Партія значною мірою перейняла радянський підхід до підготовки спортсменів.
Здобуття медалей стає питанням виснаження: чим більше населення, тим більше грошей, чим сильніший контроль над спортсменами, тим більше медалей. Автократичний режим здатний встановити суворий контроль над атлетами та їхньою тренувальною програмою. За словами партійних чиновників, які відповідали за Олімпіаду, одна золота медаль коштує тисячі срібних.
Починаючи з 2001 року, режим уклав мільярди в «Проект 119» — програму олімпійської підготовки з метою гарантувати, що у цьому році Китай очолить список переможців. Програму було названо за кількістю золотих медалей, доступних у 2001р.. У таких видах спорту, як легка атлетика, плавання і гребля, китайські спортсмени традиційно були слабкими.
У своєму прагненні стати переможцями китайські спортсмени відмовилися від освіти, особистої фінансової вигоди і навіть від свого здоров’я. Дітей беруть у спортсмени за типом будови тіла у дуже ранньому віці в національному масштабі.
Сотні тисяч дітей починають тренуватися на провінційному рівні, потім відбираються відповідно до їхніх здібностей. Найкращі з них просуваються спортивними сходинками, здобуваючи можливість змагатися на національному рівні, де їхні змагання супроводжуються інтенсивним тиском.
Витрати на проживання спортсмена з бігу з перешкодами Лю Сяня, як і більшості олімпійських атлетів Китаю, покриває держава. На відміну від спортсменів з інших країн, де олімпійські претенденти здебільшого витрачають на тренування кілька годин після роботи, китайські спортсмени тренуються цілими днями.
За даними «Нью-Йорк Таймс», Лю всю неділю живе в офіційному шанхайському спортивному селищі, а вихідні проводить із батьками. Спортивні урядовці організовують для нього заробіток від реклами таких компаній, як Nike, Coca-Cola й Lenovo, забирають половину прибутку. Батьки 25- річного атлета розпоряджаються тією половиною, що залишилась.
Лю став відомим після того. як побив світовий рекорд з бігу з перешкодами на 110 метрів у 2006 р. та здобув золото в Афінах у 2004 р. Його можна побачити на рекламних щитах у всьому Китаї, однак урядові посадовці з відділу спорту сказали його тренеру, що минулі досягнення не будуть відігравати ніякої ролі, якщо він не переможе у Пекіні.
Ухиляючись від заздалегідь підготовлених міністерством у справах спорту Китаю промов і розмовляючи щиро з іноземними ЗМІ, Лю дав ясно зрозуміти, що тиск, під яким він перебуває, болісний: «Це просто мука. Я боюся, щоб не сказати дуже багато. Я ніколи ще так не нервував».
Британський олімпійський весляр Метью Пінсент розповів «Бі-бі-сі» в 2005 р., як він бачив дітей у пекінській спортивній школі, які були на межі. На них кричали, а одного хлопчика явно побили. У низці програм про олімпійську спортивну підготовку, що пройшли по «Національному громадському радіо» США, дали зрозуміти, що на уроках із гімнастики від дітей можуть вимагати встати в стійку на руках і простояти від 10 хв. до півгодини.
Іноземні ЗМІ звинуватили Китай у використанні неповнолітніх гімнастів, що було відхилено китайським режимом. Однак у команді інтенсивного тренування гімнастів набирають дітей з 4-річного віку.
Як у випадку з Лю, ці діти — частина системи, яка керує кожним аспектом їхнього життя. Їх частенько забирають від батьків, коли вони починають свою підготовку, й вони спілкуються з ними телефоном, можливо, кілька разів на рік.
Житло, медичне обслуговування, освіта, фінанси, виступи перед ЗМІ та громадськістю — все контролюється режимом. Деталі про їхній спортивний режим та травми не розголошується.
«Таймс» розслідував життя в одному із спортивних сел. Один чоловік, який відрекомендувався «директором із відділу пропаганди», слідкував за інтерв’ю репортера з молодим важкоатлетом, постійно втручаючись у розмову, щоб спрямувати його в русло, наскільки дитині подобається піднімати вагу.
У статті розкриваються подробиці життя спортсменів: розвішені на стінах есе студентів із самокритикою та зізнаннями, що вони повинні намагатися бути ще спритнішими; гуртожитки, які пропахли сечею та потом. Життя 15-річного важкоатлета, в якого взяли інтерв’ю на території спорткомплексу, складається не більше й не менше ніж зі сну та пробіжок.
Самодержавне управління і націоналістичний запал — ключові компоненти у системі, де окремі атлети стають інструментом і вираженням партійного контролю.
Батьки, які підтримують прагнення режиму, раді віддати своїх дітей у систему і дають зрозуміти, що застосують до них інший підхід у випадку, якщо вони не будуть старанними. Це ілюструє, як діти стають не більше ніж «гарматним м’ясом» для патріотичних проектів.
Молодих спортсменів, які не досягли успіхів, покидають напризволяще. Без освіти, підходящих навичок, іноді сильно побиті або навіть інвалідами — їм важко знайти роботу.
В одній з програм розповідалося про олімпійську лижницю Чжао Юнхуа. Після того, як вона досягла успіху на національному рівні, у неї трапився жар. Її змусили продовжувати зимові тренування з армійською командою, й у неї розвинувся діабет. Після цього вона була змушена покинути великий спорт і зараз протягом уже 10-ти років прикута до ліжка.
В офіційному рупорі партії, щоденній китайській газеті «Спорт сьогодні» (The China Sports Daily), підрахували, що з 300 000 відставних спортсменів 80% є або безробітними, або інвалідами, або бідними. Режим пообіцяв щорічно виділяти їм 4 млн доларів, виплати повинні були розпочатися у 2007р.
«На Олімпіаду було затрачено таку неймовірну кількість грошей, товарів і сил, що про це було б недоречно говорити публічно», — розповів «Нью-Йорк Таймс» професор спортивної соціології з Академії спортивних наук при Південно-китайському університеті. Він заявив, що якби китайські спортсмени не досягли б успіху на Олімпіаді, «ціла нація та її люди втратили б лице».
З того часу, як на Олімпійських іграх 2004 р. Китай уперше зайняв друге за кількістю медалей місце, обігнавши Росію, у нього з’явилась неофіційна але беззаперечна амбіція — перевершити Сполучені Штати, закінчить Олімпіаду, очоливши список переможців.
