Навіть у Норвегії (країна, яка зазвичай не втручається у міжнародні політичні проблеми) є люди, які підтримують міжнародний бойкот. Найнестерпніше для китайського режиму – це коли власний народ бере участь у подібних акціях. Так 3 000 фермерів з села Ціньхуа міста Фуцзянь у провінції Хейлунцзян підписали петицію «проти Олімпійських ігор та на підтримку прав людини».
Минуло сім років з того часу, як Пекін виграв заявку на проведення Олімпійських ігор. Оскільки міфічний шарм видатної економіки Китаю не щез, чому міжнародна спільнота має такі різні думки стосовно цієї країни? Аналізуючи різноманітні лозунги бойкоту Олімпіади, ми помічаємо, що відмови Китаю дотримуватися своїх попередніх обіцянок, відсутність нормальної системи правосуддя посилили широко розповсюджене неприйняття Олімпійських ігор у Пекіні.
Сім років тому Комуністична партія Китаю (КПК) пообіцяла розібратися з жахливим станом прав людини, щоб прийняти Олімпіаду. Але згодом режим так нічого і не зробив. Навпаки, посилення політичного тиску та розширення мережі секретних агентів зробило ситуацію з правами людини ще гіршою.
I. Бойкот Олімпійських ігор як результат відмови Китаю дотримуватися попередніх обіцянок
Ставлення КНР до бойкоту перетворило її на посміховисько. КПК часто заарештовує тих, хто висловлюється проти неї, звинувачуючи цих людей в політичних злочинах, таких як «загроза національній безпеці», «підрив державного устрою» і «видавання державної таємниці». Критики режиму часто опиняються за ґратами. А коли справа доходить до бойкоту, КНР вимагає від міжнародної спільноти не політизувати Олімпійські ігри.
Наприклад, один професор заявив у державних ЗМІ Китаю, що той, хто змішує Олімпійські ігри з політикою «неправильно розуміє Олімпійський дух». Він також сказав, що бойкот, організований Америкою та іншими 60 країнами проти Московських Олімпійських ігор в 1980 році, був ні чим іншим, як «комедією-фарсом». Але як може сильно політизований китайський комуністичний режим вимагати, щоб інші трималися на відстані від політики?
У липні 2001 року у Москві, подаючи заявку на проведення Олімпійських ігор, Китай був настроєний виграти це право, чого б це не коштувало. Щоб змусити незгодних замовкнути, Пекін пообіцяв Міжнародному олімпійському комітету та своїм опонентам покращити ситуацію з правами людини у Китаї. Однак в останні роки ця ситуація тільки погіршується.
Організація «Репортери без кордонів», штаб-квартира якої розташована у Парижі, приділяють підвищену увагу ситуації з правами людини у Китаї. Будучи домінуючою силою у русі бойкоту, «Репортери без кордонів» продовжують критикувати жорсткий контроль Китаю над громадською думкою та протестувати проти реакції у відповідь відносно критики. З метою змусити замовкнути «Репортерів без кордонів» у січні 2007 року китайська влада запросила відвідати Китай Роберта Менара, генерального секретаря «Репортерів без кордонів» та Вінсента Бросса, директора азіатського офісу організації. Під час їх візиту китайські чиновники пообіцяли покращити ситуацію з правами людини, але це було брехнею, і «Репортери без кордонів» виявилися обдуреними після того, як призупинили бойкот.
В Китаї Менар висунув десять вимог щодо покращення свободи слова у пресі. Він також особливо підкреслив вимогу звільнення ув’язнених репортерів та дисидентів, яких звинувачували у політичних злочинах ¬– публікації статей в Інтернеті, що критикують режим. Список включав понад 100 дисидентів, репортерів та захисників свободи слова. Менар вибрав людей з найгіршим станом здоров’я, найстаріших і тих, хто був ув’язнений вже впродовж довгого часу. Китайська влада пообіцяла, що без питань звільнить їх, та визначила дату звільнення або права на відвідування. Пекін завіряв, що «Репортери без кордонів» зможуть організувати свій філіал у країні. КПК також пообіцяла зняти заборону на відвідування певних веб-сайтів.
Тим не менш сім місяців по тому після цієї зустрічі КНР не виконала жодної обіцянки. У «Репортерів без кордонів» не було іншого вибору, окрім як почати нову кампанію. Директор організації звернувся до Міжнародного олімпійського комітету з вимогою, щоб КНР дотримувалася своєї обіцянки змінити жахливий стан з правами людини. «Репортери без кордонів» у якості символу своєї нової кампанії розробили емблему з п’яти з’єднаних наручників замість Олімпійських кілець. Ця емблема символізує китайський комуністичний режим, який перетворив країну на величезну тюрму. Вона відображає відсутність свободи, через що страждають китайські люди.
II. Бойкот Олімпійських ігор 2008 має політичну справедливість та моральне благородство
У порівнянні з іншими бойкотами в історії, бойкот Олімпійських ігор 2008 має дві характерні ознаки. По-перше, ¬ це участь у бойкоті людей з усіх верств суспільства – від політичних діячів, знаменитостей і до студентів. Вони є рушійною силою цієї ініціативи. Правозахисний союз у Австралії, каліфорнійський конгресмен Том Лантос, колишній держсекретар Канади з питань Азіатсько-Тихоокеанського регіону Девід Килгур та екс-кандидат у президенти Франції Сеголен Руаль – всі вони висловили підтримку руху бойкоту.
Навіть посол доброї волі Дитячого фонду Організації Об’єднаних Націй (ЮНІСЕФ) Міа Ферроу висловила свою підтримку. В її статті, опублікованій у «Wall Street Journal» 28 березня 2007 року, вона засудила Китай за допомогу режиму Судану, який організував геноцид у Дарфурі. Вона охарактеризувала прийдешні Ігри як «Олімпіаду геноциду» та закликала до бойкоту. Вона також написала статтю, що засуджує знаменитого режисера Стівена Спілберга, який прибув до Пекіна в середині березня, щоб допомогти Пекіну в організації Олімпійських ігор. Вона задавалася питанням, чи замислюється Спілберг про те, що за геноцидом у Дарфурі стоять криваві гроші Китаю. У відповідь на це Спілберг зв’язався з лідером Китаю Ху Цзіньтао, щоб засудити геноцид у Дарфурі, та порадив Пекіну використати свій вплив на Судан для припинення страждань тамтешніх людей.
У нинішній час з усіх країн Канада більше всіх закликає до бойкоту. Навіть канадські студенти підтримують бойкот. Студентський союз Університету Саймона Фрезера у Канаді є найактивнішим у підтримці цього руху. Оцінюючи вищезгадані організації, можна зробити висновок, що число прибічників бойкоту не обмежується тими, кого КПК називає «антикитайськими силами» (праві сили Японії, духовний рух Фалуньгун, прихильники незалежності Тайваню та ін.)
Причина бойкоту Пекінської Олімпіади не має ніякого відношення до особистих інтересів активістів. Причина полягає в занепокоєності ситуацією з правами людини та співпраці КПК з суданською владою. Захисники бойкоту не можуть спокійно дивитися на порушення прав людини у Китаї, Судані, Зімбабве і т.д. Іншими словами, цей бойкот – найбільш обґрунтований бойкот Олімпійських ігор в історії.
Учасники бойкоту не керуються особистими інтересами, вони просто бачили докази поганого обходження з людьми у Китаї, включаючи відео, що показує, як китайські селяни були жорстокі побиті гумовими кийками китайською міліцією, військовими та мафією. Ними управляють місцеві державні чиновники, щоб покарати селян, протестуючих проти того, що комуністичний режим відібрав у них землі. Правозахисники знають, що КПК без попередження може навіть виселити китайських людей з їх домівок в ім’я покращення міського середовища. Відчуваючи відразу до китайської влади, яку ще називають «ворогом Інтернету», ці захисники співчувають звичайним китайським людям, ув’язненим за те, що висловили свої думки в Інтернеті. Вони знають, що Китай – найбільше джерело продажу людських органів у світі, і усвідомлюють жорстокість та нелюдяність розповсюдженої практики насильницьких абортів. Вони також знають, що на додаток до насилля проти людей, у Китаї вкрай погано обходяться з тваринами. Виходячи з вищезгаданого, прибічники бойкоту своїми діями прагнуть виразити прекрасне побажання: покращте ситуацію з правами людини для мешканців цієї країни.
У порівнянні з групою, яка поливає брудом тих, хто бере участь у бойкоті, захисники бойкоту продемонстрували високий рівень моралі. Навіть китайська влада змушена визнати, що протестуючі проти бойкоту діяли у власних інтересах. У статті «Global Times» від 7 квітня 2007 року «Окремі політики, погрожуючи бойкотувати Олімпійські ігри у Пекіні, хочуть заручитися підтримкою західних ЗМІ» один китайський чиновник заявив: «Китай на сьогодні є економічно могутньою країною. Багато країн та компаній зосередили тут свої інтереси і просто мовчки спостерігають за всім, щоб не нашкодити гарним стосункам з Китаєм». Цим все сказано. Окрім привабливості економічних вигод, КПК повністю розуміє, що не робить ніякого морального впливу.
Серед китайських громадян мало хто бере участь у бойкоті, але багато хто схвалює його. Попри тиск, вчинений секретними агентствами та поліцією, петиція, підписана селянами в Хейлунцзяні, заявляє: «Ми хочемо дотримання прав людини замість Олімпійських ігор». Це показує, що люди відмовляються терпіти жебрацьке життя заради цього видовища.
III. Усвідомлення китайців: права людини більш важливі, ніж золоті медалі та Олімпійські ігри
Суспільна думка у Китаї критично настроєна по відношенню до «політики золотих медалей». Упродовж багатьох років пропаганди комуністичний режим Китаю вселяє ілюзію, що здобуття Олімпійських золотих медалей прирівнюється до процвітання та міцності Китаю. Політичні плани, які переслідує режим, зосереджені на укріпленні престижу країни та військової влади. Навіть «економічне зростання», на якому акцентують увагу з часів реформ, має на меті підсилювати країну, а не збагачувати народ. Фактор прав людини не включений до політичної програми держави. КПК приймає Олімпійські ігри за можливість отримати міжнародне визнання та укріпити внутрішню гармонію. Бажання виграти якомога більше золотих медалей та надання гостинності на Олімпіаді вважають ключовою стратегією для досягненнях цих цілей. Режим продовжує кричати, що проведення Олімпійських ігор принесе яскраве майбутнє Китаю, подібно тому, як сталося з Японією та Кореєю.
29 липня 1984 року, коли Цзюй Хайфен з Китаю виграв першу за 28 років золоту медаль на Олімпійських іграх у Лос-Анджелесі, китайська публіка прийшла в захоплення від цього. З того часу зачарування Олімпійською золотою медаллю справило враження на нове покоління і стало частиною китайської мрії про могутню країну. Так званий «Олімпійський комплекс» став одним з важливих інструментів у руках китайської компартії для заручення підтримкою суспільства. Немало китайців (включаючи тих, що перебувають за кордоном) розцінюють підтримку Олімпіади в Пекіні як прояв патріотизму. Коли в 2001 році Пекін був обраний містом для проведення Олімпіади, багато хто подумав, що міжнародний престиж країни значно зросте.
Однак, в реальності «політика золотої медалі» не покращила загальне фізичне здоров’я нації. На Олімпійських іграх 2004 Китай зайняв друге місце за кількістю медалей. Оскільки чиновники святкували успіх, суспільна думка зайняла критичну позицію відносно «Олімпійського комплексу». Багато хто розкритикував «політику золотої медалі». Критику можна узагальнити наступним чином.
1. Сумніви відносно «політики золотої медалі»: чи дійсно це приносить корись суспільству?
Атлети Китаю здобули 32 золотих медалей на Олімпійських іграх у 2004 році, 35 золотих медалей дісталося команді США. Китайські люди повинні були почувати себе щасливими та гордими за своє досягнення. Однак їх не схвилювала Олімпійська слава, оскільки вони почали пробуджуватися. Вони помітили, що ефект від величезних інвестицій, які вклав режим для здобуття золотих медалей за рахунок суспільного добробуту, не дорівняв тому, що досягнули їхні колишні радянські сусіди при порівняно менших затратах. Загальна кількість золотих медалей, виграних Росією та вісьмома іншими колишніми радянськими республіками, включаючи Україну, Грузію, Узбекистан, Казахстан та Литву, досягла 45 (з 162), що набагато перевищує показник США. Спочатку китайці думали, що «політика золотої медалі» є виправданою, оскільки Радянський Союз також використовував подібну стратегію. Однак ці країни стали демократичними і більше не можуть деспотично розділяти ресурси для здобуття Олімпійського золота. Таким чином, держава не заохочувала тих атлетів до досягнення золотих медалей. І що стосується команди США, китайські люди дізналися, що, за винятком декількох рентабельних видів спорту, які підтримують професіональних атлетів за рахунок високого рейтингу телевізійних трансляцій, майже всі американські спортсмени є аматорами, які балансують між спортом та іншою кар’єрою. В Китаї ж всі спортсмени – професіонали, вони фінансуються за рахунок надходжень від податків.
Китайські люди добре знають про те, що відбувається навколо них: сфера освіти в країні є настільки відсталою, що біля 50 мільйонів дітей не мають можливості відвідувати школу; несплачений борг режиму фонду соціального забезпечення досягнув одного трильйона юанів (125 мільярдів доларів США), через що люди залишаються без пенсії. Багато хто навіть не може дозволити собі захворіти, оскільки реформа у сфері медичного страхування мінімізувала фінансування системи соціального забезпечення, і у більшості китайців просто немає грошей, щоб відвідати лікаря. В той час, як багато людей в країні живуть за межею бідності, КПК розбазарює величезні грошові суми на культивування золотих медалістів з надією на підвищення міжнародного авторитету Китаю. Чи дійсно це приносить користь китайським людям? Чи співпадає це з бажаннями простого народу?
2. Скільки коштує золота медаль?
Стаття під назвою «Попередження про небезпеку Олімпійських золотих медалей» підтвердила ці побоювання. Автор навів шокуючі цифри. Після Сіднейських Олімпійських ігор в 2000 році ділові витрати Головного управління КНР з фізичної культури та спорту зросли з трьох мільярдів юанів (400 мільйонів доларів США) до п’яти мільярдів (500 мільйонів доларів). Протягом цих чотирьох років Китай витратив близько 20 мільярдів юанів (2,5 мільярда доларів) на підготовку до Олімпійських ігор у Афінах. Якщо припустити, що Китай збирався здобути 30 золотих медалей (КНР здобула 32) в Афінах, вартість кожної медалі складала десь 700 мільйонів юанів (90 мільйонів доларів).
Бао Міньсяо, директор Інституту фізичної культури при Головному управлінні з фізичної культури та спорту заявив, що неправильно включати всі витрати управління в ціну золотих медалей. Він додав, що в середньому КНР витрачає від 4 до 5 мільйонів юанів (500-600 тисяч доларів) на олімпійського медаліста. Оскільки китайська олімпійська делегація складається з 400 атлетів, сукупні інвестиції можуть варіювати від 1,6 до 2 мільярдів юанів (200-250 мільйонів доларів). Якщо цю суму розділити на 32 золоті медалі, то кожна медаль буде коштувати від 50 до 60 мільйонів юанів (6-7,5 мільйонів доларів).
З самого початку Бао Міньсяо мав намір роз’яснити, що ціна кожної золотої медалі не дорівнює 700 мільйонам юанів (90 мільйонів доларів). Але навіть сума 50-60 мільйонів юанів (6-7,5 мільйонів доларів) ніяк не є дрібницею.
За іронією, Олімпійські ігри 2004 співпали з початком шкільного семестру в Китаї. В той час ЗМІ повідомляли про багато випадків дітей з бідних сімей, не здатних оплачувати ціну за навчання, яка коливалася від декількох сотень до декількох тисяч юанів. Через це по всій країні багато дітей та батьків покінчили життя самогубством. Поки представники еліти Китаю відпочивали та веселилися на Олімпійських змаганнях у Афінах, велика кількість дітей з бідних сімей в Китаї вчинила самогубство. Тому ті золоті медалі втратили свій блиск.
Згодом багато хто задавався питанням, чи варто красиво нагороджувати спортсменів та дозволяти чиновникам витрачати громадські кошти за кордоном під прапором підготовки до Олімпійських ігор. У 2004 році відбувся скандал: кошти з фонду Головного управління з фізичної культури та спорту, призначені для Олімпійських ігор, були використані, щоб побудувати особняки. Скандал викликав сумніви людей та критику. Після цього люди почали виражати своє невдоволення в Інтернеті, стверджуючи, що під егідою підготовки до Олімпійських ігор було вчинено чимало фінансових злочинів.
Що важливіше: золоті медалі чи засоби існування людей? Таке питання постало перед китайцями сьогодні, і багато з них, котрі знають правду про те, що відбувається, гірко волають: «Ми хочемо дотримання прав людини, а не Олімпійські ігри!»
Висновок: лише країни, які цінують права людини, будуть поважатися світовим співтовариством
Залишилося трохи менше року до того, як Китай почне приймати гостей на Олімпійських іграх 2008. КПК витратила величезні гроші на речі, які не мають жодного відношення до покращення життєвого рівня людей, чим викликала протести серед простих китайців. З цього видно, що Китай може піти слідами нацистської Німеччини та колишнього Радянського Союзу, оскільки ці дві колишні автократичні супердержави також використовували Олімпійські ігри як засіб, щоб похвалитися їхньою «славою, величчю та правильністю». Але ці дві супердержави також розпалися менше ніж через десять років після проведення Олімпійських ігор. Оскільки ці прецеденти все ще живі в нашій пам’яті, відмова китайського режиму поважати права людини може стати початком кризи у країні.
30 квітня 2007 року Міжнародна Амністія опублікувала звіт під назвою «Зворотний відлік до Олімпійських ігор у Китаї затьмарюють репресії проти активістів, реформи ЗМІ та смертна кара». Звіт ясно показав, що мета підтримки міжнародною спільнотою проведення Олімпійських ігор 2008 у Китаї полягала в тому, щоб допомогти покращити стан прав людини в країні. І Пекін пообіцяв зробити це. Однак нещодавнє дослідження та оцінки виявили, що після своєї обіцянки КПК незаконно заарештувала та без суду відправила до трудових таборів ще більше людей, ніж раніше.
Цей звіт безжалісно розкритикував жахливу ситуацію з правами людини у Китаї, але в ньому були перераховані лише деякі окремі випадки переслідування політичних ув’язнених. Інцидент з печами випалу цегли в Шаньсі, коли велику кількість дітей-рабів змушували працювати у підземному цегловому заводі – типовий приклад, що демонструє занепад сільської місцевості Китаю. Подібні інциденти відбуваються по всьому Китаю.
Навівши ці приклади, я, будучи китайським ученим з совістю, хотів би ще раз переконати країну звернути увагу на наступне: окрім збагачення або створення військової могутності, Китай має турбуватися також і про те, щоб права людини стали невід’ємною частиною на шляху до його мети отримання статусу супердержави. Країна може бути відомою своїм військовим нарощуванням та економікою, але, якщо її народ змушений працювати в жахливому навколишньому середовищі та під сильним політичним тиском, незалежно від того, скільки стратегій розроблює КНР, щоб підняти свій міжнародний рейтинг (таких як проведення Олімпійських ігор), вона ніколи не здобуде поваги світу та ніколи не реалізує мрію стати світовим лідером.
