Іван Марчук: кожна людина повинна стати гордою, а не рабом

Мене нічого не надихає, я просто повинен працювати. Я не хочу працювати, але я знаю, що я повинен працювати. Хочу бачити багато і дуже багато картин, і саме тих, які я зроблю. Я дивлюся всі картини по всьому світу і надивився їх, але я роблю, так як я роблю. Кожен митець любить свої картини, як і кожна жінка любить своїх дітей. Так само я оці картини свої дуже люблю. І хочу мати їх дуже багато. Не тому, що я гонюся за кількістю, а тому що мені сумно, як нема картин. Мені сумно, як за тиждень я не намалював свою картину, і тому я працюю. Хочу я, не хочу я… Є натхнення, нема натхнення… Я тішуся, що є світ прекрасний, що є люди прекрасні. Я дивлюсь на природу. Мені хочеться малювати все, що є під ногами, малювати все, що я бачу. Як я колись не міг знайти класичного пейзажу гарного, кілометри ходив, по полях, по лугам і лісам. Зараз у мене все є під ногами, де б я не став, я все можу намалювати. Це стосується пейзажу, а все решта, це – вісім інших різних Марчуків. Це все робиться в студії, там я замикаюся  в собі, в студії я стою за мольбертом і знаю, що я маю щось народити. І так починається мій кожен день. Десь від сьомої години ранку і так до дев’ятої години вечора. Я знаходжуся в студії, інколи вискочив, десь щось вкусив, щось узяв, щось приніс і знову працюю,  потім до дому тільки поспати. Раненько встаю і знову йду до студії. І так проходить усе моє життя. Я знаю, що я повинен працювати. Я дуже скупий на час і я не люблю його тратити марно. Оце кожен день я звітую перед собою, що я зробив: вдалий, не вдалий день. Тому я працюю. Якби усі так працювали, хоч на 30% як я, то ми жили б давно як у раю, в тій Україні. І якби я шукав натхнення, я б його ніколи не знайшов. Якісь теми шукати – я б їх також не знайшов, я не від того йду. Я працюю, імпровізую. Теми приходять самі собою, тобто сюжет якийсь приходить сам по собі.  Картин я ніколи не називаю перед роботою, я не знаю, що я намалюю. Я їх називаю потім. І коли вона вже готова, я думаю, розмовляю з нею. Як назвати ту файну дівчину, що я намалював, маю на увазі картину. От так, такий процес. Обмежую себе багато в чому, але натомість повна віддача. Там де лишаються мої сліди, лишаються вони на віки.

В ваших картинах, принаймні в тих, що я побачила, на мій погляд, багато смутку, якогось жалю…

Марчук:

Знаєте, це не так смуток, це просто люди не так дивляться на мої картини. І от у мене люди не натуральні, а це зовсім не є здирання шкіри з людей. І смутку в мене не так багато. То є тихий роздум, там є мудрість. То є тиша, божественна тиша… Хтось казав, Марчук малює Божу тишу. Хтось подумає, дивлячись на ці полотна, що я там плачу, а я не плачу, в мене того не має. Є тиха задума, наче якась тиша перед грозою. У мене ніде нема шаленства, тільки в моїх абстрактних речах – там є справжній вибух,  в нових експресіях  в мене є шаленство. О там є картини всі по нових експресіях, це ті 500 робіт, що я зробив у  Нью-Йорку. І останнє – „Виходять мрії з берегів”, це я вже в Києві започаткував абсолютно нову технологію.  Мені вже приписують, що я намалював теракти в Нью-Йорку, бо я бачив, як все робилося. Але в мене стався такий вибух, тому, що я постійно щось шукаю, постійно намагаюся зробити щось таке, чого я ще не робив. Не думаючи ні про кого, ні про що, я намагаюся задовольнити себе, тобто розкрити якомога ширше. Такого не було, це ще має бути. Буде ще десятий, одинадцятий чи п’ятнадцятий Марчук, я ще не знаю, але воно явиться.

Чи Можете в двох словах сказати про своє життя в Америці, що Вас вразило?

Марчук:

По-перше, мене одразу ж вразив Нью-Йорк візуально, а друге, що мене вразило, це те, що я в Америці не бачив заздрості, не стикався з нею там, з тим,  що нищить Україну, того там не має. За одинадцять років я того не помітив ніде. І мені сподобалось, що в Америці людина може працювати на 10, 20 роботах, якщо їй час позволить. І якщо вона хоче не спати, то хай собі не спить. І країна дозволяє працювати і заробляти скільки вона тільки може. Бо це дуже вигідна країна. В нас того не має і невідомо коли це буде. Але взагалі це не головне. Там той, що лежить на цементі і спить – він ніколи не заздрить тому, хто живе в своєму палаці. Бо він каже: то його, а це моє. А у нас є відраза до того, хто дуже багатіє. На даному етапі розподілу, перерозподілу, на етапі зміни формації воно завжди так буває. Ми дуже хочемо, щоб скоро воно все це пройшло, але це триває дуже довго.

Тобто ви вважаєте, що нормальному розвитку в Україні заважає заздрість?

Марчук:

Це національний рак, абсолютний рак. У світі я того не помічав ніде. Там всі добре живуть, але ж там теж є бомжі, але заздрості ніде немає. Це все на генному рівні. Нація наче приречена завидувати. Вона може зникнути, коли всі будуть рівно жити, добре жити, а якщо будуть бідні – заздрість на цій землі ніколи не зникне. Так що ми приречені. Все буде більше і більше людей багатіти. Хтось заробить, хтось вкраде, хтось своїми руками щось зробить, але красти будуть ще дуже довго, на тому багатіти. Нація не сформована, не сформована державність. Не діють ніякі закони. У нас прекрасні закони, прекрасна конституція, та вони не для нас написані. Це вони написані тільки для паперу. Вони ніколи не будуть у нас виконуватися.

Як ви вважаєте, що повинно наштовхнути нас, українців на те, щоб щось змінити в нашій національній свідомості, за для того, щоб почати нормально розвиватися без заздрості?

Марчук:

Для того повністю потрібно змінити менталітет. Кожна людина повинна стати гордою,  не бути рабом . Я є дуже гордим, дуже гордим!  Тоді ніхто не зможе її образити,  робити з нею все, що хочеш, скручувати її, як того віника, як ганчірку, ніхто не зможе. Кожна людина буде гордою, буде відстоювати свої права, якщо один не зможе, тоді зможемо всі разом. Трошки почалось, люди трошки встали. Це ще не є остаточна свідомість, то ще треба дуже багато працювати і ворушити той вулик, щоб весь вулик гудів. І от коли він буде гудіти, коли людина відчує, що вона є людиною, навіть, якщо вона бідна, от тоді вона буде боротися за свої права і за те, щоб в цій країні була якась справедливість і щоб люди жили по закону. Закони є,  вони всі гарні, поганих законів не приймають, всі хороші.

А що ви можете сказати про свою творчість, про своє життя ще за минулої влади, в Україні?

Марчук:

Про минулу владу я взагалі не хочу згадувати. Я поїхав в світ на 12 років, щоб вилікувати ті рани, які мені були завдані: моральні, етичні, психологічні. Я там жив законно і надзвичайно спокійно. Мені не треба читати і знати закони держави, я сам є закон, моя поведінка синхронно відповідає усім законам, де би я не появився. У нас мені абсолютно не треба знати закони, тому що я живу як треба жити. І мене це ніколи не цікавило і не цікавить.

Я хотів втекти звідси, виїхати ще в 1975 році, але  потрапив  вперше за кордон аж у 1988 році, от уявіть скільки я натерпівся, як це тяжко було жити під тиском. Але я малював, хоча депресії у мене були дуже часті, мені жити взагалі навіть не хотілося. Якби я був послідовний, я би знайшов якусь пані єврейського походження, якусь іноземку. Деякі хлопці це зробили, бо це був єдиний вихід, вони забули за Україну. Вони зараз там живуть нормально тай все. Я тоді жив так: однією ногою стояв там, а другою тут. Я коли поїхав вперше, коли був ще в Австралії, то думав, що в цю країну більш не вернуся, але проходили роки. Країна вже не та, що була колись,  вже ніхто нікого не переслідує, мене не переслідують,  хвостів нема, репресій нема, можна вже жити в цій країні, вона мене реабілітувала, хотів я цього чи не хотів. Чи маю я щось, чи не маю. Те що робилося зі мною, зробилось запізно це вже такий період, коли я сам сотворив себе,  наперекір усьому. Я вільно почуваюся у цій країні, хоч вона ще дуже й дуже далека до ідеалу, який існує в нормальних розвинених державах.

Що вас надихнуло повернутися на Україну?

Марчук:

Ви знаєте, все ж таки була туга. Коли я опинився в Америці, то я знав, що проживу там років з 10 і мабуть не більше, бо я відчув відразу від того, де я є. Я зрозумів, що життя буде дуже скучним і нецікавим. Я передчував, що буду тільки працювати і більш нікого не бачити. І так з роками я відчував ностальгію. Я сидів і дивився в вікно. Я знайшов тюрму в Америці, я був в тюрмі. Я казав, якби мене посадили в тюрму в радянські часи, то я намалював би значно більше, тому що ніхто не заважає в тюрмі, там просто ізоляція, повна ізоляція від світу. Ну Америка майже так була. Це найвільніша країна: хочеш вийшов погуляв, кому ти потрібен там, хто тебе знає, а далі що? І далі тікаєш до хати, щоб не здуріти, не збожеволіти і сидиш малюєш, малюєш, малюєш, малюєш. Це спонукало дуже до роботи. Так що я не шкодую в якісь мірі, що я зробив дуже багатсько. З іншого боку я просто втратив багато радості життєвої. Там і жінок файних нема… І так воно все до купи збиралося, збиралося. І за два роки до теракту я вже збирався їхати, хоча навіть квартиру дуже вдало, дуже дешево дістав. Але я там навіть не жив, не переселявся. Я казав: я все рівно їду, вже їду, вже їду…Але тяжко розірвати цю пуповину, все ж таки нажив за 11 років якісь контакти, вже якісь звички. Але не вдалося мені вивчити мову, бо дуже я був зайнятий, тільки мабуть ледве-ледве, бо шкода було часу на це витрачати. Хотілося малювати, якомога більше зробити. Привозив картини в Україну, бо думав, що десь тут, може, в новій державі, вже створять музей, чи якусь галерею, бо про це вже говорилося років з 25. Таке розпорядження Президента вже існує, і все вже закрутилося у тому напрямку. Хоч країна не дуже вдячна була мені, і ми не жили дружно всі ці роки, але дадуть стіни, подивимось…

Така вже доля багатьох митців: пройти тернистий шлях, а потім…

Марчук:

Ну багато різних тернистих шляхів. Коли Ван Гог проходив свій страшний тернистий шлях, то це були зовсім інші мотиви. Суспільство не сприймало його картини, його творчість. І якби в Україні не сприймали мою творчість, я би сильно не переймався, бо завжди знайдуться люди, які це сприймуть і куплять. Але коли тебе держава переслідує, режим переслідує, то це вже набагато страшніше і дуже небезпечно. Як цей художник бідно не жив, але його ніколи не переслідували. Це просто люди не купували, ну що зробиш, можна займатися якоюсь іншою роботою, а у вільний час малювати картини із задоволенням. Я був навіть в трошки гіршому становищі в тому радянському режимі, ніж Ван Гог. Мене питали в Америці „Як ти живеш?” „Живу як Ван Гог, тільки трошки матеріально краще”. Бо мені було легше. Мені при совєтах матеріально було легше, це мене не страхало зовсім. Коли мене вже всі пізнали, вже у 1968 році, в мене вперше почали купувати картини. Потихеньку, потихеньку я здобував економічну незалежність і тим самим нажив багато неприємностей, багато ворогів. Я витримався, але мене гнітило інше –  переслідування на іншому рівні, вже не мистецькому. Рани я в якісь мірі залікував за оці 12 років мого перебування за кордоном. Я вже подивився в сторону України, яка вона файна. Ну я абсолютно почуваю себе тут дуже добре. Я ні в чому не нуждаюся, мені багато не треба. Головне, щоб були полотно, пензлі, фарби, майстерня і там, де спати. Так що і тішуся, що я живу в такому раю. Можу в любий час перекинутись туди-сюди. Постійно зустрічаюся із людьми, яким я віддаю свою шану, любов і повагу. Там так не робиться, а от тут у нас все є. Це такий обмін доброї енергетики: я їм даю, вони мені дають.

Як Ви бачите розвиток України з огляду на останні події, помаранчеву революцію?

Марчук:

Маю надію, яка підкріплюється вірою. Маю надію, а надія обіцяє певні плани для реалізації. Перетворити Україну на нормальну країну – це треба, щоб два поколінні вимерло. Оскільки всі процеси в світі відбуваються значно швидше ніж колись, буквально в геометричній прогресії, то і нам відведено короткий час за для того, щоб ми з Україною щось таке зробили. А нічого не зробити вже не вдасця, бо зараз добро і зло вже 50 на 50. І добро має все таки перемогти. То я певен: сьогодні не буде, буде після завтра. Це не робиться зразу. Влада наша поки що не революційна, попри нашу революцію, вона є дуже ліберальною. А якби вона відразу все круто зробила, то налякала би всіх так страшно, що вони ніколи б з нори не вийшли. Це був би прискорений процес, але люди-то ще не ті, які повинні бути для того, щоб творити, щоб побудувати твердий базис. Щоб вони не їздили в метро, як у Києві, коли в Нью-Йорку після 9-ої години я можу на любій станції не просто сісти, а лягти, а ви попробуйте на любій станції крім кінцевої сісти у Києві, а не зможете. І доки буде це метро забите людьми, доти у нас буде життя дуже паскудне. Тобто – це грандіозна сила, яка не працює. Дивляться, що де вкрасти, як вижити, але не як творити. Якщо людина не творить, то звідки майбутнє візьметься, з неба не впаде. Коли хтось багатий завезе,  то він землю забере, і країну забере, і людей в рабство заведе. Помирайте, ви нам не потрібні! Будуть машини скоро, нові технології, і ми без людей нагодуємо всю Європу хлібом. Така перспектива існує.

Ви плануєте у найближчій час провести свою виставку в інших країнах Європи?

Марчук:

Планую, вже люди за мене взялися. Видання альбому і виставка – це не я робив. Мені помагали люди. В плані є виставка за підтримки ЮНЕСКО та презентація альбому. І може там вже десь домовляться на міждержавному рівні організувати  виставку у Парижі. Я вже як приватна особа нажився. Хай вже країна трошки про це дбає. Зараз це вже реальні перспективи.

Тобто українці мають надію, що ви залишитесь тут?

Марчук:

Я вже не маю часу тікати звідси. Якби я був молодий, то я б іще втік. Я б поїхав десь у Європу і жив би в Італії, правда там душно, але я там ще не був. Мої односельчани навіть поїхали в Італію на роботу. Поїхали! То які можливості фантастичні в України! А я художник, вже земну кулю облетів двічі, але в Італії ще не був. Хоча я митець і мені треба бути там в першу чергу. Тут мені так добре! Все ще встигну.

Ще один приємний подарунок для киян: виставку подовжено до 13 серпня. Поспішайте, ви ще встигнете!

       Вл. кореспондент:
                   Ганна Варрава