Як інтернати можуть травмувати дитину, а також як потрапляння в будинок сімейного типу може її врятувати, розповіла Зінаїда Кияниця, кандидат педагогічних наук та заступник директора Міжнародної благодійної організації «Партнерство „Кожній дитині“» в коментарі Великій Епосі:
#img_left#«У мене є підшефний хлопчина, якому зараз 19 років, і яким я опікуюсь років 15. Зараз він став дорослим, зараз уже навчається в коледжі, відмінник. Коли в перший раз я з ним зустрілась, так сталось, що мій син з цим хлопчиком відпочивали разом в іспанській сім’ї, і після того, як вони вже повернулись в Україну, ми його забирали на канікули, на відпочинок, потім я допомогла, щоб цю дитину перевели з інтернату в сім’ю на виховання, в дитячий будинок сімейного типу. Сім’я, яка виховує 8 прийомних дітей. Ми ніколи з ним не втрачали зв’язок, і з цією сім’єю спілкуємось і зараз.
Ну от, коли він досяг повноліття… після 14 років такі діти мають право знати про себе інформацію, можуть звернутись в органи опіки і подивитись свою особову справу. Цей хлопчик подивився свою особову справу і розказує мені, що «якби ви знали, що я там про себе начитався!». Я кажу: «Що ж ти там про себе начитався?». Цей хлопець, якого мама покинула у пологовому будинку, потім потрапив у будинок дитини. І от, інтернатна система тримає своїх дітей — інколи виписує їм невірні діагнози — це було дуже характерно для якогось періоду. Щоб ця дитина потрапила під усиновлення не нашим громадянам, а іноземцям, тому що наші бояться всиновлювати дітей із діагнозами.
У цього хлопчика написано, що в нього і затримка розумового розвитку, і що в нього психічні великі проблеми, і що його було рекомендовано направити в спеціалізований інтернат для дітей-психотроніків і т.д. Коли я перший раз цього хлопчика взяла в свою сім’ю, він був дійсно дуже маленький якийсь, але щоб у нього були якісь вади — я їх не бачила. На сьогоднішній день він метр вісімдесят зростом, дуже гарний зовнішньо, дуже розумний, знає, що хоче в своєму житті. Зараз цей хлопчик працює у нас як волонтер в організації і ми часто проводимо для випускників інтернатних закладів різноманітні збори, де вчимо їх, спілкуємось. І цей хлопець, вже молода людина, бачить, наскільки його доля і сприйняття світу відрізняються. Він приїхав і каже: «Не дай Бог, я б залишився там і прожив все життя своє, всі роки свої там, я не знаю, що зі мною б було». «Я не психотронік, я не дебіл, я то і то, і все завдяки тому, що я виріс у сім’ї», — сказав він.
Приклад цього хлопчика є дуже показовим. Я багато років спостерігала, як він мінявся, і коли я допомогла йому потрапити саме в цю сім’ю, то, приїжджаючи, я завжди питала батька-вихователя: «А як він?». І мені завжди дуже хотілось почути найкраще, що він дуже вдалий, що він дуже швидко все робить, бо я до цієї дитини вже прикипіла. І був дійсно період, коли я хотіла всиновити його, але так сталось, що я пішла на досить відповідальну державну роботу, яка вимагала від мене всього часу — була заступником міністра. Тому я бачила, що цього зараз не зможу зробити це, а дитина росте, тому я його влаштувала в будинок сімейного типу.
А батько-вихователь казав, що з ним так важко, він ніяк не може зрозуміти, хто він, не може пізнати своє справжнє «я». Я не могла зрозуміти, чому. Інші діти були вилучені з сімей, а це був хлопчик, який 6 років провів в інтернаті.
І психологія, і дослідження вчених говорять про те, що ранній вік — дуже важливий для дитини, і треба робити все, щоб дитина не виховувалась в інтернаті. Тому що наскільки його недолюбили, треба в стільки раз більше вкласти терпіння, любові, для того, щоб цей слід був згладжений. І тільки десь коли пройшло років 5, коли цей хлопчик перебував у цих батьків, нарешті вони сказали, що він наш.
Він завжди хотів завоювати чиюсь любов, повагу і т.д. і тому він був свого роду завойовником. Навіть коли він у нас в сім’ї був, у мене своїх двоє синів, він мав захопити всю мою любов і т.д. і був самий головний.
Для мене це яскравий приклад того, як може змінитись доля дитини від того середовища, де вона виховується, якою вона може бути. Це дуже важливо сьогодні формувати це розуміння.
Хоча працівники інтернатів по своєму розумінню багато роблять для цих дітей, я їх дуже поважаю, тому що багато хто віддає щось, ділиться, бере цих дітей додому, але вони не розуміють, що вони тимчасові в житті цієї дитини, для того, щоб вона стала іншою, їм потрібно створити інші умови, одної любові мало.
Як альтернативу інтернатам для дітей, які виховуються в таких складних сім’ях, у нас сьогодні почали створювати патронатні сім’ї. Це сім’я професійного вихователя, щоб взяти на якийсь період дитину, поки в її сім’ї зміниться ситуація на краще. У нас на сьогоднішній день є вже 3 такі сім’ї — дві в Броварах, одна в Білій Церкві, і зараз в процесі створення ще 3 сім’ї в місті Києві.
Життєві історії цих сімей доказують нам, що якби вони не потрапили у ці сім’ї, їхні батьки були б позбавлені батьківських прав і ці дати стали б сиротами. Ми стараємось через ці сім’ї пропустити дітей, чиї сім’ї на початковій стадії сімейної кризи, але немає відповідного законодавства, і туди часто потрапляють діти, які перебувають у зоні високого ризику, але навіть історії таких дітей часто є досить успішними, оскільки є хороша професійна допомога».
