Останні експерименти з пам’яттю людини показали, що люди починали відразу думати про комп’ютери та інтернет, щойно їм ставили складні запитання.
При цьому, якщо учасники експериментів знали, що відповіді на поставлені запитання вони зможуть побачити на комп’ютері пізніше, то активність мозку знижувалася, в той же час під час пошуку інформації ця активність зростала.
Висновки вчених наступні: людина залежна від того, щоб інформація була внесена до пам’яті кимось раніше, при цьому інтернет діє як свого роду "трансактивна пам’ять". Дослідник Б. Спероу (Колумбійський університет) говорить, що "трансактивну пам’ять" можна розуміти як якісь зовнішні ресурси, що існують в інших людях.
У наступному експерименті одній частині учасників запропонували зберегти дані в різних папках на комп’ютері, а іншій — повідомили про те, що пізніше файли будуть знищені. Коли учасникам експерименту було запропоновано відновити в пам’яті дані, ті, хто знав, що інформація буде знищена, показали кращі результати, порівняно з тими, хто просто зберіг інформацію.
За словами доктора Спероу, пам’ять не зберігає ту інформацію, яку можна легко знайти в інтернеті: "вона" впевнена, що ця інформація збережена на зовнішньому ресурсі.
Ще один експеримент показав, що людина не стає все менш здатною запам’ятовувати, і тільки пристосовується до організації вже наявної інформації в найбільш зручній формі. В ході цього експерименту учасники мали схильність до запам’ятовування розташування інформації, а не самої інформації.
Б. Спероу каже: «Я не думаю, що Google робить нас дурними — ми просто змінюємо спосіб, яким ми запам’ятовуємо речі… У наші дні, якщо ви можете знайти матеріал в мережі, навіть коли ви йдете вулицею, це також є навичкою накопичення і збереження інформації. Іншими словами, вміння пам’ятати — це знати, куди і до кого звернутися».
