Часто далека дорога в поїзді розташовує до бесіди й щиросердних одкровень. Зненацька люди знаходять один в одному прекрасних співрозмовників і діляться самим-самим. Отут і наболілі сімейні проблеми, таємниці душі, цікаві історії життя. Одна з таких історій запам’яталася мені.
#img_left#От про що мені розповіла дуже мила, проста російська жінка Тамара Іванівна: "я виносила сміття в сміттєвий контейнер, а там хтось викинув великий кактус, курний, сірий, зморщений, такий нещасний, нікому непотрібний. Стало так шкода його – адже живий ще! Ціпком закотила в цебро цього "їжака", принесла додому, а ранком прихопила на роботу. Я тоді працювала на фаянсовому заводі, старшою робочою по озелененню й у нас було тепличне господарство.
Мої співробітниці обурювалися, навіщо я принесла таке "страховисько". Не звертаючи увагу на їхні глузування, я вимила найду під струменем води, посадила в горщик у гарну землю, і поставила на стелаж. Рости! І так йому тут сподобалося! Він став швидко поправлятися: верхівка зазеленіла, "ребра" кактуса стали пружними, колючки – блискучими. Через місяць на "ребрах" стали з’являтися бутони, потім розцвіла перша квітка, світло-ліловий великий грамофон з тонким приємним ароматом. Недовговічне життя кожної квітки: ранком розкриється, день красується, а до вечора згорнеться й зів’яне. Але бутонів було так багато, що розпускалися все нові й нові квіти! Дуже незабаром хтось із жінок звернув увагу на дивну закономірність: кактус розкривав черговий бутон, коли я була на роботі.
У вихідні дні ми за графіком чергували в теплиці. У моє чергування квітка розпускалася як звичайно. Але коли чергував хтось інший, готовий напередодні от-от розпуститися бутон завмирав і не розпускався до понеділка. Спочатку думали, що це випадковість, а потім ми зацікавилися, стали примічати, зіставляти. Якщо, я їхала у відрядження серед тижня, або в мене відгул – кактус затримував цвітіння, а коли приходила на роботу, він посміхався мені черговою квіткою! Адже розпускається рано ранком, а я можу відразу й не прийти в теплицю, бути з ранку десь у цеху, або на території заводу. Як він "дізнавався", що я сьогодні на роботі? От у чому секрет, так і нерозгадана загадка! Адже це траплялося не раз, не два, а з завидною сталістю! Всю весну. Якогось особливого догляду за ним не було. Правда, я часто підходила до нього на хвилинку: похвалю, скажу спасибі або щось ласкаве. Мені здавалося, що він мене розуміє.
Я багато працювала, утомлювалася й, коли відчула погіршення здоров’я, то написала заяву про відхід на пенсію. На заводі я не з’являлася, але про кактус згадувала. Лише, через кілька місяців відвідала завод і свою бригаду. Там багато чого змінилося. Мого "їжачка" я не знайшла. Мені розповіли, що, коли я пішла, моя квітка "занудьгувала", перестав цвісти, захиріла зовсім, і її викинули. Мені стало раптом так смутно, у душі, немов щось обірвалося. Як начебто я втратила близьку, рідну істоту. Більше в заводській теплиці я не була жодного разу".
Так, історія на вид дуже проста, але є, над чим задуматися. А як вважаєте ви?
