Нескладно уявити, які новини поступатимуть з Олімпійських ігор, а також тон коментаторів – причому незалежно від гри провідних команд. Найімовірніше, ці торжества стануть тріумфом ЦК КПК, що гордо заявляє на весь світ про те, що апарату вдалося модернізувати відсталу країну і представити публіці новий Китай. Проте, можливо, що панегіричними мовами володарі Піднебесною намагаються заглушити свої побоювання. Оскільки вже чують віддалений дзвін дзвіночків.
#img_left#Не зважаючи на майже тридцятирічне бурхливе економічне зростання, справжній бум, ця країна залишається зразком третього світу. Як людина, що двічі бувала в КНР (і у провінції, і в столиці), жила на російському Далекому Сході, а також постійно спілкується з китайськими емігрантами, маю право сказати: Китай – бідний; загальний рівень культури, у тому числі побутовий, там низький, а життя підпорядковане лютим антиправовим постановам, розпорядженням та указам. На думку багатьох економістів, хоча розвиток здійснювався доволі швидко і вивів цю державу з убогості в бідність, однак темпи зростання народного господарства, що спостерігається зараз, не дозволить КНР за таким показником, як ВВП на душу населення, в недолекому майбутньому наздогнати навіть Росію, не кажучи вже про країни «золотого мільярда». Але найголовніше – розвиток Китаю украй нездоровий. У суспільно-економічній еволюції КНР спостерігається відразу декілька лякаючих процесів.
Насамперед, відзначимо демографічні проблеми, викликані відомою «політикою одної дитини». Зростання населення в Китаї, завдяки драконівським заходам, вже штучно зупинене. У поки що дуже бідній КНР відбувається у прискореному темпі збільшення кількості людей похилого віку серед населення, і паралельно з цим не за горами загальне зниження чисельності населення. Дії влади призвели до так званої проблеми 4:2:1 (негативний приріст незабаром почне протікати в геометричній прогресії). Помилково думати, що «країна велика, людей багато», тому ради більш ніж сумнівного «спільного блага» люди з розумінням ставляться до бузувірських законів. По-перше, кожному конкретному вічку суспільства, яке прагне створити нормальне сімейне вогнище, всі спекулятивні міркування про перенаселеність, як то кажуть, до лампочки. По-друге, з Китаєм граничить величезна багатодітна Індія, де влда не лізе в особисте життя громадян і не змушує жінок калічити себе стерилізаціями й абортами.
Одночасно спостерігається спотворення природної вікової піраміди населення ще за однією шкалою. Двох дітей простій людині «вирощувати» заборонено. Причому для переважної більшості населення Китаю пенсії відсутні. Отже, єдиною можливістю забезпечити терпиму старість є син (дочка іде в іншу сім’ю і годувати сивоволосих батьків не зможе). Тому китайці масово винищують новонароджених дівчаток, щоб потім, убивши єдину дочечку, мати можливість народити і виростити хлопчика, не побоюючись репресій з боку уряду. При збереженні нинішніх «іродових» тенденцій до 2020 року в КНР буде 15 мільйонів «вимушених холостяків», що неминуче призведе до зростання проституції та злочинності.
КНР і так демонструє стійкий розвиток криміналу. Викликано це двома причинами. По-перше, в Китаї вже чверть століття йде процес соціального розшарування (перманентне повільне зростання як децильного коефіцієнта, так і коефіцієнта Джінні). Це викликає в бідних почуття несправедливості, що, штовхає людей на правопорушення. По-друге, в епоху постмаоізму в умовах закритого суспільства державний апарат дедалі більше занурюється в пучину корупції, яка є невід’ємною умовою розквіту організованої злочинності (мафії).
Китайській братві є чим зайнятися. Окрім іншого, за деякими оцінками, зараз КНР є найбільшим в світі ринком збуту опіатів (у тому числі героїну і макової соломки). Через бідні, нерозвинені середньоазіатські країни і Тибет сировина та кінцевий продукт широким потоком йдуть в Китай з Афганістану.
Сплеск наркоманії, якої ще тридцять років тому в КНР не було взагалі, також пов’язаний з вказаною тенденцією виникнення в певних шарах настроїв на зразок «життя не склалося» і «втрачати нічого». Збільшення прірви між багатими і бідними йде відразу по декількох направленнях. По-перше, китайське місто дуже швидко багатіє, а надто убоге село, де проживає 60% населення КНР, знемагає від безробіття, відсутності сучасної техніки й низького рівня аграрної культури. По-друге, хоч якось забезпеченими є, перш за все, східні, приморські райони Китаю. У них, в основному, і осідають гроші, отримані від продажу китайської продукції, виробленою у всій країні. Автор цих рядків бачив на північному сході КНР, а також на околиці Пекіна таку убогість, яку неможливо зустріти і в українській, і в російській глибинці.
Небезпека соціального розшарування наголошувалася Усесвітнім банком, який рекомендував уряду червоної імперії понизити темпи зростання економіки. Це повинно було стати наслідком збільшення зарплати малозабезпеченим, зростання податків і соціальних виплат. Про це ж говорять на верху владної піраміди в КНР. Якщо передостанній глава Піднебесної Цзян Цземінь віщав про те, що країна стала багатою, то основною пропагандистською лінією нинішнього генсека ЦК КПК Ху Цзінтао стала турбота про побудову гармонійного суспільства. Проте жодна гармонія Китаю навіть не світить. І при новому «анператорі» високе економічне зростання укупі з курсом на створення соціального апартеїду залишилися без змін. Прірви між жебраками і надбагатими продовжують розширюватися. І це зрозуміло: без організованого тиску з боку низів і контролю вільної преси товстосуми – номенклатурники, чиновники, підприємці – не ділитимуться доходами з тими, з кого вони вичавлюють сім потів, а потім ще й деруть три шкури, забираючи собі левову частку додаткової вартості. Причому у виснажливу неостахановську гонку в масово залучаються діти, психічнохворі, інваліди, а також мешканці сучасного ГУЛАГа.
«Зі свиней роблять сало, з людей – гроші». Це прислів’я підходить до нинішньої КНР як, можливо, ні до якої іншої країни. Йдеться не лише про напівофіційну торгівлю органами страчених в’язнів, у тому числі в’язнів сумління. Кілька років тому міжнародний скандал викликало хвилеподібне поширення СНІДу в Китаї. Масова закупівля в населення донорської крові і її подальший перепродаж держструктурами і підприємцями велася з порушенням не лише лікарських, а й елементарних гігієнічних норм. Якщо враховувати, що спільний рівень медичної профілактики в Піднебесній украй низький, то подальший марш по країні цього смертоносного вірусу йде досить швидкими темпами, що складно піддаються точній оцінці із-за брехливості офіційної комуністичної статистики.
Поряд зі всіма іншими «дивацтвами», приблизно вже десять років в континентальному Китаї наявна перманентна екологічна криза. Виражається вона в постійному збільшенні кількості викидів в навколишнє середовище. Економічне зростання не супроводжується настільки ж бурхливим розвитком чистих технологій і природоохоронного законодавства. У 2008 році КНР вийшла на перше місце в світі по кількості шкідливих викидів, обігнавши США. Якщо враховувати, що ВВП Америки в чотири рази більше, ніж ВВП Китаю, то добре помітна неефективність, «бруд» китайської економіки. В результаті в КНР цілі райони відчувають гострий брак питної води, оскільки маса водоймищ забруднена і взагалі закрита. Захищаючись від піщаних бур і пилу, в деяких східних провінціях люди цілодобово вимушені носити ватяно-марлеві пов’язки. Із-за діяльності сусідів багато степів в Монголії за останні десять років перетворилися на пустелю.
Шкодять деякі особливості економічного розвитку КНР і природі інших країн, та і – не побоїмося узагальнення – всій планеті. Китайські підприємці спільно з чиновниками, безсоромно корумпуючи адміністрацію, прикордонників, митників і бізнесменів Росії, Індонезії, країн Індокитаю, Африки і Латинської Америки, проводять там хижацьку вирубку лісів, безоглядно знищуючи зелені легені планети.
Тому не варто думати, що постійне економічне зростання забезпечило лояльність рядових китайців до влади. Автор цих рядків був свідком того, як комуністів в Китаї лають всі і на кожному кроці (благо, за це вже років п’ятнадцять не садять). Найбільшим здивуванням для мене став епізод, коли наш китайський гід, сам рядовий член компартії, спокійно уподібнив номенклатурників, цитую, «жукам-паразитам».
Поступово все більше китайців усвідомлюють, що хоч би часткове вирішення всіх названих структурних глибинних проблем неможливе без демократизації суспільства, створення прозорої економіки і хоч би напівпрозорої системи влади.
Плюси демократії або хоча б освіченого авторитаризму постійно бачать мільйони рядових китайських робітників, вимушених поневірятися по всьому світу, у тому числі і в Росії – сотні тисяч підприємців і торгівельних представників, що без втоми роз’їжджають по всіх п’яти континентах. Не менше двадцяти тисяч дітей китайських номенклатурників (а це немало і для КНР) навчаються в США, Канаді, країнах ЄС, Японії, Кореї. Мені доводилося не раз спілкуватися з ними в університетах Німеччини. Цікаво, що на питання «Ким працюють твої батьки?» всі ці молоді китайці і китаянки відповідали: «Вчителями». Судячи по тому, як золота молодь вже соромиться «покликання» своїх батьків, схоже, нове покоління номенклатурників потихеньку вдихає за кордоном «повітря свободи».
А про свободу і власні права, оправившись від шоку бійні на майдані Тяньаньмень, починає замислюватися і простий народ. У 2005 році в КНР було зафіксовано понад сто тисяч (!) колективних протестів. Перш за все, обурення людей викликає свавілля і самодурство чинуш і сатрапчиків на місцях, порушення трудового законодавства, в т.ч. необґрунтовані звільнення, невиплати зарплат, випадки відсутності відшкодування за втрату працездатності унаслідок виробничих травм. До демонстрацій призводять і несправедливі компенсації за відібране житло при розселенні старих кварталів. Поки що про висунення загальнополітичних вимог не йдеться. Але кількість суспільних протестів показує стійку тенденцію до їх зростання. Колись-таки протестуючі об’єднаються.
А поки що номенклатура придушує поліцейськими заходами спалахи опору, напівадміністративними методами справляється з ще не дуже розвиненою економікою і вправно, через власні пропагандистські установи і підкуп окремих культурних діячів західного світу, у тому числі і журналістів, розповідає людству про «особливий шлях» і його успішність.
Небилиці нерідко лягають на ґрунт підготовленого сприйняття. За межами Китаю часто можна почути щиру думку про принципову відзнаку менталітету китайців і європейців. Типу короп любить, коли його їдять в сметані. Мовляв, до чистого ринку і демократії населення Піднебесної не схильне, а деспотизм китайці вбирають з молоком матери. Проте, чим ширше відкривається країна завдяки розвитку капіталізму, тим більше підданих компартії буває в Гонконзі і Сінгапурі, що знаходяться вже в ХХII столітті, а також на Тайвані. Населення останньої країни живе заможним і культурним життям. І рай на перенаселеному шматку скелі китайці, на відміну від японців, змогли побудувати не завдяки, а всупереч зовнішнім чинникам – величезним військовим витратам, викликаним прямою загрозою з боку КНР, а також тридцятирічною міжнародною ізоляцією. І тут найбільший скептик задумається про те, який режим потрібний континентальному Китаю для стійкого і здорового розвитку. В цьому випадку не діють аргументи ксенофобії, расизму і шовінізму, якими, прагнучи зберегти владу, пригощають підданих. Німецький дипломований політолог Генрі Фукс, що неодноразово бував в Китаї, в бесіді зі мною розповідав про те, що викладають в школах найбільш населеної провінції Сичуань: «Найцивілізованіша нація – це китайці. Оскільки ми їмо паличками, це складно й інтелігентно. Білі люди менш розвинені – вони їдять ножем і виделкою. А негри за природою своєю примітивні – вони жеруть руками».
Чи швидко в Китаї ляже комуністичний режим, що поступово калічить цю величезну країну, сказати важко. Хоча, припускається, що ще однієї Олімпіади в КНР не буде. Не побоїмося прогнозів: наступні ігри в Піднебесній пройдуть в країні, яка на той час матиме якусь іншу офіційну назву.
Використовуючи марксистську термінологію, можна сказати, що загальний (сумарний) розвиток продуктивних сил в Китаї поки що не досяг рівня СРСР тридцятирічної давності. (У КНР подекуди продукують і хай-тек, проте більшість населення все ж зайнята в аграрному секторі.) Якщо виходити з такої логіки і подібних паралелей, то господарський базис ще не скоро змете застарілу політичну надбудову. Але, з іншого боку, радянський режим зміг протриматись так довго, перш за все, завдяки наявності необмеженого запасу всіх можливих природних ресурсів. А народне господарство КНР вже зараз починає давати збої із-за браку нафти, газу, вугілля, сталі і так далі І це не зважаючи на те, що по всьому світу китайці гарячково скуповують будь-яку сировину, аж до гнилих тополь з Європи.
До того ж не все в людському суспільстві детерміновано економікою. Після краху соцблоку світ ясніший, ніж раніше, усвідомлює, що тоталітаризм – це не альтернатива розвитку цивілізації, а безвихідь. І чим раніше цей режим буде змінений в тій або іншій країні, тим більше у неї шансів хоч на якесь пристойне життя після летаргічного сну, спричиненого наявністю зовсім не усевидющою, але абсолютно пригноблюючою владою.
Мирне надання допомоги ззовні по усуненню тиранії можливо двома основними шляхами – через ізоляцію деспотичних режимів або, навпаки, через їх залучення до життя розвинених держав, розмивання закритого суспільства і, зрештою, встановлень демократії через всю ту ж «оксамитову» білу (ліберальну) революцію. Перший метод був застосований до СРСР. Другий шлях небезпечний, оскільки вільний світ може через конвергенцію з червоним гігантом сам «нахапатися» неприємної суспільної зарази, на зразок корупції і криміналу. Але чи не опиниться такий шлях і ефективнішим?
СРСР свого часу був майже повністю закритою країною. На відміну від епохи Брежнєва на «батьківщині світового пролетаріату», вже зараз в КНР діють, хоча і з обмеженнями, міжнародні природоохоронні і правозахисні організації, а також численні західні фонди гуманітарної спрямованості. Всі вони працюють на звільнення країни поступово, але наполегливо, тихою сапою, безкровним шляхом.
У 1980 році, відразу після вторгнення до Афганістану, СРСР знаходився в зеніті своєї могутності. Принаймні так він сприймався на Заході, де знавці на зразок Хантінгтона любили обговорювати радянську демократію і своєрідну форму російської суспільної згоди. Саме цього року в Москві була ефектно проведена Олімпіада, сприйнята у всіх бараках соціалістичного табору як тріумф системи. А через десять років від Варшавського договору не залишилося і сліду.
Роман Щука, zn.ua
