Коли у Китаї почалася Культурна революція, я ще навчався у школі. Протягом однієї ночі мої знайомі вчителі раптом стали політичними ворогами, і на їх долю випали жорстокі випробування. Тоді я не міг зрозуміти, як могло статися так, щоб без єдиного факту обвинувачення, тільки за чиїмсь злим бажанням була обвинувачена величезна кількість добрих і невинних людей.
Я пам’ятаю свою вчительку російської мови (тоді ще незамужню дівчину). Її звинуватили в тому що, вона нібито агент СРСР на підставі того, що агенти повинні добре володіти російською мовою. Зрозуміло, що, будучи вчителькою російської мови, вона добре її знала. Цій вчительці обстригли наголо пів голови і змусили щодня стояти на колінах перед входом до школи, де кожен перехожий міг на неї плювати та бити заради забави.
Незважаючи на те, що я сприймав їх як політичних ворогів, у своїй душі відчував, що всі обвинувачення не були обґрунтованими, і людей немає за що так бити. Але в той момент я не міг проявити жалість до них. Якби хтось помітив моє співчуття, я був би сам одразу ж підданий покаранню. Щоб показати свою любов до партії, я повинен був репресувати цих людей. Моя дитяча свідомість була не в змозі вмістити в себе одночасно ненависть і жаль, жорстокість і співчуття. Щоб не збожеволіти, щоб вижити у цій кривавій каруселі, якась частина мене повинна була зробити вибір. І тоді я став труїти свою душу, щоб пригнітити свої людські почуття. Я став культивувати ненависть до цих людей і переконувати себе в цьому. Боячись заглянути у своє серце, я став свідомо боротися зі своїм добром.
Одного разу на чергових відкритих зборах із боротьби з ворогами мій однокласник збив 60-ти літнього директора школи з ніг. Я вибіг на сцену із цебром клею та вимазав ним усе тіло директора, потім розклеїв на ньому обвинувачення.
Ще до Культурної революції у мене був близький друг, який часто говорив мені про те, як він любить своїх батьків. Тоді ж він згадував, що його батьки не були бідными людьми. Якщо не бідний, то не наш, отже – ворог. І він сам повів своїх товаришів у свій будинок. Він розумів: якщо не поведе, його відразу почнуть бити. Разом з усіма він вилаяв батьків і підняв на них руку. Після цього було вирішено, що він – наш, а не політичний ворог.
Декількох літніх викладачів зігнали на скотарню, де вони повинні були сидіти в гнояці без їжі та питва багато днів, витримуючи образи та знущання учнів школи. Щоб збільшити їхні страждання, старшокласники придумали так звані "ворота пекла", проходячи через які, на нещасних падав град ударів батогами, виготовлених із гумових ременів, утиканих цвяхами. Після кожного такого удару шкіра і м’язи розсікалися до кісток, залишаючи незагойні рани.
Сьогодні мені важко згадувати цей кошмар мого життя. Після того, як я прочитав "9 коментарів про компартію", я усвідомив, як змінював себе, як примушував змінюватися свою душу. Пізнавши справжнє обличчя компартії, я зрозумів, навіщо все це відбувалося, і чому так жорстоко. Я зрозумів, що для того, щоб вижити, компартії необхідно було постійно шукати ворогів серед оточуючих і через репресії цих людей створювати своїх пустоголових бійців, які всупереч своїй совісті були здатні на все, що забажає компартія. Сьогодні "9 коментарів про компартію" дозволили зняти шкіру з цього монстра, який більше 50-ти років годувався людськими життями. Прийшов час дати китайському народові спокій та насправді людські відносини.
(Із зрозумілих обставин стаття публікується без підпису.)
