До вашої уваги пропонуємо останню дев’яту частину подорожніх нотаток Ігоря Борзаковського. Тут він розповідає про те, як він із Катманду, столиці Непалу, вирушив пішки на гору Панчасі.
| Читайте також: |
Нічого не залишалось, як закинути рюкзак на плечі та йти у вказаному напрямку. Дощик припинився, вийшло сонечко, відкрився чудовий краєвид — навколо гори, ліс, поруч річка дзюрчить. Іду і радію … Наближався вечір.
Зустрічний європеєць середніх років сказав, що село покажеться через пару годин. Єдиний, хто зустрівся за дві години шляху, був місцевий баба (слово «баба» означає батько чи дядько), який жив біля річки.
Дійшов до села, коли сонечко вже заходило, почав нашукувати місце. Побачив підходяще — біля хатинки обабіч дороги, де щось майстрував старенький, я привітав його жестом «намасте» (руки, складені разом перед грудьми), як міг, пояснив, що хочу поставити намет поруч. Він у відповідь запросив мене переночувати у нього в будинку. Звичайно, я був не проти.
У будинку жила його дружина і їхній син з онуком. Ми присіли біля домашнього вогнища, сфотографувалися на пам’ять про знайомство, я пригостив їх зеленим чаєм. Приймали мене дуже привітно. Добросердне ставлення господарів мене дуже приємно зворушило. Вранці за чаєм ще трохи поговорили, і я вирушив далі в напрямку до Панчасі.
Фото: Ігор Борзаковський/Велика Епоха
Дорогою зустрів сім’ю — жінку з донькою 13 років та малюком.
Фото: Ігор Борзаковський/Велика Епоха
Познайомилися і далі йшли вже разом. Всю дорогу розмовляли, жартували. Години через 2 ми підійшли до підніжжя Панчасі, зайшли в будиночок для гостей, пообідали, вони пішли далі в село, а я залишився. У господаря гостьового будиночка я запитав про кімнату не дорожче, ніж за 100 рупій, він відповів, що є така, але не дуже комфортна.
Кімнатка виявилася цілком нормальною, місце — чудове. Увечері господар курив ганж власного виробництва та розповідав, які тут водяться звірі: «Чуєте гарчання? Це ведмідь». Ще казав, що зустрічається сніговий барс і ще щось, але через погане знання англійської я не зміг його зрозуміти.
Вранці на мене чекало сходження на Панчасі.
Фото: Ігор Борзаковський/Велика Епоха
Фото: Ігор Борзаковський/Велика Епоха
Вже наприкінці шляху зустрів місцевого непальця, він теж ішов угору. Другу частину дороги пройшли з ним. Спілкувалися жестами.
Фото: Ігор Борзаковський/Велика Епоха
На підході до вершини, раптом почав спускатися туман і через кілька хвилин огорнув усе навколо, тому фото Аннапурни, яка розташована поруч, зробити не вийшло. Відпочивши на горі за чаєм, почав спускатися назад униз. Дорогою туман змінився дощем, поступово перейшов у зливу.
Фото: Ігор Борзаковський/Велика Епоха
У гостьовому будиночку виявилося багато туристів, чоловік 30, здається, всі вони були французами.
На ранок я зібрався повертатися в Покхару, добрався добре і до вечора вже був на місці. Діставшись автостанції, чекав автобус у Лумбіні, який вирушав через пару годин. Лумбіні — невелике містечко або село в Непалі на кордоні з Індією, де народився принц Сіддхартха, майбутній Будда Шак’ямуні.
Кімнати в Лумбіні за 100 рупій я не знайшов, і за порадою однієї жінки вирушив у центр послідовників Ошо. Зустріли мене радо. Монах із цього центру сказав: «Найменша ціна, яку ми можемо запропонувати — 150 рупій».
Кімната виявилася дуже пристойною — ліжко, душ, туалет на вулиці, вентилятор. Пробув я там цілих три дні, зацікавили мене історичні місця, пов’язані з перебуванням Будди. Сюди приїжджає безліч паломників, щоб побачити пам’ятний камінь, на якому зображено народження Будди, і помолитися під священним деревом Бодхі. У цьому місці розташовано багато храмів. Є храми, які побудовані китайцями, камбоджійцями, тайцями, кхмерами, німцями… Звичайно, трьох днів замало, але настав час повертатися.
Минувши безпечно кордон, сів на автобус, що йде до Горагхпура. Тут на залізничній станції ледве вдалося сісти в загальний вагон. Я забрався на верхню полицю, мріючи лягти, але не тут-то було — народу виявилося катастрофічно багато, і до мене на полицю заскочили ще троє. Варіант з «полежати» не виходив.
Годин через 6 шляху молодий індус, який сидів на нижній полиці, несподівано звернувся до мене: «Сер, може, ви голодні?» Я спочатку навіть не зрозумів, що він звертається до мене, а коли до мене дійшло, відповідаю: «Може, хіба що, рис…».
Він побіг кудись, потім приходить і каже, що рису не знайшов, але я можу вийти на великій станції і вибрати собі що-небудь поїсти. Мені стало соромно за те, що я думав тільки про себе.
До 6 години ранку я був уже в Делі. До літака у мене залишалося ще 2 дні. Житла знайти не вдалося, і мені порадили їхати в дешевий гестхауз або в буддійський монастир. Я вирішив їхати в храм.
У храмі літньому ченцеві, що вийшов назустріч, я пояснив, що шукаю кімнату на пару днів. Той, повагавшись і навіть спочатку відмовивши, все ж потім привів старшого ченця. Я розповів про те, що теж практикую по системі Будди. Прочитавши інформацію на флаєрі та подивившись паспорт, він сказав: «ОК!»
У монастирі я прожив 2 дні, потоваришував з молодим ченцем родом із Бангладеш.
Храм цей належить Таїланду і називається «Тайбуддизм темпл».
У храмі я провів останні 2 дні моєї подорожі Індією. Ченці відмовилися брати з мене гроші.
Далі літак до Москви, з Москви до Києва — і я вдома.
