У той час як народи Північної Африки, Близького і Середнього Сходу загрузли в насильстві, хаосі і, іноді, радощах у своїх спробах повалити вкорінені авторитарні режими, країни колишнього СРСР, велика частина яких мають подібні політичні системи, демонструють гробову тишу, пише Девід Стерн у .
#img_right#Багато оглядачів мають великі сумніви стосовно того, що протести 2011 року можуть коли-небудь поширитися на північ. Це викликано, з одного боку, повальною пасивністю і недовірою демократичним процесам на території країн з посткомуністичними режимами, а з іншого — наявністю потужної військової машини у місцевих авторитарних урядів.
Але інші експерти в цьому не впевнені: насіння невдоволення вже посаджене тут, і залишилося лише зачекати, коли воно зійде.
На даний момент, тим не менш, демократичним рухам на території країн колишнього СРСР, не вдалося заявити про себе, не кажучи вже про нарощування сили.
Білоруський диктатор Олександр Лукашенко легко розвіяв антиурядові почуття в своїй країні після отримання досить сумнівної перемоги в президентських виборах у грудні минулого року. Азербайджанська влада використовувала військову силу на минулих вихідних для придушення демонстрантів в околицях Баку, заарештувавши десятки людей, а також, як повідомляють, використавши сльозогінний газ і гумові кулі.
У Республіці Казахстан на початку квітня Нурсултан Назарбаєв, який править країною з часів розпаду СРСР, знову виграв президентські вибори з 95% голосами «за» і близько 90% учасників-виборців. Західні спостерігачі з Організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) відзначили «серйозні порушення», такі як примушення до голосування, наповнення виборчих урн фальшивими бюлетенями і відсутність реальних кандидатів від опозиції.
Критика, проте, не збентежила Назарбаєва. Після голосування він повідомив на зустрічі з сотнями вірних шанувальників, що результати більш ніж легітимні і вибори підтвердили, що Казахстан не піде шляхом Єгипту або Тунісу.
«Більше 90% за одного кандидата — це сенсація для західних країн, — сказав він. — Ми показали, що в той час як в інших країнах президентські вибори поділяють людей на групи, ми — об’єдналися, і поки у світі відбувається кровопролиття, міжнародні зіткнення і війни, ми — згуртувалися як одне ціле».
У цьому немає помилки — величезне число казахів люблять Назарбаєва. Він забезпечив стабільність у своїй центральноазіатській державі, тоді як інші пострадянські республіки прийшли в хаос. Економіка країни завдяки казахській нафті переживає підйом. ВВП на душу населення зріс у 12 разів з 1990-х років, що дозволило Казахстану, за даними Світового банку, зайняти місце слідом за Туреччиною [а за рейтингом ЦРУ перегнати її].
Але чи справді Назарбаєв чи будь-який із репресивних режимів на території колишнього СРСР мають імунітет до вірусу революцій?
Казахстан фактично демонструє ті ж проблеми, які викинули маси на вулиці і площі Каїра, Туніса, Сани і Дамаска. Ситуація в Азербайджані, Узбекистані, Таджикистані, Туркменістані та Вірменії — не кажучи вже про Росію — вимальовується ще більш чітко. Корупція поширилася як повальна епідемія. Більша частина багатств країни розподілено між кишенями кількох олігархів (які часто є членами «першої» сім’ї). Лікарні, школи та інші соціальні служби в багатьох місцях досі потребують капітального ремонту. ЗМІ тримають на повідку. А молодий, високоосвічений середній клас ізольований від політичного процесу.
Тим не менше, більшість регіональних експертів утримуються від будь-яких прогнозів масових повстань. По-перше, це викликано тим, що країни колишнього СРСР вже пережили свою власну низку революцій в минулому десятилітті. Той факт, що ці революції розчарували великі надії, які плекали люди, зробив народ пасивним і цинічним щодо популярних нині протестних рухів.
«Немає надії, що революція приведе до зміни», — сказала Оксана Антоненко, директор відділення з вивчення Росії та Євразії в Міжнародному інституті стратегічних досліджень у Лондоні. — Одна еліта просто змінює іншу».
Більше того, опозиційні рухи неефективні — або через власну неспроможність, або внаслідок наполегливих зусиль уряду в напрямку залякування і переманювання їх у свої лави. Навіть коли протести відбуваються, місцеві чиновники діють швидко і рішуче з метою не дозволити опозиції перетягнути канат на свою сторону. Цей факт ясно показали пригнічені демонстрації в Баку та Мінську. А якщо акція протесту досягає критичної маси, влада може просто вдатися до більш жорстоких методів: у 2005 році солдати відкрили вогонь по демонстрантах в південному узбецькому місті Андижані, в результаті чого загинули, можливо, сотні.
«Мирні демонстрації там неможливі у принципі», — стверджує Антоненко. — Поліція не зупиниться ні перед чим. І вони не дозволять демонстраціям продовжуватися дні і тижні, як це відбувається на Близькому Сході».
Але інші оглядачі вважають, що непробивний фасад цих режимів є ілюзією. Якщо повстання і не трапляться завтра чи навіть цього року, об’єктивна реальність бідності, репресій і корупції в країнах колишнього СРСР одного разу виллється в те, що люди почнуть вимагати змін.
Девід Л. Стерн — кореспондент GlobalPost, пише на теми, пов’язані з країнами СНД. Нині живе в Києві.
