все більше ірландськими? І чи збираєтеся ви знову повернутися в кіно до італійської теми?

Скорсезе: Це цікаве питання. Я завжди відчував тісний зв’язок з ірландцями, особливо з вихідцями з ірландського району м. Нью-Йорка, хоча на той час як у тих місцях поселилися італійці, а це відбулося в 1920-30-х роках, більшість ірландців звідти вже виїхали. Про це розповідається у фільмі «Банди Нью-Йорка» – історії про те, як ірландці допомагали створювати Нью-Йорк, саме місто і Америку в цілому.

Я дуже ціную ірландську літературу, а ірландська поезія незвичайна. Так от, коли ірландці та італійці поселилися в одному районі, то спочатку у них були певні розбіжності. Тому що розуміння католицизму ірландцями дуже кумедно відрізняється від італійського розуміння католицизму.

І не забувайте про мою велику любов до голлівудського кіно, адже деякі з великих режисерів Голлівуду за походженням були ірландцями – Джон Форд, Рауль Уолш та інші. У фільмі «Якою зеленою була моя долина» (фільм знятий кінокомпанією США 20th Century Fox в 1941 р. режисером Джоном Фордом за сценарієм Філіпа Дана; це один з безперечних шедеврів Джона Форда, що отримав 5 "Оскарів" – прим. пер.) розповідалося про шахтарів Уельсу, але був він поставлений ірландцем.

Фільм пройнятий особливою душевністю і сімейними настроями; причому за відчуттями цей фільм дуже близький до ірландської культури – і це італійці вловили. До того ж сценарій до мого фільму написаний самим Уїльямом Монаханом. Для когось злочинність одна з можливих форм людської поведінки. Але коли ти вирішуєш з цим погодитися у своєму розумі та живеш з цим на вулиці, будь це Бостон, Чікаго або Нью-Йорк або десь ще, це неважливо – так само від цього вибору залежатиме, виживеш ти на вулиці чи ні.

У моєму фільмі розповідається про суспільство всередині суспільства, яке живе всередині ще одного суспільства. Там йде війна на вулицях, і ті хлопці із самого початку знають, що відбувається; і якщо вони хоча б один раз помиляться, то їх уб’ють і вони будуть небіжчиками. Там нікуди бігти і ніде сховатися, абсолютно ніде. Ти приймаєш це як філософію конкретної ситуації, а потім твоєю філософією стає виживання. Я міркую як звичайна людина, для якої відмінності між різними етнічними групами, як говорять бандити, справа чисто технічна.

Питання: Чому Бостон знімали в Брукліні?

Скорсезе: Насправді ми знімали не в Брукліні, а на збройовому заводі Брукліна. Тобто там, де було достатньо місця. Окрім Бостона, на мою думку, дуже гарні умови для проведення зйомок були в Нью-Йорку. Після того, як ми вивчили місця для зйомки в Бостоні, ми подумали, що там можна було б зробити дублі сцен, знятих у Бостоні, але це виявилося непросто.

Орендувати приміщення виявилось складно, та й статисти повинні були бути з Бостона, тому нам довелося б їх доставляти звідти, що дещо скрутно. Але в результаті все непогано для нас обернулося.

Питання: Мартіне, чому ви вирішили зняти рімейк?

Скорсезе: Я знаю все про гонконзький кінематограф. На мій погляд, ситуація у них чудова, тому що вони можуть робити те, чого не вмію я. Мені потрібно було знайти свій шлях, і таким, на мою думку, став сценарій Уїльяма. В світі, який він описав – люди і те, якими він їх зобразив, їхня поведінка, їхня мова – все доповнювало одне одного.

Це історія про довіру і зраду, яка відбувається в середовищі ірландського католицького світу Бостона, і оповідає вона про порочну природу цього світу. Обидва персонажі Метта і Лео зустрічаються з героїнею Вірою, але ні тому, ні іншому про це нічого не відомо.

Додайте до цього персонаж Джека і ще те, що всі ці персонажі сполучені кровозмісним зв’язком. Уїльям, Віра, Лео, Метт і Джек по своєму перекроювали образи героїв, і поки ми працювали разом, все сплавилося воєдино. Марк Уолберг у своїй грі був абсолютно відкритий і нехитрий, а Алік Болдуїн граціозно і витримано доповнював його. Стосунки Уолберга і Болдуїна були дуже схожими на те, що складалося між Ебботтом і Костелло.

Мені більше нічого додати про їхню гру; вони зробили те, що повинні були зробити. Але, по правді кажучи, віддати належне за цей фільм потрібно сценарію Уїльяма і акторському мистецтву Метта. 

Питання: Лео, що такого особливого в Скорсезе, що привертає вас до участі в його фільмах?

Леонардо Ді Капріо: Ну перш за все, я прихильник його робіт. Все почалося з мого бажання працювати з ним у фільмі «Життя цього хлопця» за участю Роберта де Ніро. З тих пір я став його шанувальником. Якби на початку моєї кар’єри ви запитали мене, з ким я хочу працювати, моя відповідь була б "з Мартіном Скорсезе". Це було справжнім везінням зніматися в 2000 році у фільмі «Банди Нью-Йорка».

Думаю, що саме з тих пір у нас склалися чудові ділові стосунки і виявилися схожі смаки в кіно. В якійсь мірі він розширив мої пізнання в сфері фільмів, історії кінематографа і його важливості в житті, і завдяки цим знанням як актор я дійсно піднявся на новий рівень. Він для мене як наставник. 

Питання: Як ви потрапили в його останній проект?

Метт Деймон: До мене прийшов Грехем, оскільки його компанія була зайнята в проекті (Грехем Кінг, британський актор і один з продюсерів фільму "Відступники" – прим. пер.), і від нього я вперше почув про фільм. Відчуття таке, немов збувається твоя найзаповітніша мрія: ей, ти чув, що Мартін Скорсезе знімає фільм про Бостон?

Потім я отримав копію сценарію і закохався в нього, а коли повернувся до Нью-Йорка, то зустрівся з Мартіном. Але я вже й так був згоден зніматися у фільмі. Розумієте, від таких зустрічей залежить багато що. А мені навіть не потрібно було вдавати, що я дуже зацікавлений фільмом – я вже жив ним, і якщо Мартіну потрібна була зустріч зі мною, то я б зустрівся з ним там, де б він побажав. Дійсно, прийняти його пропозицію мені було дуже просто. 

Ді Капріо: Я ніколи не чув про цю розмову з Грехемом. Мені просто прислали сценарій, цей туго заплутаний, складений з безлічі дуже складних шматочків кримінальний триллер Уїльяма Монахана. У кінобізнесі дуже, дуже рідко трапляється, коли ви берете сценарій і відчуваєте, що з ним можна відразу працювати – це був якраз такий випадок.

Звичайно, зовсім без діла ми не залишилися – потрібно було розробити персонажів, продумати сцени, скоректувати діалоги, але щоб ось так відразу отримати готову історію і дійсно складних, багатопланових героїв, потоки інформації, дезинформації, переплетення сюжету, і все це сходиться до задовільного фіналу, мабуть, це щось виняткове в кінобізнесі.

Отже, я отримав сценарій ув той же час, що й Мартін, я це знаю; і цей сценарій був тим самим винятком, який не потребував обговорень. Мартін дійсно хотів перетворити сценарій на фільм. І мені хотілося того ж. 

Питання: Метт і Лео, ви можете розповісти, чому погодилися зіграти своїх героїв?

Деймон: Ми з Лео вважали, що це приголомшливі ролі. Думаю, ми були б щасливі зіграти будь-яку з них. Ми задоволені тим, що все склалося саме так, тому що мені важко уявити себе в іншій ролі. По правді кажучи, дуже рідко у фільмах з таким бюджетом бувають настільки цікаві персонажі.

Взагалі-то, чим більше роздутий бюджет фільму, тим менш цікавими стають його герої. Кожному з нас випав великий успіх зіграти ці ролі, і в цьому безперечна заслуга Уїльяма Монахана і його сценарію. Дійсно чудово було приходити щодня на зйомки і розуміти, що у тебе ціле море роботи і справ безліч. Ну й потім ми також чули, що режисер то тут, то там знімав хороші фільми, тому… 

Ді Капріо: Я згоден з Меттом на всі 100%. За багатьма аспектами ці герої живуть як дві сторони однієї монети. У кожного з героїв своє походження, але за відповідних обставин кожний з них з легкістю зміг би вчинити так само, як і його протилежність. Просто тому, що так сталося. 

Питання: Не дивлячись на те, що ваші герої дуже схожі один з одним, ні той, ні інший не випинаються у фільмі. Як вам вдалося цього добитися? 

Деймон: Це все завдяки сценарію, він дійсно дуже добре написаний. Істотна частина фільму вже була викладена на папері, і поки ми з Лео просто робили свою роботу, репетирували епізоди і навіть грали їх, особливо не замислюючись про таку репетицію, і коли погоджувалися з виправленнями Мартіна, то цей сценарій був тією структурою, яка тримала нас як одне ціле і дозволила чудово виконати нашу справу. У персонажів є схожість, це дуже схожі хлопці, одного віку, з одного кварталу, вони обидва намагаються бути тими, ким не є. Так, у них є що порівнювати. 

Ді Капріо: Поза сумнівом, ці герої – дві сторони однієї монети. Вони частина того середовища, в якому живуть; на самому початку свого життя вони зробили свій вибір, і цей вибір визначає все, що відбувається у фільмі. Ця робота була дуже цікавою, тому що в процесі зйомок ми неначе створювали два абсолютно різних фільми. Звичайно, в деяких моментах ці фільми перетиналися один з одним, проте кожний з них це абсолютно особливий фільм.

Правда, коли я знімався разом з Меттом, то отримував від цього величезне задоволення. Він приголомшливий актор, це дійсно так. Я думаю, в цьому фільмі дуже багато по-справжньому цікавих персонажів. Ось за це я й люблю роботи Скорсезе. Він не тільки вміє схоплювати фільм цілком і вибудовувати його, але також здатний привернути увагу глядача до кожного героя. Навіть зовсім малозначимі персонажі у нього повністю завершені. 

Питання: Мартіне, як сценарій перетворився на фільм?

Скорсезе: Це був дуже довгий процес. Скільки я себе пам’ятаю як творця фільмів, мені подобалося міркувати про процеси взаємодії між сценаристами, собою і акторами, але за минулі роки я виявив, що це не зовсім точно тлумачиться. Вам потрібно створювати фільм власною персоною, живцем.

Звичайно, зйомка фільму це спільний процес, хто б сумнівався. Але основа фільму – це робота Уїльяма; і кожного разу, коли потрібна була допомога Уїльяма, він знову і знову брався за роботу. Коли ми зверталися до нього для доопрацювання образу персонажа, то Уїльям, як правило, особисто працював зі мною і акторами. Процес монтажу також може істотно змінити фільм у тих місцях, де це необхідно.

Питання: До образу героя Джека ви внесли багато правок?

Скорсезе: Ніколсон працював в іншій манері, але знову відзначу, що це особисте. Ми зробили Костелло трохи іншим, ніж його спочатку зобразив Уїльям. В основному, ми змінили час, вік, могутність цього чоловіка і зовнішній вигляд в ситуації його повного краху при його могутності, і навіть при цих змінах був залишений незмінним сумний фінал героя. Ось так я працюю, такі мої прийоми. Висловлюватися може будь-який актор, але всі ми працюємо як одне ціле. 

Питання: Метт і Лео, ви не розповісте про роботу з Ніколсоном у цьому фільмі?

Ді Капріо: Ми були готові до сюрпризів, адже зніматися у фільмі запросили Джека. Ми знали, що робота Джека Ніколсона в команді Мартіна Скорсезе та ще зйомка в ролі гангстера – це щось, це подарунок численним шанувальникам кіно.

У декількох абсолютно різних сценах я навіть уявлення не мав, що відбудеться далі. Я згадую зйомки однієї сцени, коли Джек заявив Мартіну, що він не відчуває образ Костелло таким, що достатньо вселяє страх. А одну зі сцен, де ми сиділи разом за столом, я тепер пам’ятатиму як одну з найяскравіших у моїй акторській кар’єрі.

Я відрепетирував свою роль в наміченій до зйомок сцені, а коли прийшов на знімальний майданчик назавтра, то асистент з реквізиту сказав мені – будь обережний, у нього при собі вогнегасник, пістолет, сірники і пляшка віскі. Деякі з його задумок того дня потрапили до фільму, а деякі ні. Мені, як акторові, в образі свого героя необхідно передати глядачам відчуття постійної, цілодобової панічної напруги, яка переслідує мене все життя; мене оточували люди, готові буквально знести мені довбешку, навіть якщо я зовсім небагато натякну їм, хто я є насправді; додайте до цього небезпечного маніяка під моїм боком, якому нічого не варто було мене підпалити, – все це додавало образу в цілому новоїу динаміки.

Всі ці обставини повністю змінили цю сцену і спрямували її хід у нове русло. Нам всім було відомо, що якщо Джек вирішив взяти участь у зйомках, то його персонаж прибере ініціативу до своїх рук і тоді Джек дозволить своєму героєві займатися всім, чим тому надумається. І ми були цілком і повністю готові до такого повороту подій кожного разу, коли він з’являвся на зйомках. Час зйомок Джека був недовгим, він знявся у сценах за своєю участю, а потім виїхав. Але сцени з ним були одними з найнапруженіших епізодів фільму. Деякі моменти я ніколи не забуду. 

Питання: Метт і Лео, ви можете розповісти про особистий досвід зіткнення з насильством?

Деймон: Я не був тією дитиною, яка багато билася або займалася чимось подібним. Я бачив багато насильства, але, можливо, не більше, ніж будь-яка інша міська дитина. Моя мама працювала з дітьми дошкільного віку і спеціалізувалася у сфері ненасильницького вирішення конфліктів.

Я постійно чув про демонстрацію насильства в кіно, особливо про безкарну жорстокість, і тому сторонився будь-якого насильства. Жодне з проявів насильства в цьому фільмі не залишається безкарним, і всім героям доводиться розплачуватися за свою жорстокість. Це хороше послання людям – за все доводиться платити.

Ді Капріо: Ви маєте на увазі насильство у фільмах Мартіна Скорсезе, вірно? Насильство в такій безпосередній формі, насправді, незвичне для мене, але як акторові, мені доводиться з цим стикатися. Якщо вам у житті не довелося щось пережити, то потрібно зустрітися з тими, у кого є подібний досвід. Частина моїх сцен знімалася у Бостоні – в місті, де я раніше ніколи не був.

Я познайомився із субкультурою Бостона, зустрівся з деякими з місцевих, хто жив там у кінці 80-х за часів "Уайті" (йдеться про Джеймса "Уайті" Балгере – боса сумно відомої банди Бостона Winter Hill, що займалася здирством і торгівлею наркотиками; він працював інформатором уряду США, звинувачується в участі у вбивстві 18 чоловік, переховується з 1995 року, а в 1997 році внесений до списку з 10 найбільш активно розшукуваних правосуддям США злочинців – прим. пер.). Я дійсно дуже хотів познайомитися з декількома хлопцями з південного Бостона.

Немало часу я провів у компанії хлопця, якого зустрів у Лос-Анжелесі; він багато що розповів мені про вуличне життя. Бостон насправді цікаве місто, тому що тут кожен в курсі чужих справ. Він немов "маленьке село" – тут всі один одного при зустрічі вітають, тут все так переплетено і заплутано. Я був дуже радий зустрітися з деким із місцевих жителів, ближче познайомитися з ними і послухати їхні нісенітниці. Я дещо читав про вуличне життя, але мені хотілося проникнути в душу цих хлопців, по-справжньому глибоко зрозуміти, що ж у них на думці.

Багато вуличних сцен фільму ми зняли в Нью-Йорку, а частину з них збиралися зняти в Бостоні. У нас був чудовий технічний консультант Том Даффі, який знав всю історію Бостона і яким є життям на вулиці. Він був разом з нами весь час, поки ми знімали фільм. Безцінну підтримку ми також отримали від поліцейського управління. Метт фактично взяв участь ув нальоті поліції на лігво наркоторговців.

Питання: Мете, а що ви можете розповісти про цю поліцейську операцію?

Деймон: Як вже сказав Лео, Том Даффі виявився для нас просто скарбом. Лео переговорив з деким із оточення "Уайті" Балгера. І Даффі вдалося запросити мене на поліцейську операцію. Це було насправді захоплююче. Моєю перевагою було те, що я родом із Бостона і тому мені не було потреби вчитися місцевій вимові та іншим подібним штучкам.

Все, що я знав про державну поліцію досі, обмежувалося випадком із мого минулого, коли мене зупинили за перевищення швидкості. Тому взяти участь в операції і на собі особисто дізнатися, що являють собою бандити, було просто приголомшливо. Для мене цей наліт виявився дуже повчальним.

Скажу вам також, що я виявився набагато ближчим до центру подій, ніж розраховував. Перш ніж увійти всередину будівлі, ми всі разом, всією невеликою групою, глибоко зітхнули. Мені дали бронежилет і поставили останнім у ланцюзі поліцейських, які збиралися зламати двері і увірватися всередину. 

Питання: Один з персонажів релігійний, а інший – ні. Так було в оригінальному сценарії чи ж це подальші правки?

Скорсезе: Один визнає релігію, а інший ні; я ніколи не думав про це. Багато що в цьому фільмі створювалося на одній інтуїції; я справді ніколи про це не замислювався. Але що я дійсно відчув, то це порочність влади і спустошеність Костелло, героя Джека Ніколсона. Він існує поза владою, поза Богом; у нього величезні гроші, маса наркотиків; у нього є все, що тільки побажає. Але він все одно не задоволений, і, врешті-решт, він сам себе підставляє і потрапляє в пастку, влаштовану його ж синами. 

Питання: Це моральна смерть чи просто смерть? Як у цьому фільмі відображена американська мораль?

Скорсезе: Думаю, це гарне питання. Коли я познайомився із текстом сценарію Уїльяма Монахана, то відразу відзначив, що він схожий на картину, але сенс її мені незрозумілий. Працювати з цим текстом було так само нестерпно, як страждати від нав’язливої звички, але фільм – це дещо інше. Я відчував якусь безвихідність, що витає у цій історії, в образах героїв і в тому, як вони контактують один з одним, і особливо у фінальних епізодах фільму, коли відбувається розв’язка всього сюжету – в ліфті, в передпокої і, звичайно ж, у квартирі Коліна.