У Москві в рамках Російського Тижня Моди пройшов показ одного з найвідоміших дизайнерів Росії – Юлії Далакян. Ії нова колекція „Колір ночі" стильно поєднує в собі червоне та чорне. Особливо елегантно виглядають чорні атласні, шовкові та бархатні плаття. Також в колекції є сукні сірих та невиразних кольорів з вишивкою та стразами.
#img_gallery#
Як правило, прес-конференція є навіженим переплетенням тонких натяків і хитрих, але поверхневих реплік. Але якщо на ній присутні такі знаменитості, як режисер фільму «Відступники» Мартін Скорсезе, актори Метт Деймон і Леонардо Ді Капріо, то цей захід стає куди привабливішим.
#img_right#Далі Вашій увазі пропонуються тексти двох 40-хвилинних інтерв’ю про найзаплутаніший фільм Скорсезе, недавно удостоєний вищих нагород кінопремії «Оскар» у номінаціях «Краща режисерська робота» і «Кращий фільм».
Питання: Мартіне, знімати фільми про поліцейських – це, на мій погляд, щось нове для вас. Що спільного у поліцейських і бандитів?
Мартін Скорсезе: Безумовно, спільне є; це схожість у давно відомій схемі – вислідити негідника, посадити негідника. Вислідити когось у злочинному світі, вступити з ним у сутичку, впоратися з ним і заарештувати його – я вважаю, що саме завдяки тому, як Уїльям зобразив цей світ, я знову зважився зануритися в життя світу гангстерів, дуже схожого на світ Уїльяма (Уїльям Монахан, автор адаптованого сценарію фільму – прим. пер.).
Зазвичай, мені подобалося знімати сцени з хлопцями на вулицях, в барах і подібних місцях; мені це подобалося навіть більше, ніж знімати сцени з лікарями.
Проте в епізодах з поліцейськими мені було злегка ніяково. Іноді я трохи нервував – було таке відчуття, немов я натворив щось протизаконне; всі ці поліцейські мене дратували, і мені здавалося, що вони збираються мене заарештувати. Тому я раз по раз нервував, проте поліцейським вдалося втихомирити мої хвилювання.
Даффі (офіцер поліції і консультант фільму «Відступники»), який знаходився поблизу, був неперевершеним.
Питання: Що ви можете сказати про насильство у ваших фільмах?
Скорсезе: Я, справді, навіть і не знаю, що відповісти. Я неодноразово говорив, що не прихильник насильства. Я не знаю, чи підходжу я до цієї теми якось по-іншому.
Мій підхід до насильства грунтується на моєму досвіді: який я пережив, який я знаю, який я бачив. Одні люди вразливіші, інші не дуже. Насильство серйозно вплинуло на мене. Я можу розповісти вам про щось істотніше, ніж про фізичне насильство. Мені дісталося від емоційного насильства, якого вистачало всюди навколо мене. Воно частина того, хто і що я є, і якимсь чином воно проникає у мої фільми, але я його не помічаю.
Для мене воно немов курйоз. У цьому фільмі насильство виглядає майже сміхотворно. На мій погляд, у нинішніх фільмах багато насильства, але ці фільми мало чим відрізняються від відеоігор. Якщо ж ви дійсно хочете пережити насильство, то це повинно бути могутнє і реалістичне насильство.
Питання: Чому ваші фільми останніх років стають все більше ірландськими? І чи збираєтеся ви знову повернутися в кіно до італійської теми?
Скорсезе: Це цікаве питання. Я завжди відчував тісний зв’язок з ірландцями, особливо з вихідцями з ірландського району м. Нью-Йорка, хоча на той час як у тих місцях поселилися італійці, а це відбулося в 1920-30-х роках, більшість ірландців звідти вже виїхали. Про це розповідається у фільмі «Банди Нью-Йорка» – історії про те, як ірландці допомагали створювати Нью-Йорк, саме місто і Америку в цілому.
Я дуже ціную ірландську літературу, а ірландська поезія незвичайна. Так от, коли ірландці та італійці поселилися в одному районі, то спочатку у них були певні розбіжності. Тому що розуміння католицизму ірландцями дуже кумедно відрізняється від італійського розуміння католицизму.
І не забувайте про мою велику любов до голлівудського кіно, адже деякі з великих режисерів Голлівуду за походженням були ірландцями – Джон Форд, Рауль Уолш та інші. У фільмі «Якою зеленою була моя долина» (фільм знятий кінокомпанією США 20th Century Fox в 1941 р. режисером Джоном Фордом за сценарієм Філіпа Дана; це один з безперечних шедеврів Джона Форда, що отримав 5 "Оскарів" – прим. пер.) розповідалося про шахтарів Уельсу, але був він поставлений ірландцем.
Фільм пройнятий особливою душевністю і сімейними настроями; причому за відчуттями цей фільм дуже близький до ірландської культури – і це італійці вловили. До того ж сценарій до мого фільму написаний самим Уїльямом Монаханом. Для когось злочинність одна з можливих форм людської поведінки. Але коли ти вирішуєш з цим погодитися у своєму розумі та живеш з цим на вулиці, будь це Бостон, Чікаго або Нью-Йорк або десь ще, це неважливо – так само від цього вибору залежатиме, виживеш ти на вулиці чи ні.
У моєму фільмі розповідається про суспільство всередині суспільства, яке живе всередині ще одного суспільства. Там йде війна на вулицях, і ті хлопці із самого початку знають, що відбувається; і якщо вони хоча б один раз помиляться, то їх уб’ють і вони будуть небіжчиками. Там нікуди бігти і ніде сховатися, абсолютно ніде. Ти приймаєш це як філософію конкретної ситуації, а потім твоєю філософією стає виживання. Я міркую як звичайна людина, для якої відмінності між різними етнічними групами, як говорять бандити, справа чисто технічна.
Питання: Чому Бостон знімали в Брукліні?
Скорсезе: Насправді ми знімали не в Брукліні, а на збройовому заводі Брукліна. Тобто там, де було достатньо місця. Окрім Бостона, на мою думку, дуже гарні умови для проведення зйомок були в Нью-Йорку. Після того, як ми вивчили місця для зйомки в Бостоні, ми подумали, що там можна було б зробити дублі сцен, знятих у Бостоні, але це виявилося непросто.
Орендувати приміщення виявилось складно, та й статисти повинні були бути з Бостона, тому нам довелося б їх доставляти звідти, що дещо скрутно. Але в результаті все непогано для нас обернулося.
Питання: Мартіне, чому ви вирішили зняти рімейк?
Скорсезе: Я знаю все про гонконзький кінематограф. На мій погляд, ситуація у них чудова, тому що вони можуть робити те, чого не вмію я. Мені потрібно було знайти свій шлях, і таким, на мою думку, став сценарій Уїльяма. В світі, який він описав – люди і те, якими він їх зобразив, їхня поведінка, їхня мова – все доповнювало одне одного.
Це історія про довіру і зраду, яка відбувається в середовищі ірландського католицького світу Бостона, і оповідає вона про порочну природу цього світу. Обидва персонажі Метта і Лео зустрічаються з героїнею Вірою, але ні тому, ні іншому про це нічого не відомо.
Додайте до цього персонаж Джека і ще те, що всі ці персонажі сполучені кровозмісним зв’язком. Уїльям, Віра, Лео, Метт і Джек по своєму перекроювали образи героїв, і поки ми працювали разом, все сплавилося воєдино. Марк Уолберг у своїй грі був абсолютно відкритий і нехитрий, а Алік Болдуїн граціозно і витримано доповнював його. Стосунки Уолберга і Болдуїна були дуже схожими на те, що складалося між Ебботтом і Костелло.
Мені більше нічого додати про їхню гру; вони зробили те, що повинні були зробити. Але, по правді кажучи, віддати належне за цей фільм потрібно сценарію Уїльяма і акторському мистецтву Метта.
Питання: Лео, що такого особливого в Скорсезе, що привертає вас до участі в його фільмах?
Леонардо Ді Капріо: Ну перш за все, я прихильник його робіт. Все почалося з мого бажання працювати з ним у фільмі «Життя цього хлопця» за участю Роберта де Ніро. З тих пір я став його шанувальником. Якби на початку моєї кар’єри ви запитали мене, з ким я хочу працювати, моя відповідь була б "з Мартіном Скорсезе". Це було справжнім везінням зніматися в 2000 році у фільмі «Банди Нью-Йорка».
Думаю, що саме з тих пір у нас склалися чудові ділові стосунки і виявилися схожі смаки в кіно. В якійсь мірі він розширив мої пізнання в сфері фільмів, історії кінематографа і його важливості в житті, і завдяки цим знанням як актор я дійсно піднявся на новий рівень. Він для мене як наставник.
Питання: Як ви потрапили в його останній проект?
Метт Деймон: До мене прийшов Грехем, оскільки його компанія була зайнята в проекті (Грехем Кінг, британський актор і один з продюсерів фільму "Відступники" – прим. пер.), і від нього я вперше почув про фільм. Відчуття таке, немов збувається твоя найзаповітніша мрія: ей, ти чув, що Мартін Скорсезе знімає фільм про Бостон?
Потім я отримав копію сценарію і закохався в нього, а коли повернувся до Нью-Йорка, то зустрівся з Мартіном. Але я вже й так був згоден зніматися у фільмі. Розумієте, від таких зустрічей залежить багато що. А мені навіть не потрібно було вдавати, що я дуже зацікавлений фільмом – я вже жив ним, і якщо Мартіну потрібна була зустріч зі мною, то я б зустрівся з ним там, де б він побажав. Дійсно, прийняти його пропозицію мені було дуже просто.
Ді Капріо: Я ніколи не чув про цю розмову з Грехемом. Мені просто прислали сценарій, цей туго заплутаний, складений з безлічі дуже складних шматочків кримінальний триллер Уїльяма Монахана. У кінобізнесі дуже, дуже рідко трапляється, коли ви берете сценарій і відчуваєте, що з ним можна відразу працювати – це був якраз такий випадок.
Звичайно, зовсім без діла ми не залишилися – потрібно було розробити персонажів, продумати сцени, скоректувати діалоги, але щоб ось так відразу отримати готову історію і дійсно складних, багатопланових героїв, потоки інформації, дезинформації, переплетення сюжету, і все це сходиться до задовільного фіналу, мабуть, це щось виняткове в кінобізнесі.
Отже, я отримав сценарій ув той же час, що й Мартін, я це знаю; і цей сценарій був тим самим винятком, який не потребував обговорень. Мартін дійсно хотів перетворити сценарій на фільм. І мені хотілося того ж.
Питання: Метт і Лео, ви можете розповісти, чому погодилися зіграти своїх героїв?
Деймон: Ми з Лео вважали, що це приголомшливі ролі. Думаю, ми були б щасливі зіграти будь-яку з них. Ми задоволені тим, що все склалося саме так, тому що мені важко уявити себе в іншій ролі. По правді кажучи, дуже рідко у фільмах з таким бюджетом бувають настільки цікаві персонажі.
Взагалі-то, чим більше роздутий бюджет фільму, тим менш цікавими стають його герої. Кожному з нас випав великий успіх зіграти ці ролі, і в цьому безперечна заслуга Уїльяма Монахана і його сценарію. Дійсно чудово було приходити щодня на зйомки і розуміти, що у тебе ціле море роботи і справ безліч. Ну й потім ми також чули, що режисер то тут, то там знімав хороші фільми, тому…
Ді Капріо: Я згоден з Меттом на всі 100%. За багатьма аспектами ці герої живуть як дві сторони однієї монети. У кожного з героїв своє походження, але за відповідних обставин кожний з них з легкістю зміг би вчинити так само, як і його протилежність. Просто тому, що так сталося.
Питання: Не дивлячись на те, що ваші герої дуже схожі один з одним, ні той, ні інший не випинаються у фільмі. Як вам вдалося цього добитися?
Деймон: Це все завдяки сценарію, він дійсно дуже добре написаний. Істотна частина фільму вже була викладена на папері, і поки ми з Лео просто робили свою роботу, репетирували епізоди і навіть грали їх, особливо не замислюючись про таку репетицію, і коли погоджувалися з виправленнями Мартіна, то цей сценарій був тією структурою, яка тримала нас як одне ціле і дозволила чудово виконати нашу справу. У персонажів є схожість, це дуже схожі хлопці, одного віку, з одного кварталу, вони обидва намагаються бути тими, ким не є. Так, у них є що порівнювати.
Ді Капріо: Поза сумнівом, ці герої – дві сторони однієї монети. Вони частина того середовища, в якому живуть; на самому початку свого життя вони зробили свій вибір, і цей вибір визначає все, що відбувається у фільмі. Ця робота була дуже цікавою, тому що в процесі зйомок ми неначе створювали два абсолютно різних фільми. Звичайно, в деяких моментах ці фільми перетиналися один з одним, проте кожний з них це абсолютно особливий фільм.
Правда, коли я знімався разом з Меттом, то отримував від цього величезне задоволення. Він приголомшливий актор, це дійсно так. Я думаю, в цьому фільмі дуже багато по-справжньому цікавих персонажів. Ось за це я й люблю роботи Скорсезе. Він не тільки вміє схоплювати фільм цілком і вибудовувати його, але також здатний привернути увагу глядача до кожного героя. Навіть зовсім малозначимі персонажі у нього повністю завершені.
Питання: Мартіне, як сценарій перетворився на фільм?
Скорсезе: Це був дуже довгий процес. Скільки я себе пам’ятаю як творця фільмів, мені подобалося міркувати про процеси взаємодії між сценаристами, собою і акторами, але за минулі роки я виявив, що це не зовсім точно тлумачиться. Вам потрібно створювати фільм власною персоною, живцем.
Звичайно, зйомка фільму це спільний процес, хто б сумнівався. Але основа фільму – це робота Уїльяма; і кожного разу, коли потрібна була допомога Уїльяма, він знову і знову брався за роботу. Коли ми зверталися до нього для доопрацювання образу персонажа, то Уїльям, як правило, особисто працював зі мною і акторами. Процес монтажу також може істотно змінити фільм у тих місцях, де це необхідно.
Питання: До образу героя Джека ви внесли багато правок?
Скорсезе: Ніколсон працював в іншій манері, але знову відзначу, що це особисте. Ми зробили Костелло трохи іншим, ніж його спочатку зобразив Уїльям. В основному, ми змінили час, вік, могутність цього чоловіка і зовнішній вигляд в ситуації його повного краху при його могутності, і навіть при цих змінах був залишений незмінним сумний фінал героя. Ось так я працюю, такі мої прийоми. Висловлюватися може будь-який актор, але всі ми працюємо як одне ціле.
Питання: Метт і Лео, ви не розповісте про роботу з Ніколсоном у цьому фільмі?
Ді Капріо: Ми були готові до сюрпризів, адже зніматися у фільмі запросили Джека. Ми знали, що робота Джека Ніколсона в команді Мартіна Скорсезе та ще зйомка в ролі гангстера – це щось, це подарунок численним шанувальникам кіно.
У декількох абсолютно різних сценах я навіть уявлення не мав, що відбудеться далі. Я згадую зйомки однієї сцени, коли Джек заявив Мартіну, що він не відчуває образ Костелло таким, що достатньо вселяє страх. А одну зі сцен, де ми сиділи разом за столом, я тепер пам’ятатиму як одну з найяскравіших у моїй акторській кар’єрі.
Я відрепетирував свою роль в наміченій до зйомок сцені, а коли прийшов на знімальний майданчик назавтра, то асистент з реквізиту сказав мені – будь обережний, у нього при собі вогнегасник, пістолет, сірники і пляшка віскі. Деякі з його задумок того дня потрапили до фільму, а деякі ні. Мені, як акторові, в образі свого героя необхідно передати глядачам відчуття постійної, цілодобової панічної напруги, яка переслідує мене все життя; мене оточували люди, готові буквально знести мені довбешку, навіть якщо я зовсім небагато натякну їм, хто я є насправді; додайте до цього небезпечного маніяка під моїм боком, якому нічого не варто було мене підпалити, – все це додавало образу в цілому новоїу динаміки.
Всі ці обставини повністю змінили цю сцену і спрямували її хід у нове русло. Нам всім було відомо, що якщо Джек вирішив взяти участь у зйомках, то його персонаж прибере ініціативу до своїх рук і тоді Джек дозволить своєму героєві займатися всім, чим тому надумається. І ми були цілком і повністю готові до такого повороту подій кожного разу, коли він з’являвся на зйомках. Час зйомок Джека був недовгим, він знявся у сценах за своєю участю, а потім виїхав. Але сцени з ним були одними з найнапруженіших епізодів фільму. Деякі моменти я ніколи не забуду.
Питання: Метт і Лео, ви можете розповісти про особистий досвід зіткнення з насильством?
Деймон: Я не був тією дитиною, яка багато билася або займалася чимось подібним. Я бачив багато насильства, але, можливо, не більше, ніж будь-яка інша міська дитина. Моя мама працювала з дітьми дошкільного віку і спеціалізувалася у сфері ненасильницького вирішення конфліктів.
Я постійно чув про демонстрацію насильства в кіно, особливо про безкарну жорстокість, і тому сторонився будь-якого насильства. Жодне з проявів насильства в цьому фільмі не залишається безкарним, і всім героям доводиться розплачуватися за свою жорстокість. Це хороше послання людям – за все доводиться платити.
Ді Капріо: Ви маєте на увазі насильство у фільмах Мартіна Скорсезе, вірно? Насильство в такій безпосередній формі, насправді, незвичне для мене, але як акторові, мені доводиться з цим стикатися. Якщо вам у житті не довелося щось пережити, то потрібно зустрітися з тими, у кого є подібний досвід. Частина моїх сцен знімалася у Бостоні – в місті, де я раніше ніколи не був.
Я познайомився із субкультурою Бостона, зустрівся з деякими з місцевих, хто жив там у кінці 80-х за часів "Уайті" (йдеться про Джеймса "Уайті" Балгере – боса сумно відомої банди Бостона Winter Hill, що займалася здирством і торгівлею наркотиками; він працював інформатором уряду США, звинувачується в участі у вбивстві 18 чоловік, переховується з 1995 року, а в 1997 році внесений до списку з 10 найбільш активно розшукуваних правосуддям США злочинців – прим. пер.). Я дійсно дуже хотів познайомитися з декількома хлопцями з південного Бостона.
Немало часу я провів у компанії хлопця, якого зустрів у Лос-Анжелесі; він багато що розповів мені про вуличне життя. Бостон насправді цікаве місто, тому що тут кожен в курсі чужих справ. Він немов "маленьке село" – тут всі один одного при зустрічі вітають, тут все так переплетено і заплутано. Я був дуже радий зустрітися з деким із місцевих жителів, ближче познайомитися з ними і послухати їхні нісенітниці. Я дещо читав про вуличне життя, але мені хотілося проникнути в душу цих хлопців, по-справжньому глибоко зрозуміти, що ж у них на думці.
Багато вуличних сцен фільму ми зняли в Нью-Йорку, а частину з них збиралися зняти в Бостоні. У нас був чудовий технічний консультант Том Даффі, який знав всю історію Бостона і яким є життям на вулиці. Він був разом з нами весь час, поки ми знімали фільм. Безцінну підтримку ми також отримали від поліцейського управління. Метт фактично взяв участь ув нальоті поліції на лігво наркоторговців.
Питання: Мете, а що ви можете розповісти про цю поліцейську операцію?
Деймон: Як вже сказав Лео, Том Даффі виявився для нас просто скарбом. Лео переговорив з деким із оточення "Уайті" Балгера. І Даффі вдалося запросити мене на поліцейську операцію. Це було насправді захоплююче. Моєю перевагою було те, що я родом із Бостона і тому мені не було потреби вчитися місцевій вимові та іншим подібним штучкам.
Все, що я знав про державну поліцію досі, обмежувалося випадком із мого минулого, коли мене зупинили за перевищення швидкості. Тому взяти участь в операції і на собі особисто дізнатися, що являють собою бандити, було просто приголомшливо. Для мене цей наліт виявився дуже повчальним.
Скажу вам також, що я виявився набагато ближчим до центру подій, ніж розраховував. Перш ніж увійти всередину будівлі, ми всі разом, всією невеликою групою, глибоко зітхнули. Мені дали бронежилет і поставили останнім у ланцюзі поліцейських, які збиралися зламати двері і увірватися всередину.
Питання: Один з персонажів релігійний, а інший – ні. Так було в оригінальному сценарії чи ж це подальші правки?
Скорсезе: Один визнає релігію, а інший ні; я ніколи не думав про це. Багато що в цьому фільмі створювалося на одній інтуїції; я справді ніколи про це не замислювався. Але що я дійсно відчув, то це порочність влади і спустошеність Костелло, героя Джека Ніколсона. Він існує поза владою, поза Богом; у нього величезні гроші, маса наркотиків; у нього є все, що тільки побажає. Але він все одно не задоволений, і, врешті-решт, він сам себе підставляє і потрапляє в пастку, влаштовану його ж синами.
Питання: Це моральна смерть чи просто смерть? Як у цьому фільмі відображена американська мораль?
Скорсезе: Думаю, це гарне питання. Коли я познайомився із текстом сценарію Уїльяма Монахана, то відразу відзначив, що він схожий на картину, але сенс її мені незрозумілий. Працювати з цим текстом було так само нестерпно, як страждати від нав’язливої звички, але фільм – це дещо інше. Я відчував якусь безвихідність, що витає у цій історії, в образах героїв і в тому, як вони контактують один з одним, і особливо у фінальних епізодах фільму, коли відбувається розв’язка всього сюжету – в ліфті, в передпокої і, звичайно ж, у квартирі Коліна.
Кельн – одне з найдивовижніших міст Центральної Європи. Він поєднує у собі чарівну комбінацію старовинних вулиць на березі річки, історичного центру, що чудово зберігся, а також кращих пам’ятників культури в Німеччині.
Римляни були першими, хто побачив потенціал цієї місцевості. Вони заселили територію Кельна в 33 році до н.е. і заклали фундамент для одного з найважливіших міст Німеччини на багато століть. Це місто тривалий час було західною колонією Римської Імперії.
Назва "Кельн" походить від словосполучення "Колонія Агріпіни" на ім’я римської цариці Агріпіни. До сьогоднішніх днів місто змогло зберегти свою пишність і може похвалитися найвідвідуванішим місцем країни – грандіозним собором – однією з найбільших готичних споруд, будь-коли побудованих людиною.
Насправді, Кельн відомий як місто церков. На кожному розі можна виявити якийсь монументальний собор. Усі вони настільки величезні, що в будь-якому іншому місті могли б стати легендою. Але тільки не в Кельні.
#img_gallery#
Всі вони здаються карликами в порівнянні з центральним собором (Домським), розташованим у самому центрі міста. На мою думку, найбільшими перевагами собору є його розташування на березі річки Рейн і фантастичні вітражі на вікнах, які можуть конкурувати з кращими з римських. Ще більш чарівне багатство культурної спадщини Кельна – це місто є культурним серцем Німеччини з його дивовижною колекцією першокласних музеїв і художніх галерей. Але, напевно, найбільш привабливою особливістю міста є його жителі, відомі своїм тонким відчуттям гумору і пристрастю до веселості, яка виливається в щорічний карнавал – один з найбільших у Європі.
Кельн був практично знищений внаслідок бомбардувань під час Другої світової війни. Кажуть, що до кінця війни близько 99 % будівель міста перетворилися на руїни.
Одним з цікавих фактів є те, що, коли бомбардувальники супротивника не здійснювали атаки на Німеччину і повинні були з якоїсь причини повернутися, перед тим, як залишити повітряний простір Німеччини, вони скидали свої бомби саме на Кельн, найзахідніше німецьке місто.
Дивно, що собор уцілів, не враховуючи невеликих пошкоджень. Можливо, це сталося тому, що бомбардувальники супротивника використовували його як орієнтир і не хотіли його знищувати. Кельн також є важливим вузлом перетину залізничних колій і слугує зручним відправним пунктом для поїздок до Франції, Нідерландів і Бельгії. До Парижа всього лише чотири години потягом, а до Амстердама – дві.
У Кельні, як в багатонаціональному місті, можна знайти практично будь-яку їжу, яку тільки можна уявити, включаючи чудові китайські та індійські ресторани.
Найбагатолюдніший район для шопінгу – це пішохідна вулиця Хое, біля собору, яка веде на Шільдергасе. Це найбільший торговий район міста, в якому розташована мережа магазинів одягу, таких, як Gap, H&M і C&A, а також безліч універмагів.
На вихідних вулиці заповнюються музикантами і вуличними акторами, а центр Шільдергасе – торговими наметами, в яких продаються ювелірні вироби, фрукти і овочі.
Наймоднішою вулицею Кельна вважається популярна серед студентів і заповнена електричними вивісками Еренштрасе. Там ви зможете знайти все, починаючи від джинсів у стилі ретро, до меблів у стилі кіч, а також сучасні дизайнерські розробки. Ця вулиця, затиснена між магазинами сотнями затишних кафе і барів, завжди заповнена студентами і покупцями.
Пляшка "Eau de Cologne", або кельнської води, як і раніше є популярним, хоча вже не модним сувеніром, названим на честь міста.
Одна з найвідоміших марок "4711" одержала свою назву від номера будинку, де вона була винайдена. На сьогоднішній день її продають в магазині "4711" на розі Швертнергасе і Глокенгасе. Характерні пляшки з блакитною етикеткою досить красиві, хоча аромат – справа смаку.
Музей Людвіга – це, напевно, одна з найкращих колекцій сучасного мистецтва Німеччини. Там зберігаються чудові роботи німецького імпресіонізму, включаючи Отто Дікса і Макса Ернста, а також вражаючу колекцію Пікассо і напрям поп-арт, який представлений Енді Уорхолом і Джаспером Джонсом.
Музей Валльраф-Ріхарц, що знаходиться в на диво сучасній будівлі кубічної форми, пропонує роботи художньої школи Кельна XVI сторіччя і володіє однією з найкращих колекцій картин цього періоду. Там також представлена хороша секція імпресіонізму, де представлені роботи Ренуара, Моне і Ван Гога.
Щоб дізнатися про життя і творчість соціаліста Кете Кольвіц, відвідайте музей Кете Кольвіц у Кельні, в якому є колекція її скульптур і монохромної графіки. Кольвіц вважається однією з найважливіших художників Німеччини за її виключно глибокі за змістом відтиснення і скульптури, присвячені темам людського страждання – війні, смерті, голоду та бідності.
Головна визначна пам’ятка міста – це грандіозний Домський собор, одна з найбільших готичних будов, що будь-коли зводились людиною. Його шпилі були найвищими в світі доти, доки не була побудована Ейфелева вежа, але вони, як і раніше, залишаються найвищими в місті. Втомливий підйом на дах собору вартий зусиль, оскільки перед очима відкривається вигляд на все місто, що зачаровує.
Поряд з Домським Собором знаходиться Римсько-німецький музей – один з найважливіших археологічних центрів Німеччини. Тут виставлені одні з найкращих римських знахідок району Рейну. Там є цікава колекція скульптур, скляного посуду і ювелірних виробів, але найзначнішим експонатом є мозаїка Діоніса, що має площу понад 70 кв. м.
Музей шоколаду не включений до списку культурної спадщини, проте, це одне з найпопулярніших місць у місті. У музеї ви знайдете інформацію про історію і способи виготовлення шоколаду. Будівля музею є діючою шоколадною фабрикою, головною визначною пам’яткою якої є фонтан з рідкого молочного шоколаду. Відвідувачам пропонують безкоштовну дегустацію, тому будьте готові чудово провести час.
Назір Кешвані. Спеціально для Великої Епохи
(з історії однієї подорожі)
„Готуй сані влітку, а воза – взимку ", – згідно з цією народною мудрістю нам уже давно варто було подбати про літо, а саме, про найприємнішу його складову – відпустку.
#img_left#Але ж перед початком нового туристичного сезону варто озирнутися і згадати про сезон попередній: що нового ми побачили, чому навчились і чим цікавим можемо поділитися з іншими. У деяких досвідчених туристів є свої спогади минулорічної поїздки за кордон, хай і не дуже приємні… Але, вважаємо, варто ознайомитись з їхньою історією подорожі, щоб самому не втрапити в таку ж халепу.
Ігор та Вікторія В. – подружжя, яке використовує кожну можливість, аби провести літню чи зимову відпустку десь подалі від Києва, побачити нові країни, дізнатись про їхні звичаї та культуру. Минулого літа перед ними постала нова дилема: куди їхати тепер? Де ми ще не були?
На зустріч казці
Пропозиція від туристичної компанії „Центр оздоровлення", яка продавала путівки від фірми „Феєрія", стала напрочуд доречною. Адже вони рекламували новий 12-денний тур дорогами Угорщини та колишньої Югославії. В програмі подорожі було обіцяно відвідання з екскурсіями надзвичайно дивовижних хорватських, угорських, сербських, чорногорських та боснійських міст та містечок. До того ж, поїздка мала бути автобусом, який є найдемократичнішим видом транспорту, що дозволяє бачити весь світ з вікна, навіть не підіймаючись із м’якого сидіння. Отже, подорож у супроводі асів-професіоналів обіцяла бути напрочуд захопливою.
Спокуслива пропозиція швидко привабила досить багато туристів, і невдовзі група з 49 чоловік була набрана. У команді мандрівників було багато керівників та співробітників туристичних фірм, які вирішили ознайомитись з новим маршрутом, щоб у майбутньому самим пропонувати такий відпочинок своїм клієнтам.
Перед від’їздом всі формальності начебто були виконанні – підписано договір, оплачено екскурсії. Здавалося, хвилюватися вже нема про що…
Початок розчарувань
Першою несподіванкою став обіцяний автобус так званого «єврокласу», замість якого туристів у Чопі зустрів застарілий рейсовий „Ікарус". Та гід заспокоїла: „В цьому автобусі ми тільки перетнемо кордон". З ароматом бензину та комфортом минулого століття група вже насторожених туристів в’їхала в Угорщину.
На зупинці в прикордонному угорському містечку Ніредьгазі ані автобус, ані інший транспорт на туристів не чекав. Тут вже українські мандрівники почали хвилюватися, але недовго, бо через декілька годин прибув ВІН. На жаль, марку цього автобусу розгледіти було майже неможливо, адже вона просто стерлася за роки його експлуатації; вікна потемніли так, що жодним протиранням неможливо було позбутися того нальоту. Ну, а водії… ті взагалі порадували туристів своєю уніформою – шорти, майки та пантофлі, а в Угорщині навіть в міському транспорті люди цієї професії мають вдягати костюм та білу сорочку. До того ж, як виявилось потім, водії не знали ані маршруту, ані місцевості взагалі і вправно володіли тільки словацькою мовою. Насолоджуватись розповіддю екскурсовода туристам не дав мікрофон, що постійно виходив з ладу. Та коли автобус проїжджав звичайною місцевістю, де розповіді екскурсовода не були необхідними, до послуг туристів був телевізор. Але, на жаль подивитись відео туристи також не змогли, бо монітор постійно блимав. Пояснень такому сервісу «єврокласу» у супроводжуючого групу не було. А ось водії на своє виправдання розтлумачили через перекладача, що вони були насправді просто водіями таксі, які ніколи не сідали за кермо автобуса.
Знайшлось виправдання і тому, чому в автобусі пасажирам не дозволяється користуватись біотуалетом. „Не хочете, щоб в салоні смерділо – не ходіть до туалету". От і доводилось подорожуючим чекати 4-5 годин зупинки. Але варто зауважити, що біотуалети якраз створені саме для таких випадків. І для того, щоб вони не смерділи, було б достатньо їх вчасно чистити. Але, схоже, в автобусах „єврокласу" такий сервіс не передбачений, так само, як і система кондиціювання. Все це було б не так і страшно, і туристи з часом, можливо, звикли б до такого „сервісу", якби він постійно не нагадував про себе затяжними поломками. Найбільш яскрава з яких сталася прямо над обривом в горах…
Справжня загроза життю
Перед виїздом до Белграда керівник групи запевнила, що на власні очі перевірила технічний стан автобуса і може гарантувати, що він готовий до гірської подорожі. Цікаво, звідки жінка-гід так добре зналася на технічних подробицях? Однак при кожному підйомі двигун починав диміти та горіти так, що одному з водіїв постійно доводилось заливати його водою, аж поки він не зупинився остаточно. Це сталося прямо в горах у неділю ввечері. І тут всіх охопив справжній тихий жах, адже поряд не було навіть і натяку на цивілізацію, саме так, як у захоплюючих пригодницьких фільмах. На щастя, туристам вдалось впіймати рейсовий автобус і на ньому дістатися найближчого міста.
Дякуючи такому сервісу, „екскурсії" по Будапешту, Дубровнику та Белграду фактично були зірвані. Але в графік вкластися горе-водії не змогли все одно. В результаті проїзд Бєлград-Чоп відбувався практично без санітарних зупинок і без зупинок на купівлю їжі на зворотній шлях. Та добре, що ніхто по-справжньому не постраждав, а міг би…
Автобус – гільйотина
Кріплення кришки багажного відділення автобусу було з самого початку зламане, тому на першій зупинці водій тримав її руками. Мабуть, це справа – не з легких, тому кмітливий чоловік просто підставив під неї … швабру. І от, коли Ігор наблизився до багажного відділення, щоб дістати валізу, швабра вислизнула, і важка металева кришка з гуркотом впала. Страшно собі уявити, що б могло статися, якби Ігор нахилився за багажем на мить пізніше.
Побачивши цю картину, водій тільки роздратовано відповів: „Ви можете писати скаргу", а сам пішов і вирізав гілку, яку далі встановлювали на зупинках замість швабри. Всьому цьому були свідки, й Ігор навіть сфотографував такий механізм.
Треба щось робити
На десерт, коли туристи дісталися рідного Чопу і вже готові були спокійно зітхнути, що живі й майже без втрат повернулися до України, керівник групи не видав туристам білетів на потяг до Києва, а начальник потягу заявив, що вагон, в якому повинні були їхати туристи, відсутній взагалі. Як наслідок, люди з сумками бігали по всьому потягу в пошуках вільних місць. На щастя, для всіх вони знайшлися, хоч для деяких і на третіх полицях.
Отже, в результаті такого „відпочинку" були не тільки зірвані договірні умови, але й поставлено під загрозу життя та здоров’я туристів. Всі вони були людьми досвідченими, тому прямо в поїзді були складені три акти, копію яких зразу ж по приїзду в Київ Ігор додав до претензії на адресу турфірми „Центр оздоровлення". Через деякий час прийшла відповідь, у якій компанія висловила свою категоричну незгоду з тим, що умови договору були виконані не в повному обсязі. От тільки підтвердили, що не забезпечили туристів білетами на поїзд Чоп-Київ.
В листі вони зазначили: „Автобус марки „Каросса", в якому їхали заявник та група туристів, відповідає нормам міжнародних пасажирських перевезень.
Крім того, претензії з роботи транспорту не належать до роботи Виконавця, тобто відповідність транспорту нормам лежить на перевізнику". До того ж, вони зазначили, що „система кондиціювання була цілком справною та використовувалась водіями автобусу згідно з технічними вимогами; технічна несправність в автобусі (зламані кріплення кришки багажника) була усунена водіями автобусу можливим засобом». У цьому посланні жодним чином не згадується про те, що через цей автобус мало не загинула людина.
„Аварія в дорозі, яка виникла при переїзді з Хорватії в Будву, викликала затримку в дорозі на 3 години", – пише далі Виконавець. Нагадаємо, що згідно з діючим законом „Про туризм", за затримку транспорту санкції виставляються тільки в тому випадку, якщо її час перевищує 3 години.
А щодо того, що екскурсії по Будапешту та Дубровнику насправді нагадували тур „галопом по Європі", а в Бєлграді туристи взагалі не мали змоги вийти та пройтись центром міста, в листі було пояснення, що „час проведений в дорозі, час на екскурсії, вільний час не був регламентованим і не визначався ані умовами договору, ані програмою туру. Виходячи з цього, Замовник не може об’єктивно судити про те, як саме повинні були проводитись екскурсії".
Послання закінчується висновком: „Враховуючи все вищенаведене, вважаємо, що звинувачення та вимоги Замовників є необґрунтованими, а Договір у цій частині виконаний в повній мірі". Ось так вам!
Отримавши такого листа, Ігор був дуже здивований. Невже після недоброякісно виконаної роботи, неналежного сервісу, й того, що під загрозу було поставлено життя 49 чоловік, компанія не несе жодної відповідальності?
Щоб розібратися в цьому, він направив листа до Державної служби туризму та курортів з викладенням проблеми, а також з питанням щодо доцільності ліцензування „Центру оздоровлення".
Невдовзі заступник голови надіслав відповідь, у якій йдеться зокрема про:
„Зауваження щодо надання неякісних послуг перевезення не регулюються Законами України „Про туризм", „Про ліцензування певних видів господарського діяльності" і не є безпосередньо предметом перевірки додержання ліцензійних умов, проведення господарської діяльності з організації іноземного, зарубіжного, внутрішнього туризму, екскурсійної діяльності, правом проведення яких наділена Державна служба туризму і курортів…
…Повноваження щодо контролю за додержанням вимог чинного законодавства та інших питань стосовно транспортних засобів покладені на Міністерство транспорту і зв’язку України.
Законом України „Про туризм", передбачено відповідальність за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю та майну туриста, відповідно до цивільного законодавства…
…З приводу допомоги у вирішенні питання про повернення Ваших коштів, необхідно зазначити, що спори майнового і немайнового характеру з питань надання туристичних послуг підлягають вирішенню у встановленому законом порядку третейськими судами та судами загальної юрисдикції.
Беручи до уваги норми ст. 34 Закону України „Про туризм", для вирішення порушених у скарзі питань про відшкодування збитків та якість туристичних послуг рекомендуємо звернутися до суду".
„Підчепили на гачок"
Можливо, суд і міг би врегулювати це питання, якби турфірма не вдалась до хитрощів. Нагадаємо, що єдиним визнаним порушенням умов фірма назвала незабезпечення туристів залізничними квитками. Гроші вони таки погодились повернути, але за умови, що туристи підпишуться під заявою, що жодних претензій щодо надання послуг вони не мають. Туристи були загнані в глухий кут. Втомлені від бюрократичної тяганини, вони таки поставили свої підписи і отримали по 98 грн. Підписали заяву й Ігор з Вікторією. Отже тепер пред’являти свої претензії вже нікому, бо підпис підтверджує, що їх просто немає.
Розчарований Ігор вже почав думати, що закон навряд чи може стати на його бік. Залишається тільки дивуватись, як шахраям вдалося з жертви зробити винного.
Післямова
Сім’я вже майже була й забула про „казковий" літній відпочинок, та напередодні нового року Ігор та Вікторія отримали новорічну листівку від фірми „Центр оздоровлення". І щоб ви подумали? З поздоровленням в конверті була також… реклама нового туру з пропозицією відвідати Словаччину, Чехію, Францію та ін. Та навряд чи наші любителі подорожувати цього разу нею скористаються.
Як все-таки важко захистити свою дитину від проблем нашого сучасного суспільства! Всі батьки, здавалося б, розуміють, що для цього потрібно дати своєму чаду необхідні знання, навчити робити правильний вибір, вміти гідно сприймати невдачі і поразки, не кривити душею і бути чесним перед самим собою, вміти відповідати за свої вчинки.
#img_left#Але часто наша надмірна опіка викликає протест і агресивну поведінку з боку дітей, і тоді їм доводиться самим утверджуватися на вулиці і в компанії своїх однолітків, де вони і стикаються з багатьма неприємностями. Що робити тоді батькам? Пропонуємо вам декілька простих порад психологів про те, як уберегти підлітка від згубних впливів сучасного суспільства і зберегти з ним довірливі стосунки.
Куріння… Що? Знову?!
Але не можна ж закривати очі на факти: кількість смертельних випадків від куріння тютюну набагато вища, ніж від інфекцій, отрут, воєн і катастроф. Куріння під час вагітності, навіть якщо палить не мати, а лише батько, завдає величезної шкоди дитині, яка ще не народилася. Звичка палити скорочує життя людини в середньому на термін від 19 до 23 років.
Більшість тих, що палять, спробували першу сигарету, будучи підлітками, хоча про шкоду куріння кожен начувся з дитячих років, не кажучи вже про те, що на кожній пачці сигарет написано, що куріння небезпечне для здоров’я. І все-таки, чому підлітки починають палити?
Основна причина – це занижена самооцінка! Хлопцям сигарета зазвичай дозволяє відчути себе мужнішим, хоча постійне куріння, навпаки, уповільнює зростання м’язової маси.
Дівчина з сигаретою в руках виглядає начебто трохи загадковішою, що додає їй жіночності, але, на жаль, лише в очах подруг. На щастя, більшість чоловіків не люблять жінок, що палять.
Як допомогти своїй дитині-підлітку уникнути нікотинової залежності? На думку психологів, необхідно зважати на підлітка, поважати його думку і погляди, дозволяти багато питань вирішувати самостійно. Батькам варто час від часу «відпускати повідець», тоді у дитини не виникне гострої необхідності доводити свою дорослість за допомогою сигарети.
Допомогти дитині в чомусь бути успішнішою і компетентнішою, ніж її однолітки. Наприклад, гра на гітарі, успіхи в спорті, знання комп’ютера і т.п. забезпечать авторитет серед друзів і без сигарети.
Не варто палити самим! За розрахунками наркологів, вірогідність того, що підліток закурить вже в 12 років, досягає 80%, якщо в сім’ї палять троє дорослих, і 40%, якщо палить хоча б одна людина.
Дитина обов’язково оцінить ваш вчинок, якщо ви зважитеся кинути палити тільки заради того, щоб вона не приохотилася до цієї шкідливої звички. Не можете кинути? Будьте чесними! Поясніть, як безглуздо ви поступили, почавши палити, які слабкі ви тепер перед цією залежністю, і як багато шкоди вона вам приносить.
Разом підрахуйте, скільки йде грошей у курця на сигарети в рік, і які корисні речі на ці гроші можна купити. Якщо ваша дитина палить, спробуйте підписати з нею індивідуальний договір: вона не палить рік, а ви за це в кінці року подаруєте їй бажану річ, яка коштує не менше заощадженої суми.
Варто підказати підліткові, як можна відмовитися від пропозиції закурити. Психологи пропонують наступний алгоритм відмови: відмова + аргумент + зустрічна пропозиція. Аргументом може бути слабке здоров’я: «У мене алергія на тютюновий дим, може, краще проїдемося на велосипедах?»; або вже існуючий негативний досвід: «Я пробував – мені не сподобалося. А ти можеш підтягтися на турніку сім разів?» Стрічна пропозиція переводить розмову на іншу тему і виключає насмішки, можливі у разі відмови закурити.
Сильний аргумент: «У наш час палити просто не модно! І до речі, не вигідно» – вже зараз при прийомі на високооплачувану роботу з двох кандидатур вибирають того, хто не палить.
Вживання спиртних напоїв
Чим небезпечно? Регулярністю! Якщо підліток хоче чогось добитися в житті, отримувати хорошу зарплату і вже тим більше мати власний бізнес, то мозок йому дуже стане в нагоді! А будь-який алкоголь, як відомо, попросту заглушує роботу кори головного мозку. Крім того, на хвості неприємності на ім’я «алкоголь» сидить інша, ім’я якої…
Хуліганство
Так, кров вирує, особливо якщо трохи випити… І до розсудливості закликати теж марно… Але ж буває той самий момент, часом, коротка мить, коли перед підлітком стоїть вибір – робити чи ні, йти або не йти. Від вибору залежить дуже багато чого!
Наркотики
Необхідно знати одну просту річ: спробувавши один раз, можна втратити шанс і надію на хороше життя, свій будинок, свою сім’ю, дітей, кар’єру – ось далеко не повний список, від чого доводиться відмовлятися за лічені секунди! Вживаючи наркотики, людина з першої дози впадає в психічну і фізичну залежність від цих речовин, яка називається наркоманією і викликає психічні розлади – спотворення світогляду, зміну особистості, а також важкі захворювання внутрішніх органів. Наркотики ослаблюють імунітет і виснажують організм.
Внутрішньовенні наркотики сприяють передачі вірусних гепатитів В, З і D, а також ВІЛ, що викликає СНІД.
Існують непрямі ознаки регулярного вживання наркотиків:
широкі або вузькі зіниці незалежно від освітлення;
невиразна мова або «п’яна хода» за відсутності запаху алкоголю з рота;
дратівливість, різкість, скритність;
зниження інтересу до улюблених захоплень;
різке зростання фінансових потреб;
сліди уколів в місцях розташування вен, прагнення постійне носити одяг з довгими рукавами.
Самолікування від цієї залежності неефективне. Необхідно звертатися до психіатрів-наркологів, які мають досвід успішної боротьби з цією недугою.
Ранній секс
Чим небезпечний? Ризик зараження смертельно небезпечною інфекцією.
Сучасна медицина не заохочує раннього початку статевого життя. Головна причина – непомірно висока в нашій країні частота абортів серед дівчаток-підлітків, а також збільшення розповсюдження серед підлітків інфекцій, що передаються статевим шляхом, приводять до різних ускладнень і безпліддя. Адже будь-яка дівчинка в майбутньому мріє стати матір’ю!
Як уникнути небезпек, якщо, не дивлячись на всі застереження батьків, все-таки ваша дитина має сексуальні стосунки? Важливо розповісти про необхідність контрацепції. Найбільш відповідний засіб – презерватив, який відносно ефективно захищає від інфекцій, що передаються статевим шляхом. Інші засоби неефективні!
Необхідно проконсультуватися з лікарем щодо протизаплідних засобів і уникати «аварійної» контрацепції, якою можна користуватися не частіше як 4-и рази на рік.
Сподіваємося, що наші прості поради допоможуть Вам швидше порозумітися з дітьми і допомогти їм безболісно пережити цей важкий підлітковий вік.
14 квітня 2007 р. у Нью-Йорку у «Jumeirah Essex House» була представлена колекція весільного вбрання від Badgley Mischka.
#img_gallery#
Селянин Хуан Цзяньцзи, який народився в Ченду, провінція Сичуань, за часів династії північна Сун, був звичайною людиною з праведним способом життя. Він не гнався за особистою вигодою, був щасливий, коли у нього з’являлася можливість допомогти іншим, і користувався великою пошаною у людей.
#img_left#В цей час бургомістром Ченду був Чжан Юн. Він також був доброчесною людиною, чиновником з почуттям справедливості, хоча й трохи гордовитим. Одного разу уві сні йому з’явилося божество і повідомило: «До тебе прибув Хуан Цзяньцзи з Симень». Після цього увійшла людина в даоському одіянні. Божество спустилося східцями, щоб зустріти Хуана Цзяньцзи. Воно запропонувало гостю місце вище, ніж бургомістрові.
Наступного ранку Чжан Юн розпочав пошуки Хуана Цзяньцзи, і, нарешті, його знайшов. Коли він побачив його, то зрозумів, що це та ж сама людина, яку він бачив уві сні. Він запитав у селянина, чи дійсно він щодня здійснював стільки хороших справ і володіє настільки великою чеснотою, що навіть божество проявляє до нього таке шанування.
Селянин Хуан відповів: «Я нічого особливого не робив. Всього лише займаюся обробкою своєї землі. Під час збирання врожаю я купив трохи зайвого зерна за гарну ціну. Наступного року воно виявилося мені непотрібним, і я продав його бідним селянам за тією ж самою ціною, тому що їхнє зерно ще не дозріло. Після продажу я не отримав ніякого прибутку. Вага зерна була такою самою. Але я також нічого не втратив від того, що допоміг цим бідним людям».
Коли бургомістр це почув, глибоко зітхнувши, він сказав: «Ти дійсно заслуговуєш займати місце вище за моє». Після цього він простягнувся на землі, щоб виразити йому шанування.
Існує прислів’я: «Не треба думати, що за добрі справи не буде відплати». Володіючи жалісливим серцем, селянин не шукав для себе ніякої особистої вигоди. Він чесно вів свої справи, і цим надав допомогу іншим. Тому його всі поважали, і він був винагороджений.
Інтуїція – шосте відчуття чи просто підвищена чутливість до зовнішніх подразників?
#img_right#«Веселий; сердитий; веселий… точно веселий». 52 річний пацієнт X, котрий переніс два крововиливи в мозок, які серйозно пошкодили центр мозку відповідальний за обробку візуальної інформації, здавалося не вгадував вирази облич, які демонстрував у випадковому порядку апарат, що проводить моніторинг головного мозку.
Проте коли йому «показували» фотознімки з обличчями, що виказували переляк, щастя й інші емоції, всліпу то він правильно «відчував» їх набагато частіше ніж якби це було просто випадковістю. Чи було це «баченням», поза межами звичайного зору, або способом сприйнятливості, який ще належить пізнати?
Доктор Алан Пенья з Університету Нового Південного Уельсу в Австралії, і його команда дослідників у Женеві (Швейцарія) були вражені результатами цього дослідження. Головний мозок пацієнта X під час сканування проявляв помітну активність у правій мигдалині, і були отримані показники, ідентичні отриманим у здорового мозку з такою ж активністю.
Багатьох нейробіологів нещодавній досвід із пацієнтом X наштовхує на думку про цікаву можливість — додати до п’яти відомих відчуттів ще одне. Для інших це не більше ніж наукова прелюдія до дослідження вже відомої здібності до інтуїції.
Не дивлячись на слабке наукове визнання в минулому столітті, ідея існування інтуїції останніми роками отримала новий поштовх у сфері нейрофізіології. Ця можлива здатність «знання» речей, які ще не відбулися, далеких подій або змін, що насуваються, була впродовж тисячоліть добре відома практично всім корінним народам світу – на противагу тривалого неприйняття скептичними науковими кругами.
Підвищена чутливість або шосте відчуття?
«Море винесло до берега сотні людських тіл, але там немає жодного мертвого слона. Не було знайдено навіть жодного кота або зайця (…) дуже дивно, що не було відмічено загибелі ніяких тварин». Ці заяви, які були зроблені державним посадовцем Шрі-Ланки після Азіатського цунамі в 2004 р., викликають цікаві запитання.
Наприклад, чи володіють тварини здатністю тим, чи іншим чином відчувати небезпеку, що наближається? Як вони врятувалися від цунамі? Усього лише за лічені хвилини до появи хвилі вони врятувалися втечею на підвищення острова .
У той же час племена аборигенів цього району, завдяки своєму 60-тисячолітньому контактові з природним середовищем, наслідуючи поведінку тварин, теж тікають на підвищення. Як результат – практично всі місцеві жителі вижили після буйства водної стихії.
Але як тварини й аборигени відчули небезпеку, що насувалася? Чи справедливо було б постулювати, або, можливо, навіть стверджувати наявність інтуїції? Як же діє цей загадковий біологічний механізм?
Відповісти на це запитання, зрозуміло, не так легко, як його поставити. За припущеннями дослідників, корінні жителі острова за багато років несвідомо отримали деякі важливі уроки. Наприклад, вони відчувають звуковий резонанс кроків диких слонів, коли ті кидаються бігти в напрямку внутрішньої частини острова, а також звернули увагу на дивну поведінку дельфінів і ігуан, а також дикий бунт птахів. Завдяки цьому їм фактично вдалося відчути те, що наші складні радари, які не працювали під час цунамі, зробити не змогли.
Як повідомляється в статті популярного видання Science, учені з Вашингтонського університету в Сент-Луїсі, говорять, що ключ до передбачення аборигенів знаходиться в частині мозку, іменованою передньою частиною кори поясної звивини (anterior cingulate), яка активізується при змінах навколишніх природних умов, непомітних свідомості, але, проте, необхідних людині, щоб вижити.
На питання, чому тварини почули небезпеку раніше, відповісти, ймовірно, важче. Деббі Мартір, що спеціалізується на програмах захисту тварин на острові Суматра (один з островів, що найбільш постраждали від цунамі) висловлює свою думку, що «це могли бути коливання, а також міг змінитися атмосферний тиск, що стривожило тварин і примусило їх переміститися туди, де вони відчували б себе безпечніше», і додала, що «зокрема, дикі тварини надзвичайно чутливі. Вони володіють чудовим слухом і, ймовірно, могли чути наступ води на відстані». Це може послужити вагомим доказом чутливості диких видів до практично непомітних подразників.
Проте багато вчених припускають, що в даному випадку, так як і з пацієнтом X, повинен існувати інший метод, завдяки якому живі організми можуть сприймати навколишнє середовище. Було засвідчено, що птахи й інші тварини покидають даний район безпосередньо перед виверженням вулкана. Китайські біологи провели дослідження, яке показало, що за декілька хвилин до початку землетрусу кішки, собаки й інші автохтонні (місцеві) види стають досить збудженими, а в деяких випадках навіть нестримно завивають, гавкають і нявкають. Дослідники описують, що під час таких випадків змії покидають свої нори, птахи б’ються в клітках, а щурі намагаються куди-небудь утекти.
Прихована здатність
Початковий експеримент був простий: по сорок добровольців і по двоє фотографів на дослід. Керівник експерименту, канадець Рональд Ренсінк, старший викладач інформатики й психології в Університеті Британської Колумбії, спробував описати причини автокатастроф у випадках, коли водій, з вини якого відбулося зіткнення, не бачив автомобіль, у який врізався. Дослідження було опубліковане в журналі «Psychological Science».
Спочатку добровольцям показували фотознімок дороги, який періодично оновлювали, замінюючи ідентичним зображенням. У довільний момент при оновленні фото відбувалися зміни – наприклад, віддалялися, змінювалися або додавалися елементи. Ці зміни, навіть великі, часто важко було помітити.
У досліді учасники повинні були натискали на кнопку звукового сигналу в той момент, коли вони помічали зміну в послідовності зображень. Несподіванкою в цьому експерименті стало те, що кілька добровольців запитали Ренсінка, чи повинні вони натискати на кнопку лише тоді, коли дійсно бачили зміну, чи їм можна натискати на неї й у ту мить, коли вони відчули інтуїтивно, що вона ось-ось відбудеться.
Потім експеримент кардинально змінили, і Ренсінк виявив не тільки те, що більшість добровольців у той самий момент усвідомлюють, що відбулася зміна, але й те, що одна третина з них натискала на звуковий сигнал трохи раніше.
Здається, ці дослідження демонструють, що інтуїція цілком може бути несвідомим способом виявлення нескінченно малих змін навколишнього оточення, здатністю сприймати подразники, які неможливо виявити за допомогою наших наукових технологій. І в першому й у другому випадку вона є вражаючим і корисним прихованим шостим відчуттям, що заснуло за роки технологічної еволюції людства.
Побачивши під час експерименту, що, коли ми не роздумуємо надто довго над рішенням складних питань, використовуючи свою свідомість, а робимо перерву, відступаємо на крок і «засинаємо над цим», результати завжди виявляються кращими. Дослідник Ап Дейкстерхейс з Амстердамського університету прийшов до висновку, що «на якомусь етапі нашої еволюції, ми стали ухвалювати рішення свідомо, і в нас це не дуже добре виходить. Ми повинні навчитися дозволяти нашому несвідомому справлятися зі складними завданнями».
Якщо один день людина була моїм учителем, то я повинен поважати її, як мого батька, усе своє життя (Стародавній вислів).
#img_left#Дитина – центр Усесвіту. Її загадка і її Майбутнє. Саме так уважає Олег Віссаріонович Кільчичаків – власник і керівник Школи гувернерів у Санкт-Петербурзі.
– Усе має свій початок. Із чого починали Ви?
– Радянську освіту, з одного боку, хвалили, і, справді, у нас були грамотні інженери, і в космос ми літали, але при цьому був колективний підхід до виховання.
Готували конформістів, тобто людей, які у всьому повинні були погоджуватися з думкою колективу. Була система – “один гребінець”, і під неї розчісували всіх. Я тоді викладав історію в 5, 8, 9 класах у звичайній радянській школі, у якій навчалося близько 1 000 дітей. Я сам бачив усі прояви цієї хибної системи освіти.
Діти приходили в школу із цікавістю. Вони любили свою школу, свої предмети, свої ручки, свої фломастери. Але так було приблизно до 4-5 класу. Слабкі вихователі й слабкі вчителі в початковій школі не могли розвинути в дітей бажання отримувати знання й далі. До 8 класу за знаннями вже ходили одиниці. Тобто школа вбивала інтерес до навчання.
У мене є син, і на цю проблему я дивився очима батька. Це був початок 90-х років, коли була важка економічна ситуація, і батькам доводилося багато працювати в нашій країні, займатися з дітьми в них не було часу. Тоді й виникла ідея створення школи гувернерів. Це було не так, що я прокинувся вранці й вирішив, тобто нічого нового я не придумав.
Якщо за два-три роки до школи з дитиною позайматися індивідуально, то у неї буде кістяк – в неї буде закладено бажання вчитися, здобути блискучу освіту. Ми хочемо готувати людей, які можуть сказати на чорне-чорне біле-біле, які готові обстоювати свою думку і йти проти колективу не тому, що вони бунтарі, а тому що вони готові відстоювати свою точку зору на деякі речі. Мій ідеал – це люди-нонконформісти, тобто ті, хто діятиме незалежно від того, що написано на першій сторінці газети “Правда”.
Якщо ми пригадаємо минуле, то у всіх заможних людей у Росії діти здобували домашню освіту, виписували гувернерів із Франції, Англії, Німеччини. У багатьох відомих людей у біографії написано: здобув блискучу домашню освіту. А потім вони вже йшли в університет. Але відносилися до гувернера як до вчителя все життя, були дуже вдячні.
– Еліта. Кого Ви вважаєте елітою?
– У перекладі із французької це кращий серед рівних. Еліта є серед гімнастів, фігуристів, серед музикантів. Але в нас у 90-х роках поняття слова “еліта” убили. Наприклад, реклама: “Елітні торти з доставкою” – це смішно. Якщо говорити про еліту в сенсі виховання, то діти, котрі здобули домашню освіту, мають рівень знань вищий ніж той який дають у муніципальній, або навіть приватній школі. Вони вихованіші й більш освічені за інших, це майбутня інтелектуальна еліта Росії. Я, звичайно, за генетику й уважаю, що діти не рівні генеалогічно, але вони рівні за способом отримання знань.
– Хороший викладач – це дар божий. Як Ви підбираєте співробітників? Напевно, це дуже складно.
– Складно. Чому хороші викладачі не йдуть у гувернери, хоча багато хто з них здатний, займаючись із дитиною по дві години на день, підготувати її до школи? Є дві перешкоди: перша – у суспільстві до професії гувернера ставляться не дуже прихильно. Завжди вважалося, що йти в гувернантки не дуже добре – це не ідеал для жінки. До того ж ви можете потрапити в сім’ю неінтелігентів-мільйонерів, які можуть нагрубити, образити, принизити.
З неї знущаються діти нерозумних батьків, так буває – це правда. Тому ми втрачаємо багатьох, хто міг би бути хорошим гувернером. І друга – це фінансова сторона. Існує ринок, існує такса, і 30 000 рублів у місяць на сьогодні – це максимум, більше платити гувернерові ніхто не буде. Молоді люди не йдуть. Якщо ти здобув музичну освіту в консерваторії, закінчив університет, знаєш досконало європейські мови, то ти у великому місті можеш легко заробити більш ніж 30 000 рублів на місяць. Є ще один бік – у 90-х роках у цю професію прийшло багато слабких педагогів.
Сірі педагоги зіпсували імідж гувернера. Дуже хороших учителів усього 10%, інші – сіра маса. Приходить такий слабкий педагог, вона не любить сім’ю, у яку прийшла, погано ставиться до дитини, думає тільки про себе, заздрить сім’ї, у якій працює. Те, що повідомляли ЗМІ про випадки побиття дітей і інші неприємні факти, – це правда. Такі жінки можуть лягти в ліжко з господарем, щоб отримувати більше грошей, крадуть речі, усе це не придумано. Аморально поступати можуть і ті й інші.
Тому ми вважаємо, що гувернером може бути людина сильна, така, що відбулася соціально, успішний сім’янин. Якщо це жінка, то в неї повинні бути надійний чоловік, не п’яниця, дорослі діти, що живуть самостійно. Тоді в неї спокійно на душі. Вона цікава, розумна, освічена. Вона оптимістична, вона особа. Дитині з такою цікаво. У нас були випадки, коли дитина так любила гувернантку, що ховала одяг, щоб вона не йшла.
– Батьки в таких випадках не ревнують?
– Звичайно, ревнують. Це питання є в кожній сім’ї. Іноді гувернантку через це звільняють. Такої проблеми немає в інтелігентних розуміючих батьків. Навіть за дві години в день дитина прикипає до хорошої гувернантки, і люди розумні вважають, що це добре – у дитини є друг.
Ще розумніша мама використовує це на свою користь: вона приходить до дитини тільки з позитивним настроєм, вона не карає, вона говорить тільки теплі добрі слова, а всі побутові дрібниці – це доля гувернантки. Розумна мама спокійна, дурна – ревнує. Ще важче з бабусями. Їхні ревнощі не керовані.
– Патріотизм і віра у вихованні, розкажіть небагато про це.
– Патріотизм і державність у вихованні – це дуже важливо. Гувернантка починає з того, що учить дитину любити батьків. Це листівка мамі на 8 березня, лист таткові, малюнок для батьків у подарунок і т.д. Це краєзнавство, історія Петербургу. Зрозуміло, що в цьому віці дитина ще не зрозуміє історію Росії, для неї зрозуміліша історія міста.
Тобто патріотизм, державність, майбутня доля Росії – усе це у вихованні присутнє обов’язково. Сама школа гувернерів аполітична – ми не підтримуємо жодних політичних партій, але ми за те, щоб держава була міцною, процвітаючою.
Гувернантка може бути атеїстом, може належати будь-якій конфесії, але вона повинна говорити про віру так, як це прийнято в сім’ї.
– Як Ви ставитеся до вивчення православ’я в школі?
– Я супротивник. У нас багатонаціональна й багатоконфесійна держава, місто. Проти тому, що якщо навіть введено буде факультативно, то однаково з’являться проблеми. Якщо хтось не піде на факультатив, то однокласники засуджуватимуть. Засуджуватиме нерозумна вчителька, з якою вимагатимуть виконання плану з відвідин факультативу.
Якщо в Санкт-Петербурзі до цього можуть поставитися лояльно, то в інших місцях Росії (Володимир, Рязань, Тула) по-іншому. Дитина не витримає тиску й ходитиме. Треба читати курс усіх релігій. У нас світська держава, і я проти спроби ввести вивчення якоїсь певної релігії. При цьому порушуються права дитини неправославного, дитини-атеїста, дитини іншої конфесії.
– Як Ви уявляєте майбутню систему освіти?
– Я вважаю, що в школу треба йти у віці більш зрілому, ніж зараз. Дитина від природи егоїстична й дика по-хорошому. Вона ще багато чому не навчена. Вона егоїст по-справжньому, але її можна виховати. У 1989 році мене назвали фашистом через те, що я запропонував розділити дітей за здібностями. А через три роки в школах увели тестування. І це добре. Не обов’язково кожній дитині вчитися 9-12 років, як зараз.
Якщо дитина надалі збирається бути робітником, то хай навчається 7 років. Хай навчиться читати, писати, вивчить географію, історію, математику, креслення, логіку було б непогано, театральне мистецтво, щоб бути розкріпаченим. Продовжувати вчити її далі – це даремна праця й великі бюджетні кошти, викинуті на вітер.
Сьогодні існує система спеціалізованих шкіл, інтернатів, військові училища. Так здобувають освіту музиканти, спортсмени. Можна складати іспити екстерном. Моя племінниця так навчається. Але якщо не відбувся як спортсмен, музикант, то нічого страшного, є система отримання додаткової освіти.
Дуже важливо, щоб у школі були сильні вчителі, особливо викладачі-чоловіки. Треба платити хорошу зарплатню, щоб прийшли чоловіки. Хоча б 30 000 рублів. Дуже важливо, щоб у класах, розділених за профілями, цей профільний предмет викладав саме чоловік – у Росії так склалося, що саме чоловіки є сильними профільними педагогами. Важливо розуміти, що процес навчання не закінчується на тому, що дитина пішла в школу. У цьому процесі постійно повинні брати участь і батьки, і вчителі.
Надія Жихаревич. Велика Епоха
Корисне посилання: www.ukrlitzno.com.ua.