«Якщо на небі запалюються зірки — значить це комусь потрібно», — не пам’ятаю, щоб хтось був не згоден з цими словами. А якщо на світі народжуються діти — значить це, тим більше, має бути комусь потрібно. Але виходить чомусь якраз навпаки.
Всім відомо, що в сучасних інтернатах дітей незрівнянно більше, ніж було в дитячих будинках після війни. Адже зараз і матеріальне становище у людей набагато краще, та й батьки у «дітей-сиріт» часто живі. Що може відчувати дитина, що живе в інтернаті, знаючи, що її мама або тато живе зовсім недалеко? І не рідко, втрачаючи надію, починає мріяти про інших маму й тата, найдобріших і найкращих, які обов’язково прийдуть і заберуть їх звідси, коли дізнаються, що на світі є дівчинка чи хлопчик, який уже їх дуже любить і чекає!
Не раз мені спадало на думку, що корисно було б дорослим благополучним людям хоча б зрідка відвідувати школи-інтернати і дивитися в ці живі очі, ще повні очікування і надії. І тоді стане зрозуміло, чому деякі люди беруть у сім’ю не одну дитину і не двох, а більше. У нас із чоловіком двоє своїх і дванадцять прийомних дітей.
На фото: Рубіна і автор статті
Три роки тому ми з чоловіком узяли з інтернату Рубіну, красиву дівчинку 14-ти років, циганочку (дожилися, що й цигани дітей своїх кидають!) Коли беру чергову дитину, вже знаю, що майже напевно охрипну на два-три місяці, а то й на півроку від того, що доведеться багато говорити. Діти не знають найелементарніших речей! Багато чого доводиться пояснювати, «що таке добре і що таке погане», логічно обґрунтовуючи, як саме потрібно найкраще вчиняти у тій чи іншій ситуації і чому саме так буде краще дитині і всім довкола. Від зовсім простого до складного.
А діти приходять з «повним набором» якостей інтернатського виховання. Починаю із самого елементарного: як самому не забути поїсти вчасно, помити за собою посуд, підтримувати порядок тощо. І ось влітку в кухні варю борщ, кришу петрушку. Рубіну тільки недавно взяли, вона охоче цікавиться всім, що відбувається в будинку. Запитує: «Мамо, що це за травичка?» Я, намагаючись приховати свій подив, відповідаю, що це петрушка. В очах читаю здивування: «А навіщо вона?» Кажу, що покладу її в борщ. Рубіна так сильно вражена відповіддю, що круглі чорні очі відкрилися ще ширше, і вона не знала вірити чи ні: «А що, хіба в борщ кладуть траву?!»
Сім’ю свою вона майже не пам’ятає, знає тільки свого старшого брата, який виховувався з нею в інтернаті. Життя в родині для неї багато в чому було «відкриттям Америки». Пам’ятаю, як тільки вона переїхала до нас, перше, чого я її навчила — це запалювати газову плиту, а їй було вже майже п’ятнадцять! А які пироги вона пече тепер!
Одного разу Рубіна застудилася. Під вечір піднялася температура. Я стала лікувати її як зазвичай — травички, розтирання, чай з лимоном. А вона лежить у ліжку й уважно стежить за моїми клопотами. Зробила я все, що могла. Сіла поруч з нею на ліжко, взяла за руку і гладжу по голові. У неї щоки червоні, руки гарячі, вся горить, сльози ллються, усмішка до вух, а очі сяють щастям. Я не можу зрозуміти, чому вона плаче і радіє одночасно. Питаю: «Що з тобою?». Ви б чули цю безмірну подяку в її голосі: «Я не знала, що хворіти вдома — це таке щастя. За мною ще ніхто й ніколи так не доглядав, коли я хворіла! Я не хочу видужувати. Я хочу, щоб ти сиділа так близько мене завжди!»
І тут вона розповіла, що в лікарнях і ізоляторі вона проводила більше часу, ніж вчилася. Це при тому, що намагалася перетерпіти, коли могла, не говорити вихователям, що почуває себе недобре. Особливо самотньо і нестерпно було лежати в ізоляторі, коли там більше нікого не було. А таке траплялося частенько. Двері на замку, стіни білі, простирадла білі, меблі білі, навіть ґрати на вікні і ті білі. І тиша… Три рази на день приносять їжу та ліки. А коли гнівалися, то навіть книги не давали. Навіть для дорослої здорової і благополучної людини вимушена самотність — це катування. Я намагалася уявити, що може відчувати дитина, покинута всіма на світі, хвора і замкнена в «одиночну камеру» лазарету не на день — два, а на довгі тижні! Чи можна залишитися в таких умовах психічно здоровою людиною і не озлобитися на весь світ?
Я обняла її, і ми так сиділи довго, ридали і раділи тому, що це все вже позаду. Я жаліла її і цілувала. Я обіцяла їй, що ніколи її не кину і буду сидіти з нею, скільки вона захоче, і що я постараюся стати для неї справжньою мамою, наскільки у мене вистачить душі і розуму. Я обіцяла їй, що буду захищати її, якщо знадобиться, від усього світу, як свою рідну дочку. І якщо їй коли-небудь знадобиться моя допомога, вона завжди зможе покликати мене.
Саме тоді ми прорвали стіну, що розділяла нас, і стали рідними. Вона розповідала мені, як там, в інтернаті, нерідко прокидалася від того, що хтось із дівчаток у кімнаті плакав навзрид під ковдрою і не міг заспокоїтися. І тоді інші дівчатка вставали, обіймали і мовчки втішали заплакану подружку. Що тут можна сказати? Кожна знала, що завтра на її місці буде вона, коли здадуть нерви і не зможе заснути від страху перед вже недалеким «мутним» майбутнім. Рубіна вночі під ковдрою часто думала про те, що її чекає після того, як вона вийде зі стін інтернату? Вималювалися картини одна страшніша за іншу! Але найчастіше уявлялося, як вона холодна, голодна, бездомна, хвора, лежить у багнюці під кущем, згорнувшись калачиком, і нікому на світі немає до неї діла.
Тому тепер, коли я зустрічаю людей, які могли б стати хорошими прийомними батьками, я намагаюся запропонувати їм спробувати. Часто ми самі не підозрюємо, на що здатні і що ми можемо, поки не спробуємо. А змінювати щось у житті — страшнувато. Пам’ятаю, років зо три тому показали в новинах сюжет про те, як згорів дитячий будинок у якомусь маленькому містечку, і адміністрація прийняла рішення примусово розселити дітей у відповідні родини, тому що добровільно ніхто не проявив бажання. Новий дитячий будинок побудували за рекордний термін, щось близько трьох місяців. І коли почали забирати дітей назад, близько 70% батьків не віддали дітей із сім’ї, незважаючи на те, що їх було розподілено навіть і по троє, і по п’ятеро. Виявилося — «не такий страшний чорт, як його малюють». Ми не підозрюємо, на що здатні і скільки нам під силу, якщо захочемо. Навіть до тварини легко прив’язатися, що ж говорити про дітей?
Два тижні тому ми святкували весілля Рубіни. Вона вийшла заміж за чудового хлопця, поета, співака і композитора, лауреата обласних і російських конкурсів, а в червні цього року вона захищає диплом. І крім нашої сім’ї Рубіна запросила на своє весілля дуже дорогу їй людину, добру жінку, яка кілька років поспіль забирала її і її брата з інтернату на літні канікули, тому що взяти під опіку не було можливості. А потім увесь рік в інтернаті Рубіна і її брат згадували, мріяли і чекали наступних канікул у простій незаможній сільській родині. Тепер Рубіна вважає тітку Надю своєю другою мамою і далі її провідує.
Ми звертаємося до вас, мами і тати: «Де ви?» Нехай з вашої точки зору ви будете не найкращими батьками. Як каже моя старша дочка: «Краще зробити на трійку, ніж не зробити на п’ятірку». Для дітей ви все одно будете найкращими! Вас так чекають…, за вами плачуть…
Валентина Жидкова
Тел. +7-919-235-90-94, [email protected]
