«Перед тим, як я приїхала до вашого рідного міста, я думала, що це пустельне місце в безплідних горах; тепер, відвідавши його, я знаю, що воно сповнене ароматом квітів. Перед тим, як я зустріла вас, я думала, що ви примітивний народ; тепер, коли ми познайомилися один з одним, я знаю, що ви — справді благородна нація».
Це слова тибетської народної пісні, яку пані Чжу Жуй, письменниця китайської національності, вперше почула в домі тибетця, і ці слова точно висловлювали її почуття щодо Тибету.
Пані Чжу, що жила на материковому Китаї, пережила переосмислення від спотвореного уявлення про Тибет до любові до його культури та людей після того, як відвідала цю країну. Тепер, вже будучи іммігрантом у Канаді, вона не може відпустити Тибет із свого серця. Тибет став частиною її життя, як пульс і дихання. Та віддалена і таємнича земля стала поворотним моментом у її житті, що проходить червоною ниткою в її літературних творах.
Оскільки Тибет зараз — центр міжнародної уваги, «Велика Епоха» взяла інтерв’ю у Чжу Жуй в Канаді, поцікавившись, як вона дивиться на Тибет, мешканців Тибету та їхню культуру. Далі викладена її розповідь.
Моє перше відвідування Тибету: конфлікт між китайцями і тибетцями
Коли я була молодою, я відвідувала численні збори, на яких просили згадати гірке минуле та висловити китайській компартії вдячність за прекрасне сьогодення. Тоді моє враження щодо Тибету було таким, що ця країна була не тільки нерозвиненою, але й варварською і страшною. Але пізніше моя думка змінилася.
Тибет постав переді мною як цивілізоване, чисте та мальовниче місце. Я не можу точно визначити причину цієї зміни, тому що це сховано надто глибоко в моїй пам’яті. Як більшості китайців, комуністична пропаганда промивала мені мізки. Незалежно від того, що було сказано про Тибет, це не було хорошим, і я визнавала, що це було так. У 1980-ті китайський комуністичний режим стих щодо багатьох чутливих проблем, включаючи Тибет, і багато робіт, пов’язаних із Тибетом, з різними точками зору з’явилися в Китаї. Я навіть знайшла книги про Тибет, написані іноземними авторами, і зацікавилася цим регіоном.
Моя перша подорож до Тибету здійснилася в 1997 році. На шляху до Острова Птиці в провінції Цінхай я побачила першу тибетську палатку і попросила нашого водія зупинити машину. Коли ми йшли в напрямку палатки, люди в ній, тибетці — жінка, її чоловік і двоє дітей — вийшли привітати нас. З радістю вони провели нас всередину та гостинно пригостили своєю улюбленою стравою — чаєм з маслом, запропонувавши нам свою єдину подушку в якості сидіння.
Я залишила господарці 10 юанів (приблизно $1,4) перед тим, як ми пішли. Інша китайська жінка в нашому фургоні спитала тибетку: «Всі інші люди працюють над плануванням сім’ї. Чому у вас двоє дітей?»
Повернувшись до машини, хтось із нас вигукнув: «Жителі Тибету дійсно бідні!» Інший відповів: «Бідні? Хіба тут не гарно?! Ці пасовиська усі вільні!» Почувши їхню бесіду, думаючи, як та тибетська жінка пригощала нас кращим із того, що в них було, не вимагаючи нічого натомість, я відчула на серці біль.
Доїхавши до пустельного простору на нашому шляху Цінхайсько-тибетським шосе, ми угледіли тибетську пару — чоловіка й дружину з дитиною на руках, що йшли дорогою. Вони помахали нам, сподіваючись що ми підвеземо їх. Я сказала водієві: «Давайте підвеземо їх?» Водій ніби не почувши моїх слів, натиснув на педаль газу і фургон поїхав ще швидше. «Чому Ви не зупинилися?» — спитала я. «В фургоні немає місця», — відповів він. «Це не так. Ми можемо взяти ще шість або сім пасажирів. Вони такі безпорадні в цій пустельній області. Якщо ми не допоможемо їм, хтозна, скільки часу пройде, поки вони стрінуть інший транспорт? Чому ми не можемо їм допомогти?» — «Ви настільки наївні. Ви не знаєте, що мешканці Тибету брудні. Якщо Ви дозволите їм увійти до фургону, то всі будуть мучитися від їхнього запаху».
Я знала, що не зможу переконати їх і кинула цю спробу. Я дивилася з вікна та бачила, що руки тибетської пари досі були підняті вгору, але тепер застили в повітрі.
Коли ми прибули до Тибету, я помітила, що все було іншим: мова, одяг, будівлі, релігійні місця — і все це мені подобалося. Коли я ходила вулицею Бархор — найвідомішою вулицею з магазинами в Лхасі — я повністю захопилася. Глиняні фляги, зв’язані шнурками прапори, картини «тан-га», бірюзові намиста та костюми — все вразило мене. Коли я входила до буддійських храмів, я насолоджувалася красою архітектури. Люди там були всі дуже тихими, і я була оточена атмосферою спокою.
Моя друге відвідування Тибету: простота та щирість
Я відвідала Лхамо Лхатсо, також відоме як Озеро Богині. В серцях тибетців — це священне озеро. Озеро слугує як підказка для визначення переродження Далай-лами та Панчен-лами. Це була важка поїздка. Не було прокладеної дороги, і відвідування озера зайняло в нас чимало часу. Коли я повернулася, знайшла в своєму волоссі вошей, і все моє тіло було в бруді.
Господарка спокійно випрала весь мій брудний одяг. Мені було соромно. «Я така молода, можу й сама випрати свій власний одяг. Як я можу дозволити Вам робити це для мене?» — питала я. «Ви щойно повернулися з паломництва. Тому, роблячи щось заради вас, я роблю гарну справу. Я забезпечую собі гарну долю», — відповіла вона. «Це не було паломництвом. Я — китаянка. У мене немає ніякої віри в серці. Я пішла туди, тому що хотіла дізнатися свої минулі і майбутні життя». — «Це не має значення, чому ви пішли туди», — сказала господарка.
Пізніше я переїхала в будинок до іншого селянина, де не було електрики й води. Вони заробляли на життя, сплітаючи шерстяні ковдри. Коли підійшов час від’їжджати, я сказала їм про свій від’їзд. Вони не очікували, що я поїду так швидко, і принесли все, що в них було цінне, на зразок картоплі. Вони попросили, щоб я відвезла це додому. Я сказала, що не хочу обтяжувати їх і не візьму це з собою. Тоді вони почали наполягати, щоб я взяла ковдри, які вони сплели. Я побачила, що очі їх були сумними через мій від’їзд, і мовила: «Я приїду знову, коли почнуться сільськогосподарські роботи». Почувши це, їхні обличчя засяяли, і вони взялися рахувати, скільки днів залишилося до початку землеробських робіт.
Їхнє духовне життя зосереджене на віддачі, подяці та довірі. Вони — типові тибетці.
Лінь Кайфен. Велика Епоха
