За час війни Росії проти України режим Володимира Путіна пережив безліч криз. Всупереч очікуванням, очільник Кремля вийшов із них майже неушкодженим. Це пов’язано з тим, що його супротивники всередині країни і за кордоном проявляють обережність. Шляхом шантажу він змусив їх повірити, що він небезпечний гравець, який не зупиниться ні перед чим, щоб зберегти свою владу.
Першою кризою став провал лютневого «бліцкригу» і перетворення наступу на затяжну війну. До 24 лютого більшість представників російської еліти навіть не підозрювали про підготовку вторгнення. Грубий прорахунок Путіна, що призвів до великих втрат, здавалося, був приречений підірвати авторитет президента в очах його оточення. Але цього не сталося, йдеться в , опублікованому Інститутом Кеннана при Міжнародному науковому центрі імені Вудро Вільсона.
Другою кризою стала перша хвиля санкцій, яка викликала економічний шок — різке зростання інфляції, відхід західних брендів з Росії та обвал імпорту. Ця криза спричинила значні витрати для населення, що неминуче мало б викликати питання про сенс і ціну війни. Але і цього не сталося.
Третьою кризою став контрнаступ українських військ у серпні та вересні, який показав, що за шість місяців війни Кремль не зміг розробити грамотну військову стратегію, не упорядкував війська та логістику, не зміцнив моральний дух і дисципліну армії. Це не викликало великих внутрішніх потрясінь.
Четвертою кризою стала «часткова мобілізація» Кремля. Саме її оголошення, чого Путін намагався уникати якомога довше, і її проведення, сповнене хаосу, анархії та безладних репресій, були скандальними.
Жодна з цих криз, що оголили стратегічні помилки Путіна, не призвела до дестабілізації режиму. Як на початку війни, так і після оголошення мобілізації опитування громадської думки свідчили про те, що населення шоковане і розгублене. Але після кожної кризи російська громадськість швидко поверталася до колишнього стану байдужості до драматичних подій дня.
Путіну знову все сходить із рук
Той факт, що Москва успішно подолала ці чотири кризи, свідчить про силу режиму Путіна і його довгострокову стабільність. І громадяни Росії, і еліти країни помітили відсутність опору і той факт, що Путін вкотре залишився безкарним за свої жахливі дії. Це підштовхнуло росіян до вибору стратегії смиренності з обставинами, які вони тепер вважають нездоланними.
Сам факт того, що Путін не був покараний громадянами або політичними елітами за свої управлінські поразки й промахи, теоретично недивний. Література показує, що поразка у війні зазвичай є критичною для тих авторитарних лідерів, чиї позиції від початку хиткі. Наприклад, так було з аргентинським диктатором Леопольдо Ґальтієрі, який програв війну за Фолклендські острови. Якщо становище диктатора стабільне, то навіть надзвичайно складний конфлікт, який не досяг своїх цілей, або програна війна не підривають його позиції. Прикладом може слугувати Саддам Хусейн після війни в Перській затоці 1990-91 років.
Однак той факт, що путінський режим успішно подолав чотири кризи, пов’язані з війною в Україні, не означає, що ці кризи залишилися непоміченими. Невдачі неможливо було не помітити. У березні та на початку квітня середній російський громадянин був переконаний, що війна не триватиме довго і що Путін проведе парад перемоги в Києві 9 травня.
Цього не сталося. Відтоді війна поглинає дедалі більше і більше ресурсів, людських і матеріальних, нервуючи більшість росіян своєю жорстокістю і лякаючи громадськість невизначеністю. Про швидке і переможне закінчення війни більше не говорять.
Адміністративні фіаско, як у військовій, так і в цивільній сфері, неможливо було не помітити. Реальність «часткової мобілізації» не підтвердила обіцянки Путіна про те, що в армію призиватимуться лише ретельно відібрані люди з військовим досвідом і певного віку. Обговорення хаосу мобілізації, нездатності держави розмістити, організувати та екіпірувати мобілізованих, а також невиконаних обіцянок компенсації призовникам та їхнім родинам заполонили російські соціальні мережі.
Не менш скандальними виглядали фіктивні референдуми на окупованих українських територіях. Сприйняття росіянами цієї кампанії та загального балансу поточних втрат і придбань добре видно в їхніх відповідях на запитання про головні події місяця, що запам’ятовуються, в опитуваннях «Левада-Центру».
Згідно з даними, у вересні 47% опитаних росіян назвали часткову мобілізацію «подією, що запам’ятовується», в той час як про референдуми згадали тільки 9%. У жовтні 36 відсотків респондентів назвали подією, що запам’ятовується, «спеціальну військову операцію», 27 відсотків згадали мобілізацію, 16 відсотків згадали вибух Кримського мосту, і тільки 6 відсотків говорили про входження до складу Росії чотирьох нових регіонів.
Прагматизм російського суспільства
Ті, хто думає, що росіяни пройняті імперіалістичним завзяттям або поділяють джингоїзм телевізійних пропагандистів, помиляються. Беручи участь в опитуваннях, росіяни погоджуються з кліше офіційного військового наративу з поваги до нав’язаних їм правил. Насправді війну переживають як незручний і дратівливий тягар, тягар, який необхідно нести, щоб уникнути прямого зіткнення з системою і не втратити деяких передбачуваних гарантій відносного добробуту.
Відносини російської громадськості з режимом будуються на прагматизмі, а не на цінностях. Цей прагматичний аналіз витрат і вигод дає ключ до розуміння відносин Путіна з громадськістю всередині країни.
Згідно з аналізом, існує два аспекти іміджу Путіна в Росії. Його сприймають як успішного стратега, який знає, як досягти своїх цілей і розподілити вигоду серед відданих прихильників. Він також відомий як мстивий гравець, завжди готовий застосувати насильство проти суперника. З цих двох аспектів перший значно знецінився, а другий — готовність до застосування насильства і вперта відмова визнати втрати й витрати — був підкреслений війною.
Парадоксально, але ставлення до Путіна на внутрішньому фронті та на міжнародній політичній арені перегукуються одне з одним набагато більшою мірою, ніж заведено вважати. Поразки й невдачі російського лідера в цій війні очевидні для будь-якого об’єктивного спостерігача. Західні експерти й політики постійно говорять про те, що Путін програє війну. Водночас на їхню думку, він залишається небезпечним гравцем, здатним на подальшу ескалацію.
Ядерний шантаж Путіна, який справив значний вплив на обережність західної коаліції щодо розширення постачання зброї в Україну, привертає увагу не тільки зовнішньої, а й внутрішньої аудиторії. Як за кордоном, так і всередині країни Путін сприймається як гравець, здатний на неприпустиму ескалацію. Попри втрати, він не сприймається як невдаха, бо в нього є надійна страховка від остаточної поразки, якою він готовий скористатися в екстреній ситуації.
Для населення та еліти Путін більше не виглядає як людина, здатна привести до перемоги або запропонувати стратегічне розуміння, як людина, з якою варто пов’язувати своє майбутнє. Водночас уявні витрати повстання здаються настільки високими, що населення та еліти приймають стратегії подолання, попри пов’язані з ними довгострокові витрати.
На відео, яке нещодавно поширилося в Росії, показаний чоловік, боєць групи найманців «Вагнер», нібито спійманий після спроби дезертирства і жорстоко страчений — його голову розбито кувалдою — за «зраду», без суду і слідства. У Росії це розцінюють як сигнал Путіна. Це внутрішній варіант ядерного шантажу, яким Путін погрожує на міжнародному рівні, і він працює так само ефективно. І те, й інше — сигнал готовності до необмеженого і жахливого насильства.
Як західне, так і вітчизняне стратегічне бачення, схоже, визнає, що повна перемога над Путіним на даному етапі недосяжна. Військові та економічні невдачі російського президента повинні в якийсь момент викликати внутрішній опір проти режиму. Повинні, але не викликають.
Ці ж невдачі мають призвести до збільшення постачання зброї в Україну. Повинні, але не призводять. Ці два ставлення до Путіна — внутрішнє і міжнародне — протікають паралельно, але визнають присутність одне одного, відображають одне одного і, хто знає, можуть навіть впливати одне на одного.
===
Новини по темі:
