Багато разів мені ставили питання: «Чому африканці чекають, доки не стає пізно?» Для більшості західних людей Африка — це голод, війна, деспотизм, СНІД та бідність; вона сповнена людьми, які або є безпорадними жертвами, або сидять, склавши руки, в очікуванні допомоги від Заходу.
#img_left#Але існує й інша сторона Африки — опозиція, яка включає в себе політичні та громадські організації, об’єднання шкільних учителів, журналістів та працівників охорони здоров’я, а також жінок та робітників, молодіжні організації, які терпляче розв’язують проблеми Африки, як правило не маючи ні коштів, ні освітлення в ЗМІ, ні народного або міжнародного визнання.
Ці африканці працюють, зустрічаючи величезні труднощі, щоб запобігти голоду, війні, порушенням прав людини, поширенню СНІДу та масі інших невідкладних проблем. Коли стається трагедія, вони всіма силами намагаються применшити наслідки. Але навіть якщо вони зазнають політичного переслідування, вони не мають фінансування та захисту. Вони невидимі, непідтримувані та невизнані стовпи африканських громад.
Коли я був у Південно-Африканській Республіці минулого літа, Центр досліджень проблем громадянського суспільства при університеті Квазулу-Наталь організував екскурсію реальностями м. Дурбана як альтернативу туристичним турам типу «don’t worry, be happy» по пляжам, культурним заходам та національним паркам дикої природи.
В одному селі під час туру ми знайшли маленьких дітей із знебарвленими ногами — вони бігали босоніж по землі, в яку просочилися хімікати з місцевих заводів, що належать новій чорній еліті. Ми також зустрілися з мешканцями халуп посеред полів, які були силоміць виселені зі своїх домівок Південно-Африканським урядом.
Ми ще поспілкувалися з представниками Південно-Африканської Асоціації мешканців халуп або Абахлалі басеМджондоло, яка першою організувала протести мешканців проти виселення з їхніх домівок. Робота цієї асоціації доволі непроста, оскільки бідні жителі сусідніх Зімбабве та Мозамбік також проникають у ці бідні поселення, і, таким чином, дефіцитних ресурсів стає ще менше для всіх.
В той час як світ святкував день народження Нельсона Мандели минулого літа [перший чорношкірий президент ПАР], витрачаючи мільйони доларів, Абахлалі басеМджондоло активно боролася проти виселень та ксенофобії, не маючи коштів та визнання.
В Африці ведеться «невідкладна кампанія 15 відсотків», яка спонукає африканські уряди витрачати не менше 15% щорічного бюджету на галузь охорони здоров’я. Це дійсно необхідна кампанія для континенту, на якому тисячі африканців щодня помирають від хвороб, що можна було б вилікувати. Якщо мета кампанії буде виконана, і африканські уряди візьмуть на себе відповідальність за здоров’я громадян, замість того щоб скидати її на міжнародні громадські організації, то мільйони життів будуть урятовані. І, тим не менш, цю кампанію на Заході зовсім ігнорують при обговорюванні можливих способів вирішення кризи охорони здоров’я в Африці.
Тим часом у Кенії жінки з хатин Кібера, які найбільше постраждали від політичних репресій, що виникли після фальсифікованих виборів на початку минулого року, створили організацію «Жінки Кібера за мир і справедливість», що протидіє поліцейському та етнічному насиллю, піклується питаннями СНІДу, насилля проти жінок та іншими соціальними проблемами.
Отже, питання не в тім, чи чекають африканці, склавши руки, очікуючи на допомогу. Питання скоріше в тому, чому нам значно простіше слухати балачки філантропів щодо проблем Африки, а не заклики самовідданих політичних активістів? Чому ми не допомагаємо тим, хто допомагає сам собі?
Ключ у тому, що будь-яка найменша підтримка буде грати роль. Вона може бути надана шляхом різних форм — наприклад, через моральну солідарність, підвищення обізнаності щодо проблеми або фінансову допомогу. Але не варто при цьому ігнорувати Африку, яка намагається допомогти сама собі. Одна рука допомоги не повинна ігнорувати допомогу іншої.
Мукома Ва Нгугі — автор статей про зовнішню політику та політичний оглядач для журналу ВВС «Фокус на Африці».
