Сталася трагедія – втрата близької людини, яка так несправедливо вирвана з оточення люблячих його людей. Можна, звичайно, вдатися до банального, на кшталт «треба жити далі», але тільки як?
Батько сімейства намагається тримати себе в руках, але зовсім не може спати. Мати всіма силами продовжує чіплятися за кожну дрібницю, що пов’язує її з покійним сином. Молодший брат, який захоплюється наркотиками, почуває себе ще більш втраченим. Холодильник порожній, у будинку не прибрано.
І в цей момент на порозі їх будинку з’являється Роуз, у якої психічно хвора мати та немає грошей на виховання майбутньої дитини, загалом, їй більше нікуди йти. І сім’я загиблого Бенета приймає її у себе. Але «не можна дарувати цуценя тому, в кого тільки що померла собака».
Чи зможуть вони всі разом пройти цей важкий етап життя, якщо ніхто навіть не хоче говорити про Бенета, щоб не розворушити ще свіжі рани. Проте Роуз так мало про нього знає… Але їм доведеться говорити з нею і розповідати про Бенета, доведеться відчути, що так потрібні одне одному, тому, що вони одна сім’я.
Цей психологічно складний момент у житті людей без будь-якої пихатості та зайвого драматизму нам підносить автор сценарію і режисер Шана Фест. Я здивувалася, дізнавшись, що режисер – жінка, в її задуми ніяк не входить розжалобити глядача надмірною емоційністю, і може бути, саме тому фільм зворушує до сліз.
Режисер і виконавці головних ролей не бояться показати, що справжнє горе потворно і викривлене, в ньому немає нічого піднесеного та поетичного. Тут кожен створює свій світ страждань, в якому немає місця іншим. І тільки тоді, коли вони здатні дати волю своєму горю, то в змозі відчути, що поруч близькі люди.
Один з найбільш емоційних сильних моментів у картині: погляд матері Бенета вранці, коли вона тільки прокинулася, і жорстока реальність ще не встигла просочитися в свідомість крізь рятівну пелену сну. Але це лише мить, і знову тіло здригається в риданнях.
Усі виконавці в картині діють справді як одна сім’я. Сюзен Сарандон одна з класично великих актрис Голлівуду, глядачі вже звикли, що її створені образи завжди вражають. Мене просто захоплює Пірс Броснан, в яких тільки жанрах він не знімався, – це і бойовики, мелодрами, та трилери, а в мюзиклі "Мама Міа» він співав. Навіть роль агента 007 не змогла затиснути його в рамки жанру.
Приємно радують і молоді актори – Кері Малліган, тільки що отримала приз «Золота маска» Британської кіноакадемії, як «краща актриса у головній ролі», і в цьому фільмі довела, що нагорода присуджена їй не випадковість. Її героїня Роуз така мила, ніжна і зворушлива, з таким живим, замисленим поглядом. У момент, коли вона вперше приходить у будинок до батьків свого загиблого коханого, ми дійсно відчуваємо, що вирішується доля її та її дитини.
Емоційно непроста роль дісталася і Джонні Сіммонс, як молодшому братові Райену, але він з нею чудово впорався. Режисерові вдалося показати, як щось, що спочатку мало цілісність, розлітається на дрібні шматочки, які склеїти, здається, просто неможливо. Але за допомогою сплесків емоцій і важких роздумів, переживань та обурення на долю, і неодмінно тримаючись один за одного, сім’я знову стає сім’єю.
Звичайно, «не можна дарувати цуценя тому, в кого тільки що померла собака», але якщо так все ж таки відбулося, то може це й на краще? І чудовий тонкий штрих доданий у закінченні картини – гідне завершення гідного фільму.
