Ця крута висока скеля справила на мене особливе враження: в ній відчувався якийсь первісний дух. Індіанці знали про це. Їх петрогліфи як і раніше можна побачити біля основи скелі численними виразними мазками помаранчевого, жовтого і теракотового кольорів.
Я читав у брошурах «Провінційного Парку Онтаріо», що скеля Бон Ехо заввишки 110 футів (33,52 м) – це найбільша височина в Онтаріо. Я прогулювався там багато разів, щоб зробити ескізи і малюнки гранітних скель в тумані, при дощі або на сонці, і завжди знаходив у них приголомшливу чарівність.
Потім, влітку 2003 року, щось змінилося. Бон Ехо став втрачати свою привабливість, і моє захоплення слабішало. Всю попередню зиму я відчував, що це насувалося, але навесні я вирішив спробувати знову. «Можливо, – міркував я про себе, – якщо я піду туди в червні, поки річка не переповнилася, і буду лавірувати на каяку біля скель, вона заговорить зі мною старою мовою».
#img_center_nostream#
Результатом цієї подорожі було кілька милих акварелей. Але відновлення глибокого зв’язку не відбулося. Одного разу я, керуючи каяком, наблизився до скелі, і мені здалося, що вона зменшилася. Обдумуючи це, я повертався додому. В результаті я зрозумів що було не так. Мені потрібно було зануритися в глибину століть, підпливти до головного місця.
Маленька допомога від друзів
Моя поїздка до Арктики виникла з цієї ідеї. Я замовив телефонну розмову з охоронцем художньої галереї в невеликому північному містечку про виставку моїх картин о Бон Ехо. Але я був вже поглинений ідеєю поїхати в Арктику. Я навіть придумав назву майбутньої виставки картин, яку назвав «Китові скелі», врешті-решт, велика частина Канади була колись під водами моря і скрізь були кити.
#img_center_nostream#
Хранителька сказала: «О, Арктика! Я останнім часом займаюся Інукшуксамі (Inukshuks) (кам’яними фігурками, схожими на людей) з дрібних каменів. Я отримую задоволення від цього, і туристам вони подобаються. Ви повинні поговорити з таким-то, він скульптор, він був там і знає всі хороші місця».
– Справді?
– Звичайно, ось його номер телефону.
Коли я вперше сказав друзям про поїздку, я не знав душу Арктики. Але Ліліан, яка завідувала антикварною лавкою в маленькому містечку, в якій я був якраз єдиним відвідувачем, сказала мені: «Іди вниз вулицею до перукарні і запитай Деніз».
– Навіщо це?
– Ну, в неї є брат в Ікалуїті, і це місце, куди ти повинен злітати, коли будеш в Арктиці.
– Добре.
#img_center_nostream#
Арктична пустеля, не порушена рукою людини, була не тільки джерелом натхнення для мого мистецтва, вона могла також додати дорогоцінний бракуючий компонент в моє життя: повноцінну пригоду. Я зрозумів, що в глибині душі я був авантюристом і шукачем пригод. Два тижні тому я взяв квиток на перший авіарейс, який прямував до Ікалуїту. Я спакував міні-намет, спальний мішок з підігрівом і їжу на два тижні. В рюкзак я склав все для виживання, разом з компасом і ведмежим свистком, щоб позбавитися від опіки занадто дружелюбних полярних ведмедів. Всього два тижні після того, як мене охопив арктичний настрій, я попрямував в Нунавут – місцевість з давньою назвою, саме так ескімоси називають свою землю.
Дивно, як дві людини можуть повністю змінити чиєсь життя! Брат Деніз, Глен, зустрів мене в аеропорту Ікалуіту і повіз містом в своєму пікапі. Потім його син відвіз мене в «парк», де я розташувався в ту ніч. Немає нічого більш виснажливого, ніж встановлення нового намету, коли його зриває вітром і дощем. Це був гарний парк – просторий льодовий пейзаж без єдиного дерева в полі зору, без єдиного Homo sapiens! Кожен день був справжнім боєм!
#img_center_nostream#
У той вечір я був запрошений на обід з Гленом і його сім’єю на арктичного гольця. Ця риба не схожа ні на що з того, що ви коли-небудь куштували. Це був найкращий лосось, тільки більш солодкий і ніжний. Я зустрів дружину Глена Єїлею, мені представили чотирьох її сестер, усі засипали мене питаннями, потім нескінченно хихикали з приводу моїх планів щодо Арктики. Очевидно, це було б кумедно замалювати, але мені сказали «краще не пропустити полярних ведмедів».
Приманка Пангнітунгу
На наступний ранок Глен відвіз мене з табору в аеропорт Ікалуіту. Я очікував, стоячи зі своїм рюкзаком, набитим пристосуваннями для виживання, щоб розбити табір на тривалий час, але я серйозно почав замислюватися над тим, скільки часу зможу витримувати величезні навантаження.
#img_center_nostream#
Глен посміхався, оскільки він, мабуть, щось зрозумів, коли сказав:
– Ти – щаслива людина. Ти справив враження на тих жінок.
– Так? Чому?
– Одна з сестер моєї дружини живе в Панг, куди ти прямуєш, і вона запропонувала зупинитися в її будинку.
– Справді? Здорово!
– Її чоловік пішов полювати на оленя, вони займаються цим в літній час. Вона не любить самотності і залишається зі своєю сестрою, таким чином, дім твій. Дженіфер зустріне тебе в аеропорті і проводить до будинку.
– Круто! – Я був такий приголомшений, що не знав, як йому дякувати.
Від Ікалуіту літак доставив мене приблизно за 805 км на північ від до Пангнітунгу, віддаленого села з населенням близько 1200 чоловік, розташованої у фіорді під крутими горами, до якого можна добратися тільки по повітрям або по воді. Дженіфер зустріла мене з теплою усмішкою і швидко склала мій багаж в Хонду.
#img_center_nostream#
Це те, що вони головним чином використовують в Панг
Тут була тільки гравійна дорога, яка пробігала через село і закінчувалася вздовж берега близько Панг Гапе. Я згадав фотографії в історичній книзі, де безстрашні команди дослідників стояли на льодовику 100 футів висотою (30.5м) в Панг Гапе, збираючись змагатися в швидкості на шляху до Північного полюсу.
Гори і високі пагорби оточують фіорд, звужуючись і наближаючись, залишаючи навряд чи достатньо місця для витка через каньйон навіть для маленької річки. Річка перетинає Полярне коло і тече далі у величними гірськими коридорами в Auyuittuq Національного парку Канади, аж до протоки Девіса. Бувалі туристи приїжджають в Пангнітунг якраз для того, щоб піднятися цією стежкою в рідко відвідувану місцевість.
#img_center_nostream#
Одного разу я виявив велику кількість мальовничих пейзажів. Але все ж найбільшим сюрпризом було те, що я побачив в обличчях людей: старійшин, жінок, у домотканих, чудово прикрашених бісером одязі і мокасинах, дітей, які збиралися навколо мене на вулицях зі своїми свіжими усмішливими обличчями, які задають забавні питання: «Ви рейнджер?» Я швидко зрозумів, що я, як біла людина, виділявся з натовпу.
Глибоке переживання
Обходячи схили гори, потім поступово прокладаючи свій шлях уздовж посипаних скельними уламками берегів на південь від села, я виявив щедрість форм і цікаві обриси скель. Ясно, що колосальні сили сформували їх давним-давно. Розсіяні по березі, ніби нарізані неземним ножем, величезні шматки скелі лежали з гладкими, полірованими поверхнями. Скрізь тут були ознаки льодовика, що виліпив граніт фантастичної форми.
Я подумав, що можливо саме тут Генрі Мур знайшов чудовиськ для своїх творів. Світ, в якому невідомі сили створили чудеса, і вони лежали нерухомо вже понад 10.000 років.
#img_center_nostream#
Я бродив опівночі з камерою, ловлячи настрій гір, а довгі тіні витягувалися, дублюючи одна одну. Води фіорду омивали мої чоботи, іноді було так спокійно, що ти розумів природу та її німе передчуття, що якісь події можуть зруйнувати це мовчання. Дивна напруга охопила мене – грандіозність часу в його нескінченній славі, що змушує відчути себе тут і зараз, дрібним і незначним.
Стратегія нашого канадського уряду – захищати суверенітет Арктики – може принести катастрофічні зміни. Те, що було 4.000 років простим сільським життям, зазнає потрясіння. Фіорди і берегові лінії заповняться черговими катерами, яких буде ставати все більше. «Життя зі швидкістю світла» зіштовхнеться з основними, стародавніми шляхами землі та її людей. Але я хочу дивитися на цей світ очима інуїтів і побачити те, що вони бачать, ту сутність, яка може скоро зникнути назавжди.
Автор Кріс Джеральд Вільямс – канадський художник, який подорожував Арктикою, щоб провести дослідження і зробити фотографії для своїх картин і вивчити землю інуїтів та його народу. Він провів виставку картин у Канаді, Сполучених Штатах, і Великобританії, його роман прийнятий до публікації в Торонто. Його веб-сайт про мистецтво ChrisGeraldWilliams.ca.
