За декількома авторитетними опитуваннями вона була визнана співачкою року, вперше отримала «Золотий грамофон», в новорічному ефірі була щедро представлена на федеральних каналах, здійснила аншлагові турне по 20 містах Росії, п’ять разів виступала в Москві, а в Пітері легко збирала не тільки зали Театру естради та БКЗ, але і Льодовий палац. На одній з репетицій співачка, композитор, поет Олена Ваєнга відповіла на запитання «НВ».
#img_left#– Олена, у минулому році ви випробували унікальну модель, коли дали два концерти в БКЗ з абсолютно різними піснями. Чого чекати шанувальникам цього разу?
– Концерти знову будуть різними. Всі пісні просто нереально вмістити в один вечір. Навіть у тригодинну програму (ноу-хау Ваєнга: її концерти проходять у трьох відділеннях, по годині кожна, з п’ятнадцятихвилинними антрактами. – Прим. авт.). Звичайно, виконаю свої нові пісні – «Човник», «Принцесу», ще щось. На цей раз у мене в гостях буде грузинський вокально-хореографічний ансамбль «Іверія» – колоритний, видовищний. Заспіваю з ним баладу «Арго». На нещодавньому фестивалі «Бардовський святвечір» в БКЗ я виконала пісню мого улюбленого барда Олега Мітяєва «Намасте» (наспівує): «Ми удвох з товаришем не спали, ми курили тихо на веранді …" Гарна пісня. Ми з Олегом подружилися, днями він зателефонував і дав дозвіл, щоб я виконувала ще п’ять його пісень. У концерті також заспіваю пісню з репертуару Жанни Бичевської «Горе мені», написану ієромонахом Романом, «Танок на барабані» – шлягер 1980-х з репертуару Миколи Гнатюка. Я давно люблю цю запальну пісню Раймонда Паулса на вірші Андрія Вознесенського.
– У програмі Михайла Швидкого «Життя прекрасне» артисти співають живцем, про що гордо повідомляє рядок, що біжить. Ви – активна прихильниця живого звуку, часто говорите в інтерв’ю, що під «фанеру» співати не навчилися … Тим більш несподівано було побачити вас в декількох пафосних ТВ-шоу, які працювали під фонограму!
– Я говорила і говорю, що співати під фонограму не вмію і вчитися цьому «мистецтву» не збираюся. Свої концерти ніколи під «фанеру» не даю. І на всіх «солянках» (збірних концертах, фестивалях) б’юся за те, щоб я співала, а мій оркестр грав живцем. Ось був нещодавно концерт для МЧС. Я прийшла і відразу сказала: «Я не хочу співати під фонограму!», на що мені відповіли: «Та не питання!». Але в Кремлі, на церемонії вручення премії «Золотий грамофон», всі мої прохання і стогони: «Я буду співати вживу!» – не подіяли. Ні, мовляв, у нас навіть суперзірки співають під фонограму – в інтересах телезйомки для Першого каналу. І що мені залишалося?! Можна було грюкнути дверима і поїхати до Пітера. І справа навіть не в тому, що я не хотіла зайвий раз загострювати відносини з китами шоу-бізнесу, а в тому, що я зрозуміла: якщо я поїду додому, то мій виступ не побачать мої прихильники у восьмистах містах Росії – від Магадана до Калінінграда . І чому, образившись, я повинна їх кривдити?!
На наступний день «Золотий грамофон» вручали вже в Петербурзі, у Льодовому палаці, де телезйомок не було. І тут вже я наполягла на тому, щоб заспівати пісню «Курю» живцем, хоча переважна більшість артистів, які брали участь у тому концерті, цілком влаштував фонограмний варіант.
Після всієї цієї історії я до фонограми не змінила свого негативного ставлення. Для мене це проблема психологічно-фізіологічна. Я сама стаю інша, якщо мене «випустили» під фонограму. На мені обличчя немає, я стримана, затиснута, кожен такий виступ (слава Богу, їх дуже мало!) Для мене справжній стрес. Я б дуже хотіла, щоб мої прихильники зрозуміли мій стан і не дорікали мене …
#img_right#– Олено, ви ж єдина петербурзька артистка, яка одержала в 2009 році «Золотий грамофон» …
– Чому? Стас Пьеха – теж пітерський артист. І Зара теж.
– Так, але в останні роки і Стас, і Зара живуть у Москві …
– Ну, тоді я мурманська (Ваєнга родом з тих місць. – Прим. авт.). Я – єдина мурманська артистка, яка одержала у 2009 році «Золотий грамофон» (сміється). А якщо серйозно, то головне, щоб соромно перед самим собою не було. А мені не соромно – ні за себе, ні за свою поведінку, ні за свою команду, ні за тих людей, хто вкладає в мене душу, час, гроші … Мені не соромно. Нагорода ця про щось говорить? Значить, я чогось та варта.
Я не новачок на естраді, знаю майже всі підводні течії в шоу-бізнесі, знаю, як часом дістаються премії, але в «Золотому грамофоні» є такий залізний момент, як голосування людей. І мої шанувальники реально голосували. Це їх реальні голоси. Це вони хотіли, щоб я «Золотий грамофон» отримала, і вони його разом зі мною отримали! Оскільки це далеко не перша моя нагорода, то брехати про те, що я в шоці, в ейфорії, не буду. Мені здається, я отримала нагороду «трошки заслужено». І знаєте, московська нагорода, отримана в Кремлі, – це московська. Пітерська ж – домашня. Співати будинку і там – різні речі. В гостях добре, а вдома краще.
– Все добре, але під час вашого виступу у величезному залі Льодового діти радісно підспівували: «Знову стою один, знову курю, мамо, знову …»
– Якщо дітки співали «Курю!» – Це погано. Я їм тільки здоров’я побажаю! Але якщо серйозно, то я ж не про куриво співаю, співаю про інше. Хоча, коли людині погано, він, як не крути, все одно п’є або курить …
#img_left#– А вам бувало важко,погано, голодно?
– У 18 років я зібрала валізу і пішла з дому. Вийшла заміж, про що не шкодую. Це був мій вибір, і я живу з чоловіком вже 16 років (Іван Матвієнко – продюсер Олени. – Прим. авт.). Молода сім’я, початок 1990-х, ми через все пройшли. Мій Ваня виїжджав на місяць-два на заробітки, і в ці моменти доводилося туго. Були дні, коли не те що в холодильнику, в квартирі анічогісінько немає. Одна мука, не було навіть солі. Я смажила на сковорідці борошно, перемішуючи з водою, і це їла. Таким було моє меню: сніданок, обід, вечеря. У мене не вистачало грошей навіть на громадський транспорт. Йшла пішки від «Автово» до Театральної площі! Спала на підлозі, і меблів нових ніяк не купити. Батьки так образилися, що майже три роки зі мною не спілкувалися. І ось у цей момент мені було туго. Тому що в цей період було дуже скрутно моєму чоловікові. Зате пісні писалися як гриби після дощу, та ще й які! Я завжди кажу: що мені гірше, тим крутіші пісні виходять! Це називається «синдром Бетховена». І все одно я була така щаслива! І було мені так добре. Я згадую слова своєї тітоньки: «Ми навіть у війну були щасливі, тому що були молоді!» У людини це щастя молодості не відняти ніколи. Якщо ти молодий, у тебе все добре. Навіть якщо ти спиш на підлозі, за день з’їси одне яблуко. Зате яка я була струнка, худа, красива. А як тільки гроші виникли, відразу з’явилася зайва вага (сміється). До речі, я тут прийшла в один оздоровчий лікувальний заклад зі словами: «Допоможіть мені, будь ласка! Я ходжу по ресторанах, багато їм, тому у мене проблеми з вагою», а вони посміхаються: «Ми допоможемо вам розлучитися з зайвими грошима!»
– Олено, після того як ви написали «Курю» і «Абсент», багато хто вирішив, що пісні автобіографічні, що Ваєнгі потрібен такий легкий алкогольно-нікотиновий допінг! Для творчого натхнення…
– Ні, що ви, я не курю і не п’ю. На гастролях і поготів. Мені випити – це смерть. Я потім нічого не заспіваю. Алкоголь на мої зв’язки впливає, одразу, моментально, причому негативно. І слова можу в піснях забути…
– Олено, ви ж не тільки співачка, але ще і драматична актриса … граєте в спектаклі «Вільна пара» в дуеті разом з Андрієм Родимовим. Як ви думаєте, скільки проживе ваша «Вільна пара»?
– Спектакль починався ще в театральному інституті, разом з нашим педагогом, режисером Катериною Шімільовою… Вісім років пройшло. А скільки взагалі живуть спектаклі?
– По-різному живуть… Ось спектаклю Михайла Боярського «Інтимне життя» 15-й рік пішов, вже більше 500 разів зіграний…
– Чудово, отже, у нас буде – 20 років! Будемо живі, здорові, отже, будемо грати, а куди ми подінемося… У нас з Андрієм і режисером Катериною Шімільовою на підході є ще один спектакль, який залежить тільки від мене, від моєї зайнятості. От зберемося і випустимо ще одну назву.
#img_center_nostream#
– 19 січня в Театрі естради ви взяли участь у концерті пам’яті Петра Вельямінова, видатного актора театру та кіно, а для вас – ще й улюбленого педагога, майстра…
– Я дуже хотіла заспівати на цьому концерті «Журавлі» («Мені інколи здається, що солдати, які не повернулися з кривавих полів, не в землю цю полягли колись, а перетворилися на білих журавлів…»). Я виконувала цю пісню 22 червня на своєму концерті у «Жовтневому» (у Ваєнги є традиція – 22 червня, в день початку війни, вона дає в БКЗ концерти, де виконує пісні тільки воєнних років. – Прим. авт.). Співала буквально через тиждень після смерті Петра Сергійовича, але і тоді, і зараз не можу повірити, що його немає. Адже він приходив на всі мої концерти в БКЗ, йому подобалося, що його учениця співає в такому залі, що в неї аншлаги.
Це був великий актор і людина-глиба. І така людина мене любила, а я любила його. Щиро. Слово «дідусь» – воно не підходить Петру Сергійовичу! Але він мене як дід онучку любив. Педагог, знаменитий артист. А для мене перш за все рідною людиною став. Дозволяв мені робити, що душі завгодно – навіть пустувати, скаженіти, експериментувати, хоча з багатьма людьми був суворий. Він як рентгеном всіх просвічував, наскрізь бачив, і багато фальшивих персонажів відразу починали нітитися. Адже в нього такий життєвий досвід за плечима. Він не просто сидів, він жорстоко сидів. Він мені такі речі розповідав – про тюрму, про лісосплав, про життя. Я поки берегу ці спогади, ні з ким не ділюсь. Тому що він мені розповідав як онучці своїй…
