#img_left_nostream#Фільм дебютанта Василя Сігарєва «Вовчок» одержав гран-прі на фестивалі «Кінотавр» і був обласканий критикою. До «Вовчка» Сігарєв працював на театральних підмостках. Він перший не англогомовний драматург, відзначений нагородою «Evening Standard Theatre». Перехід до «найважливішого з мистецтв» вийшов, безсумнівно, вдалим. Тверда драма про складні стосунки матері й дочки бере своєю щирістю й блискучою грою всіх акторів («Кінотавр» за кращу жіночу роль Яні Трояновій).
«Вовчок» взагалі місцями нагадує страшну версію «Аліси в країні чудес» (до речі, маленька Поліна Плучек навіть зовні схожа на Алісу зі старого радянського мультфільму), або більше – «Країну припливів» Террі Гіліама, яка також наповнена досить страшними іграми, потойбічними друзями і відчайдушною самотністю. Однак «казкова» частина «Вовчка» швидко обривається. У своєму сценарії Сігарєв концентрується винятково на стосунках двох людей, прихильності покинутої дитини до горе-матері та їхньому безперервному бігу один за одним. Акторки Яна Троянова й маленька Поліна Плучек разом становлять своєрідний «тандем бігунів»: мати втікає від дочки, дочка біжить за матір’ю. При цьому абсолютно ясно, що, якщо хтось не зупиниться, усе закінчиться жалюгідно: можна зрозуміти, чому ніяк не хоче зупинитися оманлива мати, але от чому не зупиняється її дочка, так і залишається питанням.
В історії нелюбої доньки й улюбленої нею матері є дещо практично казкове, як з візуального боку, так і з сюжетного: на початку картини мама розповідає дівчинці страшну казку; нібито раніше та була вовчком, якого знайшли на цвинтарі. Дитина цьому вірить і робить із найближчого цвинтаря ігровий дворик: гуляє серед могил, їсть цукерки й заводить собі друга в особі недавно померлого хлопчика (дикі штучки нібито розмов і поцілунків з фотографією мертвого друга також додаються).
Не можна не сказати, що саме тут у сценарії проявляється деяка концептуальна діра. Дівчинка вкрай болісно переживає наплювацьке ставлення матері, але продовжує любити й нудьгувати за нею протягом багатьох років. Незрозуміло тільки, які нитки так міцно притягли одну до одної – дочірньої любові тут ще не досить, щоб виправдати цю прихильність. Дитина жила з матір’ю: бачила її запої, зриви, жорстоке ставлення до оточуючих людей, відчувала на собі одне за іншим її зрадництво – і за весь цей час жодного разу не зненавиділа її, не засумнівалася в її авторитеті. Не відбувається цього навіть тоді, коли дівчинка стає дорослою, і, живучи з тіткою, починає пізнавати світ, а значить і переборювати свою зацикленість. Кутастий підліток-донька, незважаючи на те, що повернулася мати, все ж таки приймає її, хоча, за логікою, скоріше повинна була б відмовитись.
«Білий олеандр» режисера Пітера Космінски, дуже схожий на «Вовчка» за фабулою, розповідає про настільки ж непрості стосунки дочки-матері все-таки тонше й психологічно цікавіше, хоча й не так чарівливо похмуро. За чудесну операторську роботу, яка зробила фільм Сігарєва однаково гарним й страшним, глядачі можуть сказати спасибі операторові Олексію Арсентієву. Найважча ноша, безумовно, дісталася семирічній Поліні Плучек: маленька акторка зуміла повністю увійти в темний, лякаючий світ дівчинки-вовчка.
Картина Сігарєва практично ідеальна за своєю формою, сценарні ж недомовки відіграються за рахунок блискучих акторських робіт. У «Вовчка» є й ще одна, як виявляється, значима перевага перед деякими іншими російськими кінофільмами, що також виходять на екран цієї осені: на виході з кінозалу глядач може відповісти собі на дуже важливі й потрібні питання – про що він дивився фільм, і навіщо, на його глядацьку думку, цей фільм зняли. Основна думка «Вовчка» проста, як божий день, але вся чарівність фільму полягає саме в тому, як ця, по суті, банальна історія розказана й показана. Іншими словами – бере за душу, годі й говорити.
Джерело: Наш Фільм – журнал про російське кіно
