Олександр та Михайло Вишневецькі – будівничі України

#img_left_nostream#

 

На жаль, до наших днів збереглося не так вже і багато достовірних історичних джерел (окрім поодиноких згадок у польсько-литовських літописах), які більш-менш розлого розповідають про князів Вишневецьких. Серед них – "Епіцедіон" (Epicedion) – літературний твір, який Олександр Вишневецький замовив на честь діянь померлого у 1584 р. батька князя Михайла Олександровича Вишневецького. Звідти, зокрема, й відомо, що землі, які фактично безроздільно належали польській короні (після Люблінської унії, 1569 р.) батько Олександра князь Михайло Вишневецький, який володів ораторськими й дипломатичними здібностями, отримав так би мовити в оренду від тодішнього польського короля Стефана Баторія. Так, завдяки непересічним здібностям батька, князь Олександр Вишневецький отримав у спадок приблизно 1/6 сучасної території України – частини Полтавської і Черкаської областей, а також частину сучасної Тернопільщини із родовим маєтком у містечку Вишневець.



Князь Михайло Вишневецький

 

Батько Олександра, князь Михайло Вишневецький, був великим воїном. Не раз ходив на турків, татар та московитів і без перемоги повертався рідко. До речі, він приходився двоюріднім братом знаменитому Дмитру (Байді) Вишневецькому, який у 1578 році став першим гетьманом новоствореного війська Запорізького. Завдяки такому родству і підтримці військових кампаній козаків Михайло Вишневецький користувався на Січі неабияким авторитетом. Саме тому тодішній король Речі Посполитої Зігмунт Август неодноразово звертався до князя Михайла з проханнями бути посередником між козаками та Короною, тобто покладав на Михайла Вишневецького по суті дипломатичну місію. До речі, дуже скоро Михайло Олександрович до титулу князя додав посаду Канiвського та Черкаського старости, і також звання головного Гетьмана війська козацького, а у 1581 р. став каштеляном київським, тобто мером Києва! Але прославився він скоріше тим, що не раз звільняв українців з ясиру, тобто татарської неволі, причому навіть на землях самого Кримського Ханату.

 

Окремої уваги гідна участь Михайла Вишневецького у вже згадуваному Люблінському сеймі (1569 р.) – поворотній точці в історії України в цілому, – де мова йшла про включення земель руських до складу Речі Посполитої. Спочатку Михайло Вишневецький був проти переходу українських земель до Корони і навіть вимагав їхньої автономії. Однак пізніше під тиском вимушений був піти на угоду із самим собою і присягнув на вірність королю.

 

Такий крок мав і позитивні наслідки. Зокрема, було модернізовано системy оборони східних рубежів Русі, адже підписання Люблінської унії висунуло на перший план концепцію польської експансії. Активно колонізуючи родючі східні території сучасної України, шляхта в такий спосіб майже унеможливлювала ворожі набіги на ці землі. Однак князь Михайло розумів, що польські поміщики зацікавлені кожний лише у власному ласому шматку, і тому продовжував активно опікуватися спустошеними ще під час татаро-монгольської навали територіями. До речі, саме Михайло посприяв відновленню й закладенню багатьох великих і в майбутньому визначних українських міст, зокрема, Корсуня – в майбутньому однієї з наймогутніших козацьких фортець.

Примітно, що згодом до численних титулів князь Михайло Вишневецький заслужено отримав від Корони статус захисника кордонів Русі. Однак, заради правди треба сказати, що активно займаючись воєнною і дипломатичною справами, князь майже не мав часу на господарську діяльність. І саме його старший син Олександр Вишневецький і зайнявся цим.

Князь Олександр Вишневецький

Князь Олександр Вишневецький визначний перш за все тим, що всі кошти й сили вкладав у єдину справу, яку сміливо можна назвати справою     його життя, – це розширення й відновлення українських земель , дуже зруйнованих після численних татарських навал, та подальший захист оновлених кордонів. Вишневецьких, і князя Олександра, зокрема, прийнято вважати швидше польсько-литовськими, ніж українсько-руськими діячами. Однак він, як багато Вишневецьких, сповідував православ’я і вів свій рід від войовничого й впливового Новгород-Сіверського князя Дмитра-Корибута Ольгердовича, один із синів якого, Зигмунт Корибутович, навіть брав участь зі своєю власною хоругвою у битві під Грюнвальдом 1410 р. Він свого часу розглядався як можливий спадкоємець польського короля Владислава Ягайла та був навіть проголошений королем Чехії. На цьому оповідь можна було б скінчити, якби не низка значущих фактів, які можуть пролити світло на те, чому ж настільки важливим для нашої історії є якнайшвидше відновлення майже забутої постаті князя Вишневецького.

Зі смертю батька у віці 55-ти років (1584 р.) Олександр Михайлович продовжив батькову справу, але проявив себе вже не тільки як воїн, але й як енергійний і дуже ефективний господарник. Перше, що він зробив, – це викупив землі, якими батько лише користувався зі згоди Корони. Причому викупив їх за той кошт, який вони приносили протягом року, помножений на 10, тобто за 5 тисяч литовських грошей –  за досить високу ціну. Але за незначний термін повернув усю суму, яку одразу ж далі, говорячи сучасною мовою, інвестував у подальший розвиток вже власних родинних земель. До речі, завдяки цьому їхня вартість одразу ж значно зросла.

Правду кажучи, саме через це грошей Олександру Вишневецькому завжди не вистачало. Тільки-но вони з’являлися, як підприємливий князь їх у щось вкладав – чи-то у господарство, чи-то у розвиток культури. Однак головним його пріоритетом було примноження, тобто розширення земель Вишневеччини. Тому левову частку коштів Олександр інвестував саме у відбудову міст.

Маючи на руках вже відновлені батьком Черкащину й Тернопільщину, князь Олександр взявся за практично неосвоєне Задніпров’я. Ще татаро-монголи завдали значної шкоди цьому регіону, залишивши по собі самі згарища й пустки, і потрібно було відновити розграбовані й винищені землі, де люди у мізерній кількості мешкали фактично у землянках, причому їм заважалa постійна татарська загроза. І тут князь вкотре підключив козаків. Ще за життя батька Олександр  за його сприяння отримав титул Черкаського і Канівського старости, а тому мав у підпорядкуванні своїх запорожців. Ще частину князь зацікавив матеріально, тобто найняв для охорони Задніпровських рубежів за певний кошт, отриманий за рахунок талановитої господарської діяльності.

Треба сказати, що розширення земель не було частиною амбіційного плану на користь якихось власних меркантильних інтересів. Князь Олександр, і про це свідчили його сучасники, був винятково чесною людиною з сильним лицарським почуттям обов’язку. Тобто власної вигоди він навряд чи шукав, і наглядним свідоцтвом таких рис його характеру є перш за все його вчинки.

Наприклад, за його ініціативи нарешті було закладено місто Корсунь. Хоча формальну згоду короля Речі Посполитої на вибір місця та введення магдебурзького права отримав ще його батько, першим старостою Корсунським став саме Олександр Вишневецький, який і розпочав інтенсивне будування міста.

У 1591 р. відбулася подія, що залишила помітний відбиток на долі роду Вишневецьких. Саме тоді князь Олександр заснував місто Олександрів на Лубенському урочищі. Майже одразу там було введене магдебурзьке право, а згодом місто перейменували на всім добре відомі Лубни. Саме Лубни й стають головним містом, а згодом і фортецею Вишневеччини. Дуже скоро князь зводить там славнозвісний та найміцніший замок Лівобережної України. За свідченнями очевидців, ті, хто чули про нього, не вірили власним вухам, а ті, хто його бачили, не могли відвести очей. Це була величезна фортифікація, від якої на ту сторону багнистої річки Сули вів довжелезний міст. На жаль, від цієї Лубенської фортеці сьогодні не лишилося й сліду. Точніше, сліду не лишилося ще 1648 р., коли підпорядковані Хмельницькому козаки зруйнували замок дощенту, розграбували все, спалили і заразом винищили 15 тисяч мирного – і, до речі, також православного – люду. Так, від колись могутньої фортеці сьогодні на згадку лишився лише пагорб, на якому вона стояла.

 

Іншим важливим осередком сил Вишневецьких стало засноване неподалік місто, яке князь Олександр назвав на честь свого славетного батька – Михайлів. Місто було закладене на безлюдному урочищі Пирятин. Через якісь 10 років всі саме так це місто вже і називали, мабуть, за старою пам’яттю. Дуже скоро Олександр Вишневецький виклопотав магдебурзьке право для Пирятина, а також і для Мошнів (Черкащина), які викупив у князів Довмонтів. У 1589 р. князь Олександр почав будувати замок на Замковій горі та заклав славнозвісне місто Чигирин, що стало столицею нового староства, а з часом і славетною козацькою столицею.

 

#img_left_nostream#"Місто Чигирин. Зображення круглої вежі (оригінал зберігається у Краківському музеї народному, Польща).

Біля Замкової гори довго залишалися рештки фортифікаційних укріплень XVI-XVII ст. Проте в ХІХ-ХХ ст. історичний центр міста був майже повністю зруйнований через непродуману перебудову. На його руйнацію вплинуло також існування кам`яного кар`єру на Замковій горі".

#img_right#

"Акварель Т.Г. Шевченка

Коли М.Хмельницький, батько майбутнього гетьмана Б.Хмельницького, на початку XVII ст. спробував побудувати оборонні споруди на Замковій горі, вони були пошкоджені під час бурі, коли удар блискавки зруйнував щойно побудовану вежу. З цим випадком були пов`язані деякі містичні оповіді у XVII ст., а місцеві мешканці обходили Замкову гору через дивні видіння. Проте гора приваблювала до себе митців. Вона неодноразово була об`єктом живопису та літературної творчості Т.Г.Шевченка".

Розповідати про всі відбудовані й зведені міста і фортеці можна ще багато. Але досить, мабуть, буде сказати, що за життя князів Михайла Вишневецького та його сина Олександра було зведено і відбудовано, за різними джерелами, близько 30 населених пунктів. Число за сьогоднішніми мірками не таке й велике, але для тогочасної Русі це стало проривом після 200 років суцільного занепаду і зіграло вирішальну роль у формуванні козацької України.

До того ж князь Олександр ще приблизно на третину розширив володіння Вишневецьких і тепер вони складали приблизно четверту частину сучасних українських територій. Треба зазначити, що хоча ці землі формально ще належали Польській Короні, але ними фактично безроздільно володів вже потужний і впливовий рід князів Вишневецьких. У майбутньому реальна могутність і потенційна можливість виходу Вишневеччини з Речі Посполитої зіграє свою фатальну роль у стосунках між Короною та Вишневецькими. Король, відверто кажучи, просто злякається могутності князів і зробить все, аби хоч якось урізати їхню владу. І це попри те, що Вишневецькі ніколи не мали амбіцій щодо відокремлення, принаймні, ніколи їх не декларували.

Окрім значних територій князь Олександр, старший з  трьох його синiв, успадкував ще й численні батькові таланти. Цікаво себе проявив князь Олександр під час повстання Криштофа Косинського (1591-92 р.). Тоді підбурені Косинським низові козаки – а це безземельна й бідна частина козацтва – здійснили низку майже некерованих набігів на землі Волині, захопили і розграбували місто Біла Церква і навіть намагалися підступитися до Києва. Олександр Вишневецький, напевно, завдяки успадкованому від батька дипломатичному хисту увійшов до складу королівської комісії з урегулювання цього повстання мирним шляхом і деякий час вів із повстанцями перемовини. Дуже скоро Олександр з’ясував, що Косинський вже присягнув на вірність Москві та збирається напасти на Річ Посполиту. До речі, московський цар тоді ж звелів себе титулувати, окрім іншого, "царем Запорозьким, Черкаським і Низовським”. Однак він явно поспішив. Олександр Вишневецький розкрив ворожі плани та двічі дав відсіч військам Косинського і завдяки своїй проникливості та непересічному розуму вберіг Черкащину, Волинь, Полтавщину від війни, а отже, від грабунків і спустошення.

 

Однак дуже скоро, на початку вересня 1593 р. стан здоров`я князя Олександра різко погіршився і невдовзі у віці 33-х років він пішов з життя. До речі, про прямих нащадків Олександра Михайловича Вишневецького історія мовчить. Можливо, їх і зовсім не було, тому що князь так і не встиг одружитися. Принаймні офіційно. Втім після смерті батька Олександр взяв під опіку рідних братів Михайла та Юрія і сестер Марину й Софію, а також двоюрідного брата Костянтина і його сестру Анну, яким і перейшла у спадок Вишневеччина. Всім братам і сестрам князь Олександр відвів маєтки і дав гідну освіту. Пізніше, вже після смерті Олександра Вишневецького, у його брата Михайла народився син, якого назвали Ієремія. І саме з цього хлопчика згодом виросте, як показав час, сильний воїн і могутній князь, який у майбутньому і визначатиме під стать своїм пращурам хід нашої історії.

Зниклі пам’ятки

Річ у тім, що на сьогодні не лишилося майже жодного з багатьох замків, зведених Вишневецькими. Єдина пам’ятка, котра чудом вистояла до наших днів – це родовий маєток у містечку Вишневець , що на Тернопільщині. Там зараз небайдужими людьми ледь не за власний кошт обладнано музей-меморіал князів Вишневецьких.

 

Більше того, наразі невідомими залишаються місця поховання багатьох з князів, окрім Михайла Олександровича Вишневецького. Його за визначний внесок у відновлення руських земель та охорону їхніх кордонів урочисто поховали в Києві, мером якого він деякий час був, на території Києво-Печерської Лаври, в Успенському Соборі. Але й цю пам’ятку, як знаємо, було зруйновано під час німецької окупації у період Другої Світової війни. Тому, на жаль чи на щастя, єдина пам’ять, окрім мізерної кількості літературних джерел та родинного напівзруйнованого маєтку, – це пам’ять історична, яку ми, як нащадки цього славетного роду, зобов’язані берегти.

 

Спадок князів Вишневецьких

Завдяки господарчому генію князів Вишневецьких, зруйновані до тих пір та покинуті міста й містечка на теренах Центральної та Східної України відродилися. А після згасання роду Вишневецьких не були покинуті й розвивалися далі. Багато з них існують і до тепер, але лише в декількох залишилися культурно-історичні пам’ятки, безцінні для українського народу.

 

 

Місто Корсунь, що лежить на берегах річки Рось, знамените не лише своєю славетною історією, а й палацово-парковим комплексом у неоготичному стилі з елементами візантійської архітектури. Достеменно відомо, що у XVIII ст. Станіслав Понятовський викупив Корсунське староство. На місті нещадно зруйнованого у 1648 році козаками Богдана Хмельницького замку князів Вишневецьких за наказом Понятовського було зведено спочатку дерев’яну споруду (архітектор Мюнц), а через кілька років у 1787 р. – повноцінний кам’яний палац  (архітектор Ліндсей), який і став літньою резиденцією Понятовського. До речі, сам Понятовський для своєї резиденції обрав те саме місце, що й князі для замку, перш за все через його вдале розташування, навіть не зважаючи на те, що замок Вишневецьких був зруйнований, і те місце, за тодішніми забобонами, могло б бути прокляте. Але наперекір "темним силам" і та, й інша споруди збереглися дотепер. От тільки про красу ландшафтного парку, спроектованого Мюнцем, на жаль, можна довідатись лише зі спогадів сучасників. Поміж його скульптурами й бесідками у модному тоді англо-китайському стилі полюбляв прогулюватися Тарас Шевченко, мабуть, у пошуках спокою й натхнення.

 

#img_left_nostream# 

Місто Мошни – ще одна вотчина князів Вишневецьких – після згасання княжого роду та включення українських земель до російської корони перейшло у власність князів Воронцових. У ХІХ ст. М.С. Воронцов розбив тут пишний парк і побудував палац. Проте їх спіткала нещаслива доля. Під час революційних подій 1917 р. парк і палац дуже постраждали, а в часи Другої Світової війни були зруйновані остаточно. До наших часів збереглася Спасо-Преображенська церква, зведена у 1830-40 рр. відомим архітектором Торічеллі. До речі, точну копію цієї церкви можна побачити сьогодні в Алупці біля літнього палацу Воронцова.

 

#img_right#А от Лубнам, можна сказати, пощастило найменше, бо в самому місті не збереглося жодної пам’ятки від часів господарювання князів Вишневецьких. Однак в 6-ти кілометрах від Лубнів на річці Сула стоїть окраса східної України – Мгарський монастир, заснований ще в 1619 р. Раїною Могилянкою, княжною Вишневецькою. Фундацію Мгарського монастиря, а також монастирів Густинського й Ладинського (поблизу м. Прилуки) князь Ієремія Михайло Корибут-Вишневецький заклав на честь і в пам’ять про своїх славетних батьків, і видав охоронну грамоту й кошти, необхідні на їхнє зведення й подальше утримання. Тут у різні часи побували видатні діячі своїх часів – І.С.Мазепа, Т.Г.Шевченко, а також О.С.Пушкін та багато інших.

 

На жаль, дива не сталося й у селищі Вишневець, де свого часу знаходилась головна садиба князівського роду. І хоча князівським палацом, зведеним останнім з роду Вишневецьких князем Міхалом Сервацієм у 1720 р. (архітектор Бланже Депрес), ми можемо милуватися й дотепер, буремні події революційних і воєнних років не пощадили колись величного палацового комплексу. Раніше, за часів Міхала Сервація, навколо нього був розбитий італійський сад, а пізніше у 1774 р. палац перейшов у власність до князів Мнішеків, які прикрасили його розкішними меблями, коштовною порцеляною та наповнили картинами величезну галерею, що нараховувала більше 600 портретів видатних діячів, 40 батальних полотен і могла похизуватися творіннями руки Рембрандта, Каналетто, Рубенса та ін. А наприкінці XVIII ст. архітектор Міклер розбив навколо палацу ще й парк в англійському стилі, левадами якого прогулювались Шевченко й Оноре де Бальзак. Останній навідував тут хвору Ганну Мнішек – доньку своєї майбутньої дружини Евеліни Ганської від першого шлюбу. Для Бальзака це, вочевидь, була гарна нагода ще раз навідатися до коханої жінки.

 

Шкода, що від усіх цих пам’ятних подій нам залишилися самі згадки та голі стіни палацового комплексу. Сьогодні активно ведуться роботи з оновлення архітектури та відновлення експозиції музею, розташованого в стінах родинного гнізда князів Вишневецьких. При цьому враховується як досвід вітчизняних науковців, так і розробки польських вчених, небайдужих до своєї історії, хоч би вона й тісно переплелася й частково стала історією іншої держави.                  

 

Тож наше завдання – відновити й зберегти не лише історико-архітектурні пам’ятки, але й саму пам’ять про славетний рід Вишневецьких, який зробив неоціненний внесок у відновлення й повернення до життя центральних та східноукраїнських земель у післямонгольський період. І, заради історичної справедливості, треба, нарешті, визнати, що всіх згаданих вище пам’яток, напевно, не існувало, якби на тих місцях, де тепер стоять великі міста й невеличкі містечка, князі Вишневецькі не забили б першого щогля і не дали поштовх відновленню або зведенню цих міст.

Використана література:

 

1. Бочкарев К. Очерки Лубенского старины. – М., 1900.

2. Войтович Л. Княжа доба на Русі: портрети еліти. – Біла Церква, 2006.

3. Історія міст і сіл України. – К., 1972-1973 (Полтавська та Черкаська обл.)

4. Лазаревский. Лубенщина и князья Вишневецкие. – К., 1889; КС №3, 1896.

5. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1. – "Либідь", К., 1992.

6. Удовик С. Мальовнича Україна. – "Ваклер", К., 2008.

7. Чумаченко О. Образи минулого. РВМП. – "Софія", К., 1999.

8. Шевчук В. Козацька держава як ідея у системі суспільно-політичного мислення XVI-XVII ст. Т. 1. – "Грамота", К., 2007.

9. Яковенко Н. Нарис Історії середньовічної та ранньомодернової України. – "Критика", К., 2006.

10. Шиян Л. Вишневець і князі Корибут-Вишневецькі. – Тернопіль, 2006.

11. Czamanska I. Wisniowieccy. Monografia Rodu. – Poznan, 2007.

12. Krzyzaniakowa J, Ochmanski J. Wladyslaw II Jagiello. – Ossolineum, Wroclaw, Warszawa, Krakow, 2006.

13. Widacki J. Kniaz Jarema. – Slask, Katowice, 1984.

Ірина Кривенко. Великая Эпоха, Украина