Прихильники добровільної допомоги при смерті (ДПС) прагнуть якомога швидше легалізувати евтаназію в австралійському штаті Новий Південний Уельс.
Цей штат — єдиний з усіх штатів Австралії, в якому не прийнятий закон, що надає так зване “право на смерть”, попри те, що цей закон, висунутий незалежним членом парламенту Алексом Гринвічем, активно просувається прихильниками (ДПС).
У жовтні цього року законопроєкт, представлений А. Гринвічем, був переданий до комітету верхньої палати парламенту. Дарма що законопроєкт, ймовірно, буде скоро обговорюватися в нижній палаті парламенту, за наявності вільного часу, нічого не відбудеться до надання в лютому наступного року комітетом верхньої палати свого звіту.
Добровільна допомога при смерті — це, по суті, “самогубство за допомогою лікаря”, але прихильникам не подобається використання слова “самогубство”.
Закон про добровільну допомогу при смерті робить законним те, що хтось, наприклад, лікар, допомагає іншій людині вчинити самогубство. У Новому Південному Уельсі й територіях, де ДПС залишається поза законом, допомога в самогубстві може мати серйозні кримінальні звинувачення.
Закони про ДПС вже діють в Вікторії — першому штаті, що легалізував евтаназію, і в Західній Австралії. У наступному році вона стане доступною в Тасманії та Південної Австралії, а 1 січня 2023 року — у Квінсленді.
Закони були легко прийняті в парламентах кожного з цих штатів після довгих і емоційних кампаній, присвячених стражданням.
Але Новий Південний Уельс — “стійкий” штат.
Попередня спроба легалізації у 2017 році провалилася з перевагою в один голос. На цей раз Грінвіч і його прихильники сподіваються, що, створивши привид нестерпних страждань і мук в кінці життя, парламент найстарішого штату країни піддасться.
Вони сподіваються на успіх, стверджуючи, що ДПС користується популярністю у виборців штату. Згідно з даними Vote Compass за 2019 рік, 77% опитаних погодилися з тим, що невиліковно хворі пацієнти повинні мати можливість припинити своє життя з медичною допомогою — незалежно від того, чи відчуває такий пацієнт насправді нестерпний біль чи ні.
Але респондентів не питали, змінило б їх погляди на евтаназію більш ефективне надання послуг паліативної допомоги, здатної полегшити такий біль.
Проте, у своїй промові в другому читанні А. Грінвіч навів дані про те, що від 4 до 20 відсотків невиліковно хворих пацієнтів не отримують паліативної допомоги.
Прихильники ДПС підносять її як “медичне лікування останньої інстанції”, що використовується після вичерпання всіх інших варіантів.
Одним з елементів їх стратегії є твердження про те, що тільки дуже невелика кількість пацієнтів коли-небудь скористається цим “лікуванням” і що обставини повинні бути абсолютно винятковими.
Інший елемент — гра на страху й акцент на те, що Грінвіч називає “жорстоким болем людей”.
Жахливі розповіді про страждання, коли пацієнт, як здається, досяг межі, яка не піддається лікуванню болю, представлені таким чином, щоб переконати, що тільки сама безсердечна людина може бути противником евтаназії.
З огляду на, що смерть знаменує собою кінець будь-якої форми людського досвіду, надання лікарям права вбивати пацієнтів навряд чи може вважатися прийнятною або гуманною формою полегшення болю для людини — незалежно від того, скільки “гарантій” від зловживань нібито закладено в законопроєктах про ДПС.
Якщо пропоноване законодавство дійсно націлене на допомогу мізерно малому числу людей, що опинилися у виняткових обставинах, то законодавці Нового Південного Уельсу повинні приділяти більше часу тому, щоб забезпечити адекватні стандарти паліативної допомоги для всіх жителів замість того, щоб витрачати час на легалізацію вбивства.
Законодавство про ДПС покликане розв’язувати проблему “нестерпного болю”, викликаного невиліковною хворобою. Однак одна з небезпек таких законів, яку активно заперечують прихильники ДПС, полягає в тому, що міра “нестерпного болю” є абсолютно суб’єктивною. Більш того, якщо вона включає фізичний біль, то немає причин, через які вона не може включати й душевний біль.
Іншими словами, категорії права на отримання допомоги можуть, і майже напевно будуть, розширюватися, щоб охопити більше, ніж те, для чого спочатку призначалася в законодавстві.
Таке вже сталося в Бельгії, яка легалізувала евтаназію у 2002 році. Однак у 2014 році бельгійський парламент розширив схему ДПС, включивши в неї невиліковно хворих дітей будь-якого віку.
Австралія, починаючи зі штату Вікторія у 2017 році, лише нещодавно почала легалізувати евтаназію. Зараз це робиться послідовно, штат за штатом.
Прихильники ДПС наполягають на тому, що запобіжні заходи – залізобетонні. Однак незабаром з’ясовується, що, може бути як у Бельгії: ледь останній рубіж межі самогубства за допомогою лікаря буде перейдено, шляху назад не буде.
Думки, висловлені в цій статті, є думкою автора і не обов’язково відбивають точку зору The Epoch Times.
Джерело:
