Вони повинні були переконатися, що Він мертвий. Ось чому римський сотник Лонгін був покликаний підняти свій спис і простромити бік Ісуса, коли Він висів на хресті в ніч розп’яття, так говорить Біблія. За словами Іоанна, з нього одразу ж потекли кров і вода. Нам розповідають, як Ісус був похований і воскрес знову піднявшись на Небеса, але цей спис вирушив в іншу мандрівку.
Згідно з легендою, за сотні миль на північ від цього пагорба в Єрусалимі, на схід від Чорного моря, в печері було священне джерело. Йому поклонялися ще в язичницькі часи, але навіть коли християнство поширилося в цьому регіоні, у Вірменії, стара традиція збереглася. З плином століть печера стала монастирем, відомим як Айріванк, що вірменською мовою означає «печерний монастир».
Сучасні джерела розповідають, що сьогодні від Айріванку нічого не залишилося. Натомість на його місці стоїть скупчення кам’яних монастирських церков, збудованих ще в 11 столітті. Зараз ці витіюваті споруди, частково витесані з живої скелі, стоять у мальовничій долині вздовж річки Азат у Гегамських горах, за 45 хвилин на схід від столиці Вірменії, Єревана. Серед них є окремо розташовані кам’яні споруди, а також частково вбудовані. Деякі кімнати навіть повністю висічені всередині гори.
Скупчення церков розташоване в самому кінці довгої дороги, що веде вгору річковою долиною. Сьогодні це місце відоме під назвою Гегард або «Гегардаванк», що в перекладі з вірменської означає «Монастир списа».
За переказами, апостол Юда приніс спис, яким пронизали Ісуса, до цього священного північного місця. Він вважається реліквією і зараз зберігається в музеї «Скарби Ечміадзіна» у Вірменії.
З високими скелями, багатою історією та вишуканою архітектурою, Гегард сьогодні є місцем, куди з’їжджаються туристи, щоб досліджувати місцевість та шукати пригод. Піднімаючись стежкою, можна зустріти черги жінок, які продають солодке печиво, смачні горіхові струни, просочені виноградною патокою (десерт під назвою суджух).
Товсті кам’яні стіни та вежі оточують з трьох боків монастир, а циліндричний кам’яний купол з конічним дахом здіймається з центру, домінуючи над краєвидом. Увійшовши через аркову західну браму в стіні, ви побачите квадратну, міцну і досить масивну на вигляд будівлю в цьому кластері. Це не церква з гостроверхою вежею, але вона з’єднана з її західною стороною.
Дивним чином схожий на шкільний спортзал, цей гавіт — місце збору, яке традиційно будували на західних сторонах деяких старих церков 10-11 століть. Побудований у 1215-1225 роках, цей міцний гавіт ще більше вражає зсередини: чотири масивні, окремо стоячі кам’яні колони здіймаються у центрі. Вони підтримують кам’яний дах з головним отвором для проникнення світла. Саме тут колись приймали паломників — можливо, щоб побачити спис, яким був пронизаний Спаситель. Сьогодні він освітлений свічками, що захоплює відвідувачів.
Приблизно в той самий час, коли був зведений гавіт, у 1215 році збудували головну церкву — каплицю Катогіке з конусоподібним дахом. Її збудували брати Закаре та Іван разом із воєначальниками грузинської цариці Тамари, яка відвоювала більшу частину Вірменії у турків.
Каплиця Катогіке має щедро прикрашений тимпан із зображенням гранатових дерев. Ззовні є різьблені зображення голубів та лева, що нападає на бика, які, як вважають, символізують владу князя, який тоді правив. По всій церкві також вирізьблені птахи та голови тварин. Всередину потрапляє сонячне світло через вікна, розташовані над круглим куполом. Простий кам’яний купол зверху слугує стелею.
Обидві будівлі, головна каплиця і гавіт, здебільшого стоять окремо, їхні тильні сторони частково врізані в скелю.
Але, мабуть, найбільш дивовижні частини монастиря залишаються невидимими, оскільки вони повністю вбудовані в скелю. Тут є кілька менших церков з подібними куполами, виритих цілком під землею, що свідчить про те, що вірменські майстри могли не тільки створювати чудові витвори архітектури, але й висікати їх у твердій скелі.
Перша з витесаних церков, завершена в середині 13 століття, має купольну стелю, яку видно лише зсередини. Дивовижне різьблення вкриває багатовікову кам’яну поверхню. З півдня до цієї церкви веде прохід до північної сторони гавіту.
Землетруси зруйнували окремі частини, деякі споруди мають тріщини, уламки, а подекуди навіть повністю зруйновані. Проте збереглося багато різьблених фігур з цікавою історією.
Однак найбільша різьблена церква не з’єднана з рештою Гегарду. За два кроки на північ від гавіта, повністю закрита скелею, знаходиться усипальниця під назвою Верхній Джаматун, яка була збудована у 1288 році й містить гробниці князів.
Вийшовши звідси, знову вдихаєш свіже повітря. Згори починається зворотній спуск сходами, витесаними з каменю.
На спуску відвідувачі можуть повернутися до скелі, подивитися вгору і побачити численні кам’яні таблички з розп’яттями. Це меморіальні стели — ретельно вирізьблені об’єкти поклоніння, які називаються хачкарами. Деякі з них настільки вигадливо деталізовані, що навряд чи можна уявити собі два однакових хачкари. Їх різьблення здавна є вірменською традицією, задокументовано понад 50 000 хачкарів, які можна побачити по всьому Гегарду.
Для декого погляд на ці зворушливі витвори мистецтва може нагадати про ту ніч, коли Спаситель Ісус покинув земне царство заради Вічності.
За матеріалами The Epoch Times USA
