Деякі люди на Заході стверджують, що Китай підтримує Бірму (М’янма), керуючись економічними інтересами, інші думають, що причиною є страх Пекіна перед демократією. В Китаї ж експерти виправдовують уряд зовні правильними аргументами: «Причина підтримки в тому, що Китай дотримується принципу не втручатися у внутрішні справи інших держав і не робить такий великий вплив на Бірму, як уявляє собі зовнішній світ». Виходячи з таких міркувань, вони вважають правильним те, що Пекін зберігає мовчання стосовно ситуації в Бірмі.
Насправді ж спостерігачі, якщо вони тільки навмисно не вдають із себе нетямущих, ясно усвідомлюють, що влада Китаю підтримує М’янму керуючись виключно власними політичними інтересами.
По-перше, і в Китаї, і в Бірмі правлять диктаторські режими. Різниця в тому, що в Китаї влада належить громадянським чиновникам, тоді як у Бірмі при владі перебувають військові, після того як в 1962 році генерал Не Він здійснив державний переворот. Коли Комуністична партія Китаю прибрала владу до своїх рук, вона також сформувала військовий уряд. Під час політичних рухів КПК, таких як «придушення контрреволюціонерів» та «земельна реформа», були вбиті десятки мільйонів людей, однак уряд називав це «відновленням справедливості». Дійсно, хіба Пекін не придушує всі масові протести за допомогою військової сили? Пригнічення народу з боку бірманської хунти в порівнянні з тим, що здійснює китайська компартія, – це дитячі ігри, ціна за «підтримання стабільності». Крім того, обидва режими сильно корумповані, але КПК має більше досвіду. В Бірмі і без того вже розгніваним мешканцям нещодавно стало відомо, що дочка лідера військової хунти Тан Шве отримала у придане 50 мільйонів доларів США. В Китаї особисте життя можновладних чиновників вважається державною таємницею.
По-друге, Пекін не хотів би бачити, що лізі диктаторів завдається шкода. Починаючи з періоду правління Мао Цзедуна, Китай постійно експортує в сусідні країни свої революційні ідеї, щоб сформувати лігу диктаторів для боротьби проти політики західних країн та «мирної еволюції». За ідеї комунізму ці країни заплатили тяжку ціну, про що Китай замовчує перед китайськими людьми. На даний момент число членів ліги значно скоротилося, і у Китаю залишилося лише декілька друзів – Північна Корея та Бірма. Пекіну доводиться підтримувати свого союзника – уряд Бірми, щоб зберегти владу.
По-третє, інтерес Китаю до Бірми також має і геополітичний характер. В останні роки Китай намагається заручитися підтримкою країн Південно-Східної Азії. Серед країн цього регіону Пекін більше всього грошей інвестує в Бірму. Після 1988 року Пекін забезпечив її військовим обладнанням на суму 2 мільярда доларів США, а також надав економічну допомогу у розмірі декількох мільярдів доларів, включаючи фінансування інфраструктури та військових навчань.
Виходячи з вищезазначених мотивів, у січні поточного року Китай разом із Росією та ПАР наклали вето на ухвалення Радою Безпеки ООН будь-яких санкцій по відношенню до Бірми. Це заохотило військову хунту продовжувати чинити свавілля.
Оскільки міжнародне співтовариство відкинуло рішення Пекіна, КПК з гордістю почепила цю «медаль» собі на шию та почала називати себе героєм у боротьбі проти «західних імперій» та рятівником країн, що розвиваються. Бірманські телеканали навіть перервали свої звичайні програми, щоб показати кадри, як представник Китаю в ООН Ван Гуанья піднімає праву руку і говорить «ні» західним країнам, а також, щоб висловити подяку Пекіну за підтримку. У нинішній ситуації в Бірмі Пекін може побачити своє власне майбутнє – можлива ізоляція як реакція на засудження з боку світової спільноти.
Китайським людям не важко зрозуміти яку роль грає Китай на міжнародній арені. Досить лише згадати старі приказки, такі як «рибалка рибалку бачить здалеку», «про людину судять по її друзях», і тоді стане ясно, що об’єднує КПК, південнокорейського лідера Кім Чен Іра та бірманську хунту.
