#img_left_nostream#500 років Свято-Троїцькому монастирю Олександра Свірського.
Так і хочеться повторити: ”Там, у глухому лісовому краю… ”. У лісовому, це правда, але не в глухому, тепер так не скажеш. Асфальтова дорога приводить прямо до перехрестя у формі трилисника: один пелюсток – поля квітучих трав, два інших – це дві частини одного монастиря, які триуають в теплих долонях величезне лісове озеро.
Ці береги наприкінці XV століття дали притулок молодому валаамському ченцеві, вепсу за походженням, із цих живописних місць Присвір’я. Багатоводна й швидка річка Свір, що несе чистісінькі води Онеги до Ладоги, протікає за 20 кілометрів на південь від монастиря. Трудами великими, безперервним духовним подвигом досяг цей чернець-відлюдник чистоти та прозріння і ще за життя був людям помічником і цілителем. Це святий Преподобний Олександр Свірський.
Обидві частини монастиря, як живі істоти, мають свої голови – це бані церков. У головній частині – Преображенська церква, де знов, з 1997 року, покояться в спеціальній заскленій раці нетлінні мощі святого Олександра Свірського. В іншій частині – Троїцький собор монастиря, куди щорічно на Трійцю з урочистими співами переносяться мощі Преподобного, щоб освятити його присутністю святковий молебень, а прихожани і паломники могли прикластися до труни, що зберігає останки, які зцілюють. Диво.
Чи не диво інше, що в XXI столітті все менше стає людей, яких треба переконувати, що чудеса існують, що вони трапляються і сьогодні. А може не чудеса це зовсім, а… що? Хтось скаже: божественна допомога страждущим, істинно віруючим. Хтось скаже: особливе, невиміряне ще приладами дія духовної енергії. Треті – по-іншому. Значно важливіше, щоб люди твердо усвідомили, що допомога ця – тільки знак на шляху духовного очищення та прояснення і доступна тому, хто приймає її як запоруку, що йтиме шляхом вдосконалення, повертаючись до законів моральності.
А монастир, що охопив двома пелюстками Рощинське озеро, ось вже півтисячі років дає притулок тим, хто вдосконалюється, і охочим у самоті та спокої переосмислити життя, знайти його справжній сенс.
Раніше говорили, що час бере своє, що не вічні в нашому кліматі і споруди, і фарби, і позолота. Уточнимо: це людина зі злою волею, а не час, намагалася зруйнувати, розорити, знищити святиню. Але відбулося друге чудесне віднайдення нетлінних мощів, ”загублених” за радянської влади, і ожив монастир, струсивши пил і запустіння десятиліття безбожжя.
Як, якщо не дивом, назвати апсиди Преображенського собору фрески XVII століття, що збереглися на зовнішній частині. Що, як не диво – яскраві самі собою фарби фресок початку XVIII століття, що покривають внутрішні стіни Троїцької церкви? Це диво відродження.
Так іде взаємний процес оживлення: святість монастиря і присутність мощів привертають паломників і туристів, а їхнє поклоніння і світле здивування живлять оживаючу ауру місця.
Відбудовуються і підновляються стіни, житла і храми. Радують душу й око безперервні реставраційні роботи. Останніми роками почали нарядно виглядати, у минулому похмурі, чисто білі стіни. У 2005 році дзвіницю увінчав хрест, а в нинішньому, ювілейному році, виблискуюче величезне панікадило знов прикрашає Троїцький собор. Скромні численні добровольці, які приїжджають із різних місць Росії, щоб потрудитися на благо монастиря, не кричать про себе і меценати Москви і Пітера, що виділяють чималі кошти на реставрацію.
А що означає друге віднайдення мощів, дізнаєтеся самі, коли зважитеся особисто ознайомитися з ще однією святинею російсько-карельської Півночі. Може і вас приведе сюди ця невелика замітка, яка попадеться вам ”випадково”, як, наприклад, своя ”випадковість” привела сюди більше 200 москвичів, яких застала в Свірі негода, і їхній корабель не міг іти маршрутом, та зате ”випадково” звільнився час зробити вражаюче відкриття своєї власної історії. Мудреці кажуть, що випадковості не буває.
