Батьки-селяни повинні брати участь у жеребкуванні, щоб мати змогу вибрати хоч будь-яку школу для своєї дитини. Якщо після жеребкування вибір падає на школу, яка дуже далеко розташована, батьки не мають змоги змінити вибір, навіть якщо школяр зовсім маленький. Як інформує радіостанція «Вільна Азія», такий спосіб жеребкування практикується не тільки в провінції Хенань, а й у багатьох інших провінціях.
Згідно зі статистикою, у Китаї на цей час приблизно 200 млн селян проживають і працюють у містах. Вони виконують найбруднішу і фізично найважчу роботу, у такий спосіб упливаючи на розвиток цих міст. Однак при цьому вони залишаються самою безправною категорією населення Китаю. Хоча китайська влада постійно вимагає, щоб чиновники на місцях захищали інтереси селян, однак ці вимоги ніхто не виконує. Впродовж багатьох років стосовно прав селян не сталося ніяких значних поліпшень.
Китайський аналітик Фан Цзюе, який проживає у США, розповідає: «Однією із слабких ланок у китайській освіті є освіта селянських дітей. Сьогодні у Китаї нараховується більш ніж 100 млн людей без освіти, найбільшу частину з яких складають селяни.
Проблема полягає в тому, що управління освітою в Китаї здійснюється на основі прописки. У селян, що приїхали у місто, немає офіційної прописки, тому їхні діти не мають права на звичайних умовах піти вчитися у міську школу. Реформи стосовно системи прописок проходять дуже важко. Насправді, краще за все було б відокремити прописку від освіти і надати можливість учитися всім, незалежно від прописки».
За статистикою, у Китаї близько 20 млн дітей приїхали в міста разом зі своїми батьками-селянами. 9,3% з них не мають можливості здобути освіту, близько мільйона дітей селян не можуть піти своєчасно до школи після досягнення необхідного віку.
У статті також йдеться про те, що діти селян, яким хоч і вдалося влаштуватися до школи, проте зазнають там дискримінації. Наприклад, вони не можуть брати участь у різноманітних заходах, які проводить навчальний заклад або організованих на державному рівні; не можуть брати участь у відборі кращих учнів класу та школи; не можуть брати участь у спортивних змаганнях та ін.
Окрім цього, їхні батьки повинні платити дві додаткові плати за навчання — «плата за підтримку та допомогу» та «плата за уроки» — бо їхні діти не вважаються офіційними учнями. Для селян, що отримують найнижчу заробітну платню у місті, ця платня також є непосильним тягарем. Тому дуже часто вони віддають своїх дітей у спеціальні школи для немісцевих дітей — тих, хто приїхав на заробітки. Наприклад, у Пекіні з 400 тис. селянських дітей половина навчається саме у таких школах. У цих школах умови навчання дуже погані, рівень учителів також дуже низький. До того ж влада часто закриває ці школи. Приміром, нещодавно була закрита така школа в пекінському районі Хайдін, унаслідок чого приблизно 10 тис. селянських дітей втратили можливість навчатися.
На думку спеціаліста з проблем праці в Китаї пана Цайя Чунго, який проживає у Франції, «заробітна плата китайських селян низька, профспілок немає, тому їхнє становище у Китаї дуже жалюгідне. Наприклад, на них не поширюється страховка на лікування, — уточнив він. — Теоретично останнім часом селяни, які працюють у містах, отримують різні види страхування. Однак ці страховки не можна отримати на всій території Китаю. В багатьох провінціях узагалі немає відділень компаній, які надають ці види страхування. У Китаї також немає ніяких селянських неурядових установ, немає селянських газет, які допомогли б об’єднати їх та захистити їхні права».
Наприкінці статті говориться, що найбільша справедливість — це рівноправність в освіті. Якщо в Китаї мільйони дітей і далі будуть обмежені в здобуванні освіти й будуть тинятися на вулиці, то це не тільки негативно відіб’ється на їхньому майбутньому, але, що серйозніше, може створити загрозу стабільності всього китайського суспільства.
