На картинах українських художників і у творах українських класиків можна нерідко зустріти таке поняття, як «чумаки». Також будь-який українець чув вислів “чумацький шлях”. Хто ж такі ці чумаки і чому на їхню честь назвали шлях?
Чумаками в дореволюційний час називалися торговці сіллю. Причому вони не просто торгували, а й перевозили сіль із місць її видобутку, головним чином із Криму, Приазов’я та східної України, у центральні та північні регіони України.
Перші згадки про чумаків зустрічаються в документах XVII століття. Сіль у ті часи була стратегічно важливим продуктом, адже за старих часів вона була єдиним способом консервації. Тому ті регіони, де солі не було, потребували логістичного розв’язання проблеми. Тут і прийшли на допомогу чумаки, які побачили в перевезенні солі непогане джерело доходу.
Чумацькі каравани, що складалися з волових упряжок і возів, навантажених сіллю, постійно борознили безкраї степи України. По суті, чумаки були прообразом сучасних далекобійників.
Зазвичай чумаки вирушали в дорогу ранньою весною. При цьому часом від’їзду обирали вечір, щоб першу ночівлю провести недалеко від дому, тоді за потреби вони могли повернутися за забутими речами. У роз’їздах чумаки були зазвичай до пізньої осені.
Чумацтво було не просто торгівлею, а способом життя, сповненим небезпек і труднощів. Чумаки стикалися з проблемами далеких доріг, нападами розбійників, негодою і хворобами. До речі, щоб не підхопити в дорозі якусь заразу, чумаки нерідко обмазували свій одяг дьогтем, що надавало їм замурзаного і злегка неохайного вигляду. Можливо, саме тому їх і прозвали чумаками.
Щоб уберегтися від розбійників, чумаки їздили групами, в яких обирали отамана, а також обов’язково брали з собою зброю. У разі загрози нападу вони споруджували з возів спеціальне укріплення, щоб було зручно відбиватися від противника.
Поступово, поряд із сіллю, чумаки стали займатися перевезенням й інших товарів: хліба, тютюну, шкіри, воску, меду, одягу тощо. З’явилися і заможні чумаки, які перестали самі перевозити товар, а наймали для цього інших людей.
Попри те, що чумаки були міцними і витривалими, деякі з них помирали в дорозі. Виною тому була виснажлива дорога, степова спека і відсутність будь-якої медичної допомоги. Тому вздовж чумацької дороги нерідко зустрічали самотні кургани – чумацькі могили.
Поступово чумацтво стало своєрідною культурою, поряд із козацтвом. У чумаків з’явилися свої звичаї, культура і традиції. Чумацькі пісні, пройняті тугою за домівкою, любов’ю до рідної землі та свободи, стали невід’ємною частиною українського фольклору.
У чумаків був один цікавий звичай – на передній віз вони обов’язково брали півня. Спочатку його прив’язували за ногу, але поступово він звикав до мандрівки і почувався цілком комфортно. Півня використовували як годинник, він своїм криком давав знати, коли опівночі, коли опівдні, коли настане світанок тощо. Також він подавав голос відставшим чумакам і допомагав орієнтуватися в темряві. Ну і звісно, крик півня нагадував чумакам про рідне село, дім і родину. Деякі півні могли бути провідниками чумаків протягом десяти років.
Чумацтво відіграло важливу роль у формуванні української національної ідентичності. Чумаки, подорожуючи різними регіонами, сприяли культурному обміну та зміцненню зв’язків між різними частинами країни. Вони були носіями української мови та традицій, символом незалежності та підприємливості.
У XIX столітті з розвитком залізничного транспорту чумацтво поступово занепало. Однак пам’ять про чумаків та їхній внесок в українську історію і культуру жива й досі. Їхні образи увічнені в літературі, живописі та кінематографі. На честь чумаків названо цілу низку поселень у Дніпропетровській, Полтавській, Миколаївській, Донецькій та Сумській областях.
Чумаки – це не просто сторінка історії, це частина української душі, символ її стійкості та прагнення до свободи. Їхня спадщина продовжує жити в культурі та традиціях українського народу, нагадуючи про важливість збереження своєї ідентичності та історичної пам’яті.
Марія Мельничук
