Мрія мешканців штату Мен — маяки, обіди з червоними лобстерами, розбиті береги — втілена в маленькому скелястому острові Айль-о-Хоу, де панує усамітнення, але нечисленні мешканці острова відкривають свої обійми та сподіваються привітати нових сусідів, які прив’язані до суші, але поділяють їхню мрію.
Якщо життя на самотньому острові звучить привабливо, громада дійсно готова прийняти вас — але з кількома застереженнями.
«Хоч це і не всім до душі, але нам до душі. І хто знає, можливо, це цілком може стати вашим», — пише Корпорація розвитку острова Айль-о-Хоу в оголошенні на своєму веб-сайті. «Якщо ви серйозно розглядаєте можливість проживання на острові, ми будемо раді вітати вас».
Хто мріяв про теплі в’язані светри-водолазки в котеджах із затягнутими туманом краєвидами на Атлантику, в якийсь момент і сам замислився: «Ніщо інше не буде так схоже на дім!»
Ця мрія стала реальністю для американських поселенців відтоді, як Семюель Шамплейн вперше висадився на острові в 1604 році й знайшов кургани з мушель корінних американців, які колись припливли сюди, щоб врятуватися від мух і комарів материка, а також полювати на молюсків, морських ссавців, качок та іншу прибережну дичину. І тепер острів Айль-о-Хоу хоче запросити вас до себе — якщо ви підходите за всіма параметрами.
Вони дійсно шукають тих, хто має відповідні навички, сімейні цінності та самодостатність, необхідні для процвітання в здійсненні Мейнської мрії. Зокрема, вони запитують: «Чи є у вас малий бізнес, ремісниче підприємство або інша форма зайнятості, яка б дозволила вам працювати на острові? Чи маєте ви ліцензію на вилов омарів?»
Крихітне населення, близько 50 мешканців, завжди живе тут, на острові, але їхня кількість подвоюється щосезону, коли повертаються мешканці, що живуть на суходолі. Коли у 1773 році були задокументовані перші документи, тут мешкало лише 5 осіб, а зараз це вже велика родина, яка налічує кілька сотень людей.
Але місцеві жителі боролися проти зазіхань уряду на контроль над землею після того, як острів був інкорпорований у 1874 році, і дві третини його території було перетворено на національний парк, що змило старі прибережні халупи, усамітнення і спосіб життя, яким колись насолоджувалися місцеві жителі. Сюди стікалися туристи, які влаштовували пікніки на людських подвір’ях, хоча пізніше були прийняті закони, які більш-менш підтримували гармонію між комерцією та місцевими громадами.
З появою великих рибальських суден та океанських лайнерів, які стали домінувати у рибній торгівлі, населення на острові Айль-о-Хоу, наприклад, у гаванях Хед-Гарбор та Дак-Гарбор, скоротилося, оскільки все більше рибалок поїхали працювати на континент. До сьогодні на острові існують школи, кількість учнів у яких коливається навколо нуля, а місцевих жителів, які тут народилися і досі живуть, налічується не більше десятка. Середній вік — близько 50 років.
Схоже, що вас запрошують приєднатися до цієї великої родини. У своєму оголошенні Айль-о-Хоу пише: «Щоб підтримувати динамічну цілорічну спільноту, ми радо вітаємо нових постійних мешканців. Ми особливо запрошуємо сім’ї з дітьми відвідувати нашу школу; людей, які можуть працювати віддалено; рибалок, які б поповнили наш флот; людей, які дбають про розвиток спільноти».
Вони додають, що життя на самотньому острові в штаті Мен вимагає «певної самодостатності, креативності та практичності», але це, безумовно, буде невеликою ціною для тих, хто щиро прагне здійснити «Мейнську мрію», як і вони.
Для тих, хто зацікавлений у переїзді, Айль-о-Хоу хоче повідомити, що «володіє чотирма сімейними будинками, які здаються в оренду цілорічним мешканцям», і що якщо ви вважаєте, що підходите для проживання в одному з них, будь ласка, вкажіть це у вашій анкеті-заявці.
