Спочатку в магазині стикаюся із знайомою, яку не бачила багато років. Доля в жінки, треба сказати, в усіх відношеннях гірка. Починалося все добре — вийшла заміж. Потім з’явився син. Хлопчисько виявився не здоровий — одну нирку йому видалили відразу після народження, іншу — ледве врятували. Весь перший рік його життя знайома провела в лікарнях.
А чоловік — класичний представник національної безпросвітності — пив, бив, сидів на шиї. Та ще й докоряв: мовляв, народила мені хворе дитя. Розвелися. Потім одружилися знову. Народила дочку. Чоловік все так само пив, бив і сидів на шиї. Тепер уявіть собі мій шок, коли знайома гордо, як досягненням космічного масштабу, похвалилася:
— А я вже кілька місяців не працюю, вдома сиджу з дітьми.
— На що ж ви живете?
— Чоловік заробляє, — в очах блиск і щастя.
Виявилося, знайома стала однією з перших жертв кризи. Видання, в якому вона працювала багато років, визнали малоперспективним і закрили. Довелося батьку сімейства пригадати про свої природні функції добувача і влаштуватися на постійну роботу.
Наступного дня вирушаю поздоровляти з днем народження подругу — ще одну жертву кризи. Вже кілька місяців вона насолоджується роллю хранительки домівки, віддаючи весь час і сили синові-першокласникові і чоловікові. Ще недавно це здавалося мені нонсенсом. Як вона, вічно гіперактивна, така, що цікавиться всім і вся, раптом осіла вдома і навіть не рветься підшукати собі нове місце? Періодично я підкидала їй дуже навіть пристойні вакансії, подруга дякувала, але не спромагалася відправити резюме. Винувато виправдовувалася:
— Розумієш, все-таки перший клас. Краще я зараз з сином побуду, ніж потім розгрібати.
Але я бачила, що не в цьому річ. Не з нужди вона це робить, а із задоволення. Тому й перестала лізти з пропозиціями. На день народження я вперше за багато років потрапила до неї в дім. До цього спілкувалися більше по телефону або на нейтральній території. І як же мені сподобалося те, що я побачила. Перше — враження доглянутості. Починаючи, до речі, з самої подруги, яка помітно покращала.
В будинку чисто, пахне смачною їжею, з обличчя дитяти, яке ще недавно було замкнуте і йоржисте, не сходить посмішка до вух. А чоловік, раніше теж похмурий і надмірно в’їдливий, раптом перетворився на розважливого і милостивого батька сімейства. По всьому будинку розлита атмосфера кохання і спокою. Та й подруга квочку нагадує мало: з ранку до вечора вони з сином спілкуються, роблять уроки, гуляють, займаються спортом.
І я подумала: адже бути мамою і дружиною — це теж реалізація для жінки. Причому єдина варта для багатьох. Погодьтеся, не всім із нас удається бути успішними в професії. Більшість жінок, що не кажи, але працюють для заробітної плати, а не заради реалізації. При цьому діти, яким не вистачає уваги, ростуть із комплексами власної неповноцінності. Я сама страждала від відсутності мами, бігла зустрічати її з роботи і засмучувалася, коли вона, утомлена і виснажена, кидалася не до мене в обійми, а до плити. Відійди, не заважай. Ось що найчастіше чують діти працюючих мам.
Але чомусь більшість жінок не наважуються присвятити себе сім’ї. Може, лякають упередження, що панують у суспільстві. Пам’ятаєте, в фільмі «Одного дня двадцять років потому» героїня Наталії Гундарьової на питання, чим займається, скромно відповідає: «Я — мама». У відповідь розчарування колишніх однокласників. Ну то й що? Ми теж батьки. Робиш-то що? Потім, звичайно, сльози та захоплення, коли дізнаються про її велику сім’ю.
Але по суті яка різниця, скільки їх, цих дітей: один або двадцять — всі вони хочуть бути коханими і потребують суспільства мами.
До речі, криза вельми вдалий привід змінити своє життя. Не треба виправдовуватися перед суспільством. Начеб як не сама в хранительки вогнища перекваліфіковувалася. Так уже вийшло.
