Джонні Капа має особливий зв’язок з білками. 57-річний фотограф з Гетеборга, Швеція, робить чарівні знімки великим планом, демонструючи емоції цих маленьких створінь.
Відданий мисливець за білками, пан Капа працював офіціантом і продавцем, доки його не охопила пристрасть до фотографії й він не розпочав свій фотопроєкт у міському природному парку.
«Я побачив білку, яка стрибала, — розповідає він, — і побіг за нею. Мені довелося підібратися до неї трохи ближче, щоб зробити гарний знімок. І вони швидкі. Але водночас дуже допитливі».
За словами пана Капа, якщо ви біжите за білкою, ви починаєте викликати її інтерес: «Що відбувається? Чому цей хлопець намагається мене наздогнати? Чи є у нього їжа?»
Зробивши нарешті фотографію, Капа з подивом побачив, що білка, схоже, посміхається; і з того дня він був зачарований нею.
Пан Капа почав відвідувати інший великий парк, намагаючись вистежити тварин і змусити їх підійти до нього, або принаймні триматися поруч.
Білкам стало цікаво, що людина ганяється за ними. «Навіть якщо ви відчуваєте, що втратили їх, вони будуть десь на дереві, дивлячись на вас, і тоді ви зможете зробити ще кілька фотографій».
Опублікувавши ці свіжі фотографії в соціальних мережах, пан Капа отримав позитивну реакцію від людей, яким подобаються його роботи.
Свою першу камеру пан Капа придбав у 2010 році, заснувавши професійну компанію; він навіть фотографував королеву Швеції, а одна з його фотографій потрапила до королівського двору.
Пан Капа переконаний, що має фотографувати не лише білок, а робити справжній мікс. Так він зробив сотні фотографій, завантажуючи щоразу близько 30 з них.
Однак, коли настало літо, всі білки, здавалося, зникли. Пізніше пан Капа дізнався, що в тій місцевості, яку він відвідував, дорослі білки влітку мігрують, залишаючи молодняк наодинці, щоб навчитися дбати про себе, оскільки їжі для них вдосталь. Вони вертаються восени.
Пристрасний фотограф знову зосередився на концертах і музичних подіях, але потім почалася пандемія 2020 року, і обмеження на спілкування означало, що все, що він побудував як фотограф, було «практично зруйновано». Не знаючи чим зайнятися, він пішов полювати на білок.
«Треба сказати, що я швидко перестав бігати за білками. Замість цього я пішов у певне місце, яке здавалося мені маленьким притулком».
Він знайшов це місце разом з другом, який більше цікавився птахами. «Він годував птахів, я годував білок. І завдяки нашій послідовності білки стали приходити сюди набагато частіше», — розповів пан Капа.
Одного разу, не зробивши жодної фотографії, пан Капа був розчарований і вже збирався йти додому, коли він подивився в ліс і побачив білку на іншому березі невеликого струмка.
«Я був сам, ні з ким не розмовляв», — розповідає він. «Тож я покликав її, як ви робите це в лісі. „Привіт, йди сюди“».
«Це був перший раз, коли я мав такий зв’язок з дикою твариною. Тому що білка зупинилася і подивилася на мене. І побігла до мене. А у цієї білки було роздвоєне вухо, тому я назвав її Напіввухо».
Потім почалася невеличка гра: пан Капа розкладав горіхи на камені, білка збирала їх і тікала ховати, згодом поверталася. Так тривало добрих півгодини.
Між ними почав формуватися міцний зв’язок, і пан Капа завжди впізнавав Напіввуху завдяки її особливій рисі. Схильна до нещасних випадків білка згодом втратила кінчик хвоста, а потім і другу половину хвоста, але її первісне прізвисько прижилося.
У колекції Капа є одна особлива картина: білка тримає серце, а об’єктом зображення стала Напіввухо.
«Піввуха просто подивилася на мене, коли тримала його, ніби кажучи: “Ти цього хочеш?”», — сказав пан Капа, який розповідає, що пізніше білка забігала йому по нозі, щоб взяти горіхи з його руки.
«Це не те, що я хотів би робити, тому що я поважаю диких тварин і знаю, що вони можуть кусатися. Але вона ніколи цього не робила. Вона була дуже ніжною. Білка обнюхувала мої пальці; можливо, трохи покусувала, але це просто те, що вони роблять, як кажуть, щоб показати свою прихильність».
Їхнє спілкування тривало ще близько двох років, поки Напіввуха не померла. Але минулої осені пан Капа приніс із собою червоне та жовте листя, а також яблука, і влаштував невеличку сцену.
«Піввуха бігла до мене, зупинилася і подивилася на все це, ніби питаючи: “Що тут відбувається?”. А потім вона наблизилась до мене і продовжила, і все було добре».
За словами пана Капа, вона була досить дорослою для дикої білки: «Я думаю, їй було 5 років. А зазвичай вони живуть лише 3 роки. Вона була дуже особлива. Це було схоже на щось на кшталт любові».
