Розташований на скелястому березі, цей покинутий італійський порт є дивом інженерної майстерності 20-го століття — не кажучи вже про місце, з якого відкривається неперевершений краєвид. Порто Флавія, що розташований на південно-західному узбережжі Сардинії, має надзвичайно фотогенічний фасад із тунелем, що пролягає на висоті 52 фути над морським плесом. Внутрішні приміщення, що колись були гірничодобувним центром, простягаються глибоко в скелі й сягають верхівки скелі.
Свого часу Порто Флавія був передовим досягненням промисловості, але сьогодні гавань занепала і стала місцем, що приваблює переважно туристів. Сто років тому історія Порто Флавії була більше пов’язана з видобутком корисних копалин та скороченням витрат, аніж з панорамним видом на океан.
Паливо, метали та мінерали — вугілля, цинк, свинець, сірку, барій, срібло та інші метали — в ті часи видобували в сусідньому Масуа, в районі Сульчіс італійського острова Сардинія, як це робили з 1600-х років. Ця галузь почала розвиватися лише у 1900-х роках, хоча видобуток був виснажливим і дорогим, оскільки руду перевозили у плетених кошиках на сардинські кораблі, які називалися біланчеллами, що стояли в Масуа. На біланчеллах працювали моряки з острова Карлофорте, що за 19 миль (30 кілометрів) на захід.
Завдання було трудомістким і небезпечним: кораблі могли вміщати до 30 тонн, часто були завантажені вщерть і могли затонути в штормовому морі, особливо коли на них був свинець. Після прибуття вантажу до Карлофорте, якщо погода була поганою, на завантаження одного пароплава могло піти до двох місяців, перш ніж він відплив до ливарних заводів у Франції, Бельгії чи Німеччині.
Тож бельгійська гірничодобувна корпорація прагнула прискорити цей процес і в 1922 році найняла інженера Чезаре Вечелліо для роботи над вирішенням проблеми. Застосовуючи найновіший підхід, Вечелліо обстежив скелясте сардинське узбережжя на північний захід від Масуа і знайшов місце, яке мало стати портом для завантаження руди безпосередньо на пароплави, що швартувалися б уздовж вертикальної скелястої кручі. Море тут було достатньо глибоким, щоб кораблі не сідали на мілину. Це мав бути Порто Флавія.
Руду транспортували до місця на вершині скелі в Порта Флавія, де вхід вів до верхньої частини двох довгих тунелів, розташованих один над одним, які йшли паралельно на відстані 2 000 футів (60 метрів) у напрямку до океану. За допомогою сховища і системи транспортування вони переміщували руду через скелю і завантажували її безпосередньо в трюм пароплава, що чекав внизу.
Будівництво гавані було завершено за короткий дворічний період, з 1922 по 1924 рік, завдяки команді шахтарів, які були експертами у скелелазінні та використанні динаміту, і досягли цього, нехтуючи стандартами безпеки. Дивно, але не було жодного смертельного випадку — принаймні, про нього не повідомлялося. Завдання ускладнювалося тим, що було мало порожнин, які могли б забезпечити укриття від вибухів. Щоб розв’язати цю проблему, вони вирили траншеї через рівні проміжки вздовж розкопу, щоб забезпечити захист.
Вони почали будівництво з вибухівки й буріння на вершині скелі, на висоті 121 футів (37 метрів) над морем, викопуючи за допомогою вибухівки та механічних бурів те, що мало стати верхнім тунелем. Тут видобута руда буде прийматися, доставлятися всередину електричним потягом і скидатися в нижній тунель через галерею вертикальних резервуарів для зберігання.
Далі, використовуючи канати та звисаючи зі скелі, вони підривали й бурили те, що стало б нижнім тунелем. Цього разу розкопки велися у зворотному напрямку, що дозволило прискорити процес, скидаючи відходи безпосередньо в океан внизу.
Після завершення будівництва двох тунелів вони були з’єднані вертикально дев’ятьма величезними резервуарами для зберігання, кожен діаметром від 13 до 26 футів (від 4 до 8 метрів) і висотою 66 футів (20 метрів). Вони були вириті знизу вгору, що дозволило їм знову виносити уламки в море, але це була надзвичайно небезпечна робота.
Ці резервуари проходили по обидва боки нижнього тунелю й утворювали галерею на верхньому рівні. Вгорі були люки для зберігання руди, з яких вона скидалася вниз, а внизу — розвантажувальні люки, які живили конвеєрну стрічку, що пролягала по всій довжині тунелю.
Цей конвеєр переносив метали та мінерали до отвору, де на них чекало судно, перш ніж вивантажити їх на трохи нижчий висувний конвеєр, який перекривав 52-футову щілину від схилу скелі; руда перетинала щілину і спускалася вертикальною шахтою в трюм судна. Ця висувна стрічка була вкрита сталевим кожухом, щоб мінерали оксиду цинку не здувало вітром. Таким чином, порт міг переміщати 500 метричних тонн руди на годину до кожного пароплава, що очікував на відвантаження.
Після завершення будівництва власник гірничодобувної корпорації побудував з бетону фальшивий фасад з вежею та арочним дверним отвором — не стільки для функціональності, скільки для престижу. Тоді дизайнер Вечелліо отримав спеціальний дозвіл назвати весь об’єкт на честь своєї новонародженої доньки, і порт отримав свою назву — Порто Флавія.
Після початку видобутку корисних копалин у порту собівартість продукції знизилася на 70%. Це було добре для гірничодобувної корпорації, але, на жаль, не для моряків Карлофорте, оскільки багато з них залишилися без роботи, що завдало шкоди місцевій економіці. Підсумком стало те, що заробітна плата в Порту Флавія була вищою, ніж на шахті, а умови праці були кращими завдяки функціональній системі видалення пороху, хорошій вентиляції, природному освітленню, а також першокласному обладнанню. Однак траплялися нещасні випадки зі смертельними наслідками; команду, відому як «Ескадрон смерті» (Squadra della Morte), викликали для виконання небезпечного завдання: вони спускалися в резервуари, висіли на мотузках і за допомогою кирок і жердин вибивали руду, що застрягла на скельних стінах.
Діяльність у Порту Флавія сповільнилася в 1960-х роках, коли місцева гірничодобувна діяльність зменшилася, і він остаточно закрився в 1990-х роках, коли видобуток корисних копалин у Масуа повністю припинився. Сьогодні унікальний порт з видатною морською панорамою знаходиться під охороною ЮНЕСКО і став популярним місцем, де відвідувачі можуть ознайомитися з гірничодобувною та промисловою історією регіону під час екскурсійних турів.
