З кожним днем все більше і більше народу з’являється в місті. Краматорськ населяється людьми, що повернулися з далеких країв додому. І нехай прибрані ще не всі барикади, і тривають перебої з водою, не працює залізниця, не всі магазини відкрили свої двері покупцям і гуркіт гармат ще доноситься до стривоженого слуху, все одно в Краматорськ повернувся довгоочікуваний мир. Головне — місто відновлюється.
Мерія сьогодні. Очищувальний дощ. Фото: Ірина Рудська
Центральна площа міста. Пошкоджений будинок. Фото: Ірина Рудська
Краматорськ став наповнюватися дитячими голосами. Це, мабуть, найяскравіший доказ того, що Краматорськ воскресає. Оживають дитячі майданчики у скверах, відкриваються двері магазинів іграшок, і в парках почали працювати атракціони. Чується дитячий сміх.
На вулицях з’явилися діти. Фото: Ірина Рудська
Місто швидко «зализує свої рани». Прибрані величезні барикади і загородження навколо мерії, закопані рови, зарівняли воронки від снарядів, залатали дірки на асфальті, вичищаються тротуари і квіткові газони.
Зруйнований снарядом будинок відновлюють. Фото: Велика Епоха
З вулиць та площ забрали на звалище остови згорілих тролейбусів, маршруток, автомобілів, мішки з піском і величезні блоки, які перекривали рух транспорту. Вимели до чиста сміття і мотлох, нібито нічого й не було. Одна за одною розкриваються вітрини банків, бутиків і аптек, упорядковуються фасади будинків, під’їзди й вікна, пошкоджені осколками снарядів. Але наскрізні пробоїни, зруйновані квартири, дахи та стіни будівель ще чекають своєї черги. Тут потрібен капітальний ремонт.
Біженці. Фото: Велика Епоха
Налагоджується робота міського транспорту; спочатку відновили автобусні маршрути, потім пішов тролейбус першого маршруту, через місяць налагодили роботу другого маршруту.
Черга за водою. Фото: Велика Епоха
Черга за гуманітарною допомогою. Фото: Велика Епоха
У місто дали воду. Краматорськ жив без води в цілому близько двох місяців, а деякі райони і того більше. Але був організований розвіз безкоштовної води по різних точках. І як у кадрах старої військової хроніки, люди приходили з бутлями за водою, ставали в чергу і чекали. Але жителям Краматорська гріх скаржитися на свою долю, знаючи про те, як жорстко і важко було в сусідньому Слов’янську. Там городяни стояли в черзі навіть за водою «з небес», благо, дощі йшли весь час.
Часті зливи змивають з міста весь бруд. Навіть повітря і те стає чистішим. Посвіжіла зелень дерев, пахнуть квіти, піднялася трава по коліно — ніхто не стриг, не упорядковував сквери.
Повертаються птахи. Співають на всі лади. Адже довго мовчали. Сороки, ворони, голуби зникли з міста, або причаїлися: не було видно. Залишалася тільки перната дрібнота — горобці, синиці.
Прибирання газонів. Фото: Ірина Рудська
Працівникам «Зеленбуду» сила-силенна роботи. Місяця два або більше за клумбами і газонами ніхто не доглядав. Вони заросли бур’янами, втратили форму. Жінки у формених помаранчевих жилетах трудяться, не покладаючи рук, посміхаються:
— Роботи у нас завжди багато, а зараз і тим більше. Коли тут стріляли, ми не виходили, не до краси було.
— Напевно, виїжджали з міста?
— Ні, залишалися вдома.
— Страшно було, коли в місті були обстріли?
Одна з них із шикарним світлим волоссям каже:
— Досі не прийду до тями. Я п’ять разів потрапляла в такі халепи. Наша сім’я живе в своєму будинку у селищі. Там неподалік стояла установка, здається, «Град» називається. Одного разу стрілянина почалася близько півночі. Ми спросоння нічого не зрозуміли. Гуркіт стояв страшний, земля тремтіла. Всі попадали на підлогу і кричали не своїм голосом, всі, як один. Такого страху натерпілися, в житті не пам’ятаю. Інший раз міна потрапила в наш будинок, а я тільки-но вийшла з кімнати, десяти секунд не пройшло. Злякалася сильно, але залишилася ціла. Потім була справа, ми з подругою малину збирали на винограднику за містом, що на Василівському пустищі. Це якраз недалеко від аеродрому. Почалася перестрілка. Ледве ноги забрали, сама не знаю, як. І ще раз в Кутовій балці обстріл почався, коли ми йшли повз. Вже все позаду, а я ще до тями не прийшла, ще не вірю, що мир настав, що не повернеться той жах.
Багато жителів міста виїжджали — хто куди, аби подалі від вибухів мін і снарядів. Кожен день автовокзал був повний людьми із дорожніми сумками, баулами, валізами. Залізниця була блокована, тільки відремонтований вокзал стояв порожнім, незатребуваним. Тому єдина надія була на автобусне сполучення. І потік людей на автостанцію не вщухав до вечора. Враження таке, що виїхали всі.
У той час в місті було багато покинутих собак — господарі, що залишали місто, не могли їх взяти з собою. Цуценята збивалися в зграю, шукаючи підтримки, не вміючи жити на волі. Ніхто їм не приносив їжу, ніхто не хотів приголубити.
Очевидці кажуть, собаки плакали, коли обстрілювали район Станкостроя, коли повітря і земля стрясалися так, що скло деренчало у вікнах за кілька кілометрів від пострілів. Дісталося і тваринам. Але тепер і в собак теж життя полегшає: господарі повертаються.
Перед поворотом подій, перед самою кульмінацією здавалося, що місто вимерло, що нікого не залишилося. Особливо неприємно було увечері. Коли на небі не було місяця, Краматорськ занурювався в непроглядну пітьму. Зараз спогади про це — як кадри із фантастичного фільму.
Люди, що залишалися в місті, сиділи під замком своїх квартир із заклеєними навхрест вікнами, як у минулу війну. Лише тільки починало сутеніти, старі щільно зашторювали вікна, і навіть світло боялися включати, щоб не привертати увагу. І так весь під’їзд, вся вулиця, все місто. Все це вже в минулому.
Аптека працює, але вікна ще «сліпі». Фото: Ірина Рудська
Однак не всіх покидав оптимізм навіть у критичній ситуації. Вікторію, досвідчену туристку-байдарочницю, що побувала в різних життєвих колотнечах, важко було налякати навіть гуркотом «Граду». Вона розповідає:
Вікторія. Фото: Ірина Рудська
«Мені не було страшно, я була впевнена, що скоро все закінчиться і настане мир. І своїх сусідів, своїх друзів так само налаштовувала. Підтримувала бойовий дух, як могла. Важливо, щоб у людей була віра, щоб надія не зникала.
Я живу в селищі одна, в своєму будинку, далеко від центру. Одного разу бачу, прямо до мого дому прикотила іномарка. Вийшли люди у камуфляжній формі, витягли якесь знаряддя — величезну трубу таку, і стали гатити з неї в усі сторони, по Старому місту, в район Нового Світу, Соцміста. Стріляють навмання. Потім зібралися і поїхали далі по вулиці. Схоже, це їхній метод так стріляти. Коли вони від’їхали від мого будинку, я схаменулася, дзвоню сусідам, розповідаю. Сусіди вийшли на вулицю, кілька людей відразу, і прогнали ту іномарку. Навіщо ж нам це треба? Вони поїдуть, а ми будемо у відповідь отримувати постріли з іншого боку.
Підготовка магазину перед відкриттям. Фото: Ірина Рудська
Не відкритий магазин. Фото: Ірина Рудська
Було ще багато всяких випадків, у двох словах не розкажеш. Нещодавно, на автомобілі ми зі знайомими проривалися з Донецька до Краматорська. Нас зупинили на блокпосту. Щось не те я відповіла людині в масці, він мені автоматною чергою пройшовся біля самих ніг. Тільки пил стовпом. Став так кричати, я вже і з життям розпрощалася. Набрала номер мобільного дочки, щоб… але потім скинула. Дивом залишилися ми живі. Але тепер все позаду. Життя триває».
Що не день, то Краматорськ перетворюється. Увечері запалюються вогні вуличних ліхтарів і освітлюють простір навколо, одна за одною запалюються вітрини магазинів, за ними несміливо загоряються вікна багатоповерхових будинків. Відкриваються літні кафе, доносяться різні спокусливі запахи, то там, то тут чується музика. Пішла напружена тиша.
Літні городяни все частіше виходять на вулицю — подихати, погуляти, подивитися, як змінюються вулиці Краматорська. Люди знаходять спокій. Кожен прожитий без страху день — як свято. Тепер вже не треба постійно бути на сторожі і ховатися у ванну кімнату — найбезпечніше місце в квартирі, — як тільки починають стріляти.
У неділю в центральному міському парку «Ювілейний» звучали популярні пісні, відомі співаки співали про любов і щастя. Діти тягли батьків на атракціони. Була публіка і старіше, похилого віку. У їхніх обличчях все ще відбивалося здивування і розгубленість. Не хотілося їм вірити в пережите, занадто нелогічно все, що відбулося: війна — не війна, мир — не мир.
Для літнього липневого вечора людей, звичайно, замало було. Вони ще не вірили до кінця, що їх очікуванню «кінця світу» прийшов кінець. І деякі люди ще здригаються, коли луна чергового залпу доноситься до Краматорська з далекого Сіверська, де йдуть бої.
Але не всі були в полоні у страху. Були й такі, які не залишали свою роботу, незважаючи на свист куль в гуркіт снарядів. У центрі міста біля центрального універмагу зустрілася усміхнена жінка на ім’я Галина. Каже:
Галина. Фото: Ірина Рудська
— Я не боялася. Може, пару раз злякалася, але не так, щоб голову втрачати.
— Чому ж вам не страшно? Ви не чули постріли, далеко живете?
— Живу в центрі, працюю в центрі, все проходило перед моїми очима. Але я навіть не кидала роботу. Ось прибираю цей тротуар, територію навколо магазинів. Стріляють — не стріляють, моя справа — підтримувати чистоту.
— Як вам вдавалося зберігати самовладання?
— Я молилася весь час, до церкви не ходжу, просто знаю, що є Бог, і він мене захистить. До нього й зверталася. Вдома залізу під ковдру з головою і молюсь. Страх відступав. Тепер добре, місто оживає, люди не бояться виходити на вулицю. Багато магазинів почали працювати. Правда, це кафе ще ніяк не відкриється, я у них працювала, але скоро все буде, як раніше. Налагодиться, життя своє бере.
Літній дощик. Фото: Ірина Рудська
Так, ще не всі магазини, не всі банки, автомобільні салони працюють, але все одно відчувається: місто на підйомі. Старі чоловіки й жіночки несміливо виходять у парк, на сонечко, або сідають на лавки в міському сквері, коло «мовчазного» поки що фонтану. Найбільше радують діти — їх ніщо не бентежить. Вони так щиро радіють життю, що слідом за ними посміхаються й дорослі.
Читайте також:
Мешканців Луганська попросили кип’ятити воду більше 10 хвилин
