Політичні прогнози в Україні зараз особливо не затребувані: нинішній статус-кво із підкресленим домінуванням команди Віктора Януковича у всіх більш-менш владних кабінетах здається непорушним. Країні недвозначно ліплять образ нового господаря — для більшості людей це і є стабільність влади, до якої так голосно закликали практично всі політичні лідери протягом останніх років. Але стабільність не означає прогнозованість: задуматися про альтернативи існуючій системі варто саме зараз, коли видимих причин для потрясінь немає.
Спочатку в найдорожчому торговому центрі країни з орендною платою $100 за квадратний метр пропадає електрика. На кілька днів. Підвела підстанція. Потім 900 будинків у центрі міста заливає гарячою водою. Не витримала теплоцентраль. Вогняний стовп здійнявся на висоту дев’ятиповерхівки — не витримала газова труба.
Це не прогноз глобального апокаліпсису, а всього лише кілька реальних фактів з життя центральних районів Києва — столиці з однією з найвищих у Європі вартістю нерухомості. А заодно показова ілюстрація технічного стану інфраструктури країни, яку через якийсь десяток років її політичні лідери хочуть бачити в двадцятці провідних країн світу.
Мимовільна модернізація
«Україна повинна за 10 років увійти до 20 найбільш економічно розвинених країн світу G20», — говорив Віктор Янукович у першому розділі своєї передвиборної програми. У перший повний рік свого президентства йому потрібно наповнити цю декларацію конкретним змістом відразу з кількох причин.
Причина №1: все та ж горезвісна стабільність. Сконцентрувавши в своїх руках всю повноту влади як у формально-юридичному, так і в публічному сприйнятті, Президент отримав «у доважок» і всю повноту відповідальності за ситуацію в країні. Звичайно, вітчизняним політикам не звикати перекладати свою відповідальність на інших і пояснювати невдачі підступами опонентів або зовнішніми факторами, але це явно не той випадок. Виправдання і туманні пояснення невдач можуть за лічені місяці поховати з такою важкістю створений імідж «міцного хазяїна» Януковича-політика.
Причина №2: Євро-2012, яке напевно буде використовуватися як продовження вищеназваного. Свого часу завдяки Олімпіаді-80 радянські громадяни дізналися, як можуть виглядати сучасні готелі і нормальні дороги. Те ж саме чекає Україну в 2011 році: міжнародні аеропорти в Києві, Львові, Донецьку і Харкові, шість автомагістралей з заходу на схід країни. Оновлення готельного та міського господарства створить не тільки такий необхідний владі ефект «покращення життя вже сьогодні», а й необхідну інфраструктуру для розвитку бізнесу.
І, нарешті, третя причина — символічна. Почати вступ до G20 на 20-й день народження країни з тим, щоб закінчити цей процес в 2020 році? Сюди ж можна віднести і озвучену ідею подвоєння ВВП до 2020 р. Гарно? Партійні ідеологи теж напевно не пропустять такий збіг. Як горезвісна «п’ятирічка за три роки» і «наздоженемо-переженемо Америку», ця велика мета має всі шанси увійти в історію. Поки, на жаль, як приклад демагогії і популізму з виразним присмаком плагіату напрацювань кремлівських політтехнологів.
2011-й наочно продемонструє і без того очевидний тренд: ми всього лише світова периферія, а значить, можемо розраховувати тільки на власні сили. Ключові проблеми економіки обумовлені об’єктивними чинниками — геополітичними змінами, уповільненням глобального економічного зростання, старінням інфраструктури.
Сьогодні накопичилася критична маса цих викликів, і протиставити їм можна тільки професіоналізм управлінської команди. Грубо кажучи, модернізація активів починається з модернізації мізків, в першу чергу — влади. А в цьому відношенні нинішня команда виглядає слабкою: і справа тут не стільки в особистостях, скільки у відсутності нормального діалогу між суспільством і владою зі стратегії цих реформ.
Оприлюднена влітку Програма економічних реформ на 2010–2014 рр., підготовлена в Адміністрації Президента, так і не змогла вийти за рамки «придворного» документа для вузького кола втаємничених чиновників. «На публіці» ж створюється враження, що єдиною і реальною програмою реформ в країні є… меморандум і зобов’язання перед МВФ, хоча б тому, що тільки в рамках цих умов влада щось робить, з чимось не встигає, звітує про виконану роботу і потім отримує відповідну оцінку цих дій у вигляді чергового траншу кредиту (або його відсутності). Тобто традиційно замість стратегії розвитку країни уряд займається латанням дірок.
Завдання №1 на 2011 рік для влади — пред’явити суспільству стратегію економічних реформ. І навіть не стільки пред’явити, скільки роз’яснити її зміст і вигоди. Інші варіанти, як показав досвід прийняття (точніше скасування) Податкового кодексу — це шлях у нікуди. А ця доріжка і без того добре протоптана попередниками нинішньої влади.
