Загадка лівобічних черевоногих та інших дивин
Для деяких лівобічні морські равлики є одними з рідких видів, якими нас радує природа. На відміну від них, набагато більш розповсюджених правобічних побратимів, лівобічний равлик має незначні мутації, у результаті чого його спіральна оболонка інвертована. Ця характеристика означає, що його суворий суперник краб втрачає можливість зламати шкарлупу равлика так, щоб можна було насолодитися ласощами всередині.
Як розуміють еволюціоністи, ця ознака інвертованого корпуса повинна привести до поступового домінування лівобічних равликів, у той час як екологічний фактор (голодні краби), природньо, буде відсівати слабкі різновиди, в результаті чого постійно б знижувалась чисельність правобічних особин.
Однак, у реальності, лівобічні равлики становлять меншість, менше ніж навіть 5 відсотків від загальної кількості видів равликів. Це число не збільшилося протягом тривалого періоду часу, і таїнство, еволюція цієї, здавалося б, бажаної риси не відбулася..
Тепер розглянемо трилобіта, одного з найбільш відомих у палеонтології скам’янілостей. Кількість цих морських членистоногих почала знижуватися до кінця пермського періоду, близько 250 мільйонів років тому. Їх порівняно швидке вимирання було загадкою для вчених донедавна.
"Зламати стереотипи набагато складніше, ніж розщепити атом", – Альберт Ейнштейн
Останні дослідження дійшли висновку, що ключ до розуміння вимирання трилобіта полягає в його нездатності позбутися своєї великої оболонки, яку вони скидали періодично в міру її росту.
Парадокс у цьому випадку полягає в тому, що экзоскелет, який служив для захисту тварин, зрештою , став їхньою в’язницею, тільки маршрут їх втечі не вдалося відкрити. Однак неминуча смерть трилобітів, як і багатьох доісторичних видів, поєднується з іншої неминучою загадкою: чи може ознака, що привела до вимирання видів, бути такою ж, як та, що дозволила їм поширитися, коли вони вперше з’явилися?
Гіпотетичні мотиви: мутація й природний добір
Вивчіть деякі з найостанніших досягнень в галузі генетичних досліджень, і ви зіштовхнетеся з величезним "сміттям ДНК", який приблизно буде чітким доказом на шляху еволюційного процесу на основі різних стадій людських видів.
У це просто неможливо повірити, що молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти виникли, немов відразу. Це саме по собі являє собою дилему, що містить у собі загадку, з якою наука ще бореться.
Крім того, процеси мутації й природного добору – рушійні сили еволюції – також продемонстрували безліч проблем, які наука ще не в змозі чітко пояснити. Наприклад, більшість мутацій носять нейтральний або негативний характер в історії організму. Тільки один з тисячі має можливість використовуватися видами.
C.H. Уадінгтон, професор генетики тварин в університеті Единбурга, вважає, що розуміння того, що адаптація є випадковою й мутація є крайньою точкою зору. Він відзначив, що такі мутації були рідкісним явищем, що вони з’являлися мізерно мало – раз на мільйон тварин.
Додайте до цього роботу H.Джеффрі Шварца, професора антропології в університеті Піттсбурга, який підтвердив, що клітини мають армію білків, стійких до мутацій. У зв’язку з цим, інформація "еволюційних машин", необхідних для підтримки теорії, стає вкрай малоймовірною.
Таким чином, якщо реальні зміни відбулися у виді, можна зробити висновок про те, що він повинен пройти приблизно через значно більші кроки, а не кілька невеликих мутацій. Ця ідея розглядається в комбінації з недавніми розслідуваннями, які свідчать про те, що для того, щоб відбулася справжня "адаптація" у виді, він повинен бути в результаті екстремальних екологічних змін.
