Історичні пригодницькі фільми нині велика рідкість: дуже вже дороге й клопітке задоволення. Режисера О. Ряскова це, проте, не налякало: фільм "Слуга государева" знято за всіма законами жанру плаща і шпаги, із усіма притаманними кліше типу благородних героїв, "невловимих месників", підступних інтриганів і всепереможної любові.
#img_left#…Напередодні Полтавської битви король Людовик XIV посилає до Петра I і Карла Великого двох дуелянтів, що провинилися, – Шевальє Шарля де Брезе (Д. Міллер) й Антуана де ла Буша (В. Маліков), давши їм листи з проханням відправити подавців на певну смерть. Більше за всіх "пощастило" де Брезе, якого король, оскаженілий, зрозуміло, не дуеллю, а зв’язком зі своєю фавориткою, відправив до "дикої Росії" без перекладача.
На російсько-польському кордоні, куди прибув француз, як повелося, хмари ходять похмуро: від руки таємничого Чорного Вершника гине вже третій кур’єр. Розібратися у цьому беззаконні посилають Гришку Воронова (А. Бухаров – "Вовкодав"), який, зустрівши дивом уцілілого після зустрічі з Вершником де Брезе, вирішує супроводжувати його до царя. Дорожні пригоди, в ході яких Гришко здійснює замах на Карла, а Шарля трохи не почепили на шибениці солдати Петра, роблять француза й росіянина друзями навік.
По ходу подій розкривається і таємниця Чорного Вершника. Їм (а точніше, нею) виявляється молода полька, що мститься разом із своїм похмурим братом (А. Чадов) за смерть батьків кожному зустрічному росіянину. Пробравшись у табір Петра, оп’янілого перемогою під Полтавою, вона стріляє в царя, а влучає у відданого Гришку, що закрив собою государя. З розпусним де Брезе відбувається катарсис, і додому він повертається з двома всиновленими Гришковими дітьми і тією самою королівською фавориткою, що відмовилася від Людовика і приїхала за ним до Росії.
#img_right#Треба визнати, що режисер О. Рясков досить серйозно підійшов до постановки такого непростого жанру, як костюмована історична драма. Добротно відпрацьовані батальні сцени, колоритні Версальські зарисовки; фільм не псують навіть алегорії на зразок свічок, що обпливли за ніч любові до непристойного стану.
Проте від "Слуги государева" не захоплює дух і не пробиває зрадлива сльоза. Багато в чому через ідейну й сюжетну розкиданість. Автори до кінця не визначилися з генеральною лінією – про що ж усе-таки фільм? Про духовні пошуки меткого француза, що зрозумів у далекій Росії, почому фунт лиха, і що вирішив почати нове життя? Або про відданість цареві Гришка Воронова? Можливо і рівноправне співіснування обох ліній, проте і та й інша потребує доопрацювання.
Слуга государева – мабуть, Гришка, сорочка-хлопець і безстрашний воїн, якого досить живо і емоційно грає Олександр Бухаров. Проте, щоб глядач перейнявся почуттями героя, що віддав життя за царя, напрошується хоч трохи виразна історія його взаємин із государем. І тут кинутої якось побіжно і між іншим фрази про те, що вони з Петром знайомі ще з Потішного полку, явно недостатньо.
Усупереч назві та пафосу кульмінаційної сцени (смерть Гришка) за головного героя все-таки приймаєш француза, чия лінія прокреслена виразніше, хоча і до неї є питання. Створюється враження, що, продумуючи постать де Брезе, творці розривалися між любов’ю до Д’Артаньяна і почуттів, що спонукали Михайла Юрійовича Лермонтова написати "Бородіно". Таке суперечливе бачення героя привело до того, що відчайдушний дуелянт і улюбленець жінок де Брезе, ступивши на російську землю, впав у транс, обернувшись похмурим меланхоліком, раз по раз утикаючись у комір плаща. Мовний бар’єр, звичайно, – та ще засідка, але не до такого ж ступеня. Скажімо, у відомому фільмі "Зозуля" (реж. А. Рогожкін) він не заважає героям любити й ненавидіти одне одного.
#img_left#Що стосується полум’яної пристрасті де Брезе до королівської фаворитки, – все теж вельми загадково. Якщо це така любов – чому наступного дня після їхнього побачення нам показують його адюльтер із двома принадницями? Особливо гарний епізод, в якому де Брезе, звільнившись від жіночих обіймів, раптом сідає на ліжку і, обхвативши голову руками не гірше за роденівського мислителя, про щось серйозно замислюється. Мабуть, про Неї… Прохідний роман Шевальє ніяк не витікає в щось велике, навіть під впливом "ударів долі".
{У цілому фільм справляє відчуття величезного поля, охайно зораного по краях і зарослого дерном посередині. Попавшись у хитросплетіння ліній і характерів, глядач розгублено завмирає, не в змозі розібратися, кому ж слід співпереживати. Чи то французові, що опинився в чужій країні, чи то росіянину, якого улюблений государ кидає то на одну, то на іншу амбразуру, чи то полякам, яких при всій трагічності їхньої історії якось менше за всіх шкода. Мабуть, тому що хотіли позбавити нас найдорожчого – Петра Великого. Адже ще – як альтернативу для співпереживання – запропоновано постаті трьох государів, у кожного з яких свої проблеми: у одного – з жінками, в другого – з улюбленим слугою, у третього – із простріленою ногою.
Але, загалом, нашого співчуття вистачило б на всіх, тим більше, що жанр фільму передбачає участь великої кількості дійових осіб, проте не шкода навіть доброго хлопця Гришку. Всій цій історії при зовнішній злагодженості не вистачає щирості та мушкетерського завзяття. Фільм залишає відчуття красивого театрального макета з механічним заводом, в який ніяк не увірветься жива музика.
Джерело: Журнал "Наше Кіно"
