На березі Дунаю в Північній Австрії є дуже стара, екстравагантна, красива церква, яку можна було б легко уявити в якомусь майбутньому фільмі про Індіану Джонса — вона має ідеальне поєднання моторошності та таємничості.
З його прихованими дверима і таємними сходами, склепом, повним черепів, і тисячами пожовклих від часу фоліантів, привабливий монастир біля містечка Санкт-Флоріан, що за 10 миль від Лінца, може нагадати археолога у фетровому капелюсі та з батогом у руці. У воєнні роки тут навіть перебували його вороги, німці, які окупували монастир.
Однак монастир Святого Флоріана, перевершуючи фільм-блокбастер, створює ефект трансцендентної краси, почерпнутої зі стилю бароко. Мистецтво та архітектура підносять розум.
Суворі монахи, які молилися тут за часів Каролінгів у 9 столітті, жили з меншим достатком, ніж ченці, які молилися пізніше, серед розкішних залів з кольорового мармуру і прикрашених книжкових полиць. Грандіозна реконструкція монастиря у 17 столітті запровадила стиль бароко.
Святий Флоріан є одним з найбільших монастирів Австрії, конкуруючи з високим абатством Мельк і розкішним оздобленням монастиря Клостернойбург.
Але на відміну від цих двох монастирів, монастир Святого Флоріана приймає менші натовпи людей.
Він був названий на честь римського полководця Флоріана, який прийняв християнство в 1 столітті н. е. і відмовився слідувати римським законам, які переслідували його братів і сестер-християн. Флоріана погрожували спалити на вогні, але врешті-решт він був страчений через утоплення, бо він стійко сприймав смерть у вогні, а не у воді.
Пізніше він став покровителем пожежників.
Відвідувачі Дунаю, які прибувають до комплексу, побачать його таким, яким він був після перебудови з 1686 по 1708 рік за проєктом італійського архітектора Карло Антоніо Карлоне. Після його смерті комплекс добудував Якоб Прандтауер, австрійський архітектор, вихованець стилю бароко.
Пройшовши повз елегантну годинникову вежу та пишні скульптури на фасаді монастиря, ви потрапляєте у повноцінний сенсорний простір, який містить у собі звуковий супровід.
Кілька днів на тиждень відвідувачі сидять на дерев’яних лавах нефа і відчувають, як резонують звукові вібрації. Музика великого і знаменитого органу впливає на почуття, коли людина занурюється у фізичне оточення: високі колони, пілястри та арки, що обрамляють неф; величезні склепінчасті стелі з куполами й майстерно розписаними фресками небес; апсида з детальним різьбленням по дереву, позолотою і релігійними розписами.
І все це, під впливом світла, так само відображається на тому, як ми інтерпретуємо звук.
Відомий австрійський композитор Антон Брукнер колись грав на ньому в якості органіста. Орган Брукнера, як його називають, має понад 7 300 труб і 103 стопи і є одним з найбільших чинних органів в Австрії.
Брукнер був настільки закоханий у цю музику, що його поховали там, де він міг вічно чути звуки органу, прямо під ним. Але перш ніж відвідувачі спустяться вниз, щоб дослідити заповнений кістками склеп у його пошуках, приголомшлива стеля нефа затримує увагу, її неможливо ігнорувати.
Саме стиль бароко впадає у вічі, коли ми дивимось вгору. Намальована небесна сцена, здається, входить у наш земний простір. Колони з кольорового мармуру з круглими обрамленнями та лінійна перспектива створюють оптичну ілюзію, допомагаючи органічно поєднати двовимірний міф та тривимірну реальність. Цей виразно бароковий ілюзіонізм називається trompe l’oeil, що з французької означає «обманювати око».
Спустившись під землю, сходи ведуть до склепу під нефом й органом, і ви потрапляєте в моторошну компанію. Тут лежить кам’яна труна з останками композитора-органіста Антона Брукнера. Його супроводжують щонайменше 6 000 людських черепів, останки християн, охайно складені в куточку за заґратованими металевими воротами.
Залишивши моторошний склеп, відвідувачі можуть заглибитися в монастирську бібліотеку, де в артефактах і архівах зберігається стародавня мудрість. А який фільм про Індіану Джонса обійдеться без потаємних дверей? Книжкові полиці Святого Флоріана їх мають.
Будівництво барокового бібліотечного крила монастиря розпочалося у 1744 році за проєктом Йоганна Готарда Гайбергера. Його позолочені дерев’яні книжкові полиці здіймаються від мармурової підлоги і балкону другого поверху до самої стелі, а зверху розписані ще більш барвистими фресками. «Шлюб чесноти і науки під керівництвом релігії» Бартоломео Альтомонте і Антоніо Тассі зображує алегоричні сцени з небес у пастельних рожевих, золотих і блакитних тонах.
Близько 150 000 томів з 16 по 18 століття і близько 1 000 середньовічних рукописів бібліотеки містять більше знань, ніж людина коли-небудь зможе прочитати. Деякі полиці гойдаються на прихованих шарнірах, за якими потаємні гвинтові сходи ведуть на балкони з видом на бібліотеку.
Подорож комплексом продовжується, приводячи гостей до одного з найяскравіших місць для приїжджих королів і високопоставлених осіб давніх часів: Імператорської мармурової зали. Викладена екзотичним рожевим мармуром з вкрапленнями білих колон, вона має в одному кінці сидіння, схожі на трон. Тут влаштовували розваги для почесних гостей.
Ще більш театральні стельові фрески захоплюють алегоріями у хмарах. Такий ілюзіонізм був попередником сучасних спецефектів. Послання бароко проєктувалося за допомогою такого театру; як сьогоднішні кіно, живопис, скульптура та архітектура, які мали здатність масово поширювати повідомлення. Отже, Храм Долі, посунься. Монастир Святого Флоріана має всі необхідні спецефекти.
