Після того, як статуя була виготовлена, вона переносилася в храм, де вже був подібний ідол. Учасники церемонії на колінах просили старого ідола віддати частину його божественної сили новому ідолу, і потім нову статую несли в новозбудований храм. З курильної чаші старого ідола брали трохи золи, яку також переносили в новий храм і насипали в ритуальну чашу, яка стоїть на вівтарі у нового ідола.
Божеству, розміщеному в храмі, жрець змазував очі, рот, ніс і вуха червоною тушшю або кров’ю, щоб відкрити новому богу органи почуттів для того, щоб він мав можливість спілкуватися із зовнішнім світом, щоб мав змогу чути звернені до нього молитви і прохання і насолоджуватися жертовними дарами і пахощами ладану. Існував також інший спосіб вдихнути життя в ідола. У визначений астрологами день майстер приходив до дому, де вже знаходилася статуя і поміщав всередину її срібні серце, нирки і т.д. Вважалося важливим, щоб усередині ідола знаходилися штучні внутрішні органи – символ «Живого духу», без чого божество не вважалося справжнім. Потім через маленький отвір у спині статуї в неї поміщали муху, комара або ящірку і відразу ж запечатували, щоб «душа не могла втекти». Потім майстер «вселяв душу в ідола» – пензликом із тушшю торкався до очей статуї, читаючи при цьому заклинання, і статуя вважалася готовою для поклоніння.
Божества в Китаї виготовлялися з металу, каменю, дерева або глини. Часто їх розфарбовували в різні кольори, а іноді золотили. Коли ремонтували храм, ідолу заклеювали очі, тим самим просячи бога залишити храм на час ремонту, щоб його не образити. Неповага до ідолів суворо каралося громадською думкою. Тим не менше, ідоли спільно зі служителями культу несли відповідальність за свої помилки. Їх могли покарати і навіть вигнати з храму.
Божества, на думку китайців, мали ті ж інстинкти, що і люди, і це призводило до певних вольності і нешанобливості до богів. Божеству приносили жертву, якщо його боялися або мали у ньому потребу; їм нехтували, коли потреба в ньому зникала; до нього ставляться зверхньо і навіть жорстоко, коли він не виправдав довіри, – відзначав у своїй книзі «Нариси китайської життя» Д. В. Путяга.
Божества і духи являли свою милість тим, хто приносив їм жертви, – вважали давні китайці. Місце, де відбувалися жертвоприношення, називалося вівтарем. Найдавніші вівтарі представляли собою купу хмизу, який згорав разом з жертовними предметами. Дим від спаленої жертви піднімається до неба і досягає обителі богів, тому вівтар знаходився під відкритим небом. Пізніше вівтар стали зводити з каменю, глини або землі. Перше місце серед жертовних предметів займали тварини. Найбільш благородними дарами вважалися кінь, корова, свиня, собака і курка. Можна було приносити в жертву і диких тварин-ведмедів, кабанів, лосів, і також рибу і птахів.
У китайців вибір жертовної тварини залежав від того, якому богу воно призначалося і хто приносив жертву. Імператор приносив у жертву бика або теля, князі задовольнялися вівцею. Той, у кого не було коштів, обмежувався рисом, пшоном, овочами або чаєм. Часто в якості жертви приносили диню, оскільки велика кількість насіння в дині означала велике потомство в сім’ї, що складається із синів; зелений колір дині – колір юності, кругла форма – злагода в сім’ї.
Найціннішим з усіх жертвоприношень вважався священний камінь нефрит, якому приписували містичні властивості. За стародавніми звичаями, жертви повинні бути «натуральними», але потім вони були замінені символічними жертвами. Це пояснювалося тим, що будь-які істоти, живі й неживі, мають подвійну натуру: одну матеріальну, видиму, іншу не матеріальну, невидиму (згідно з віруваннями даосів, як вважав Вільгельм Грубо, німецький китаєзнавець 20 століття). Він писав: «Якщо богам пропонують жертовні дари, то це аж ніяк не слід вважати символічним актом, навпаки, і тут в основі лежить уявлення, що боги справді смакують від піднесених їм страв і напоїв, хоча при цьому обмежуються тільки їх нематеріальною субстанцією. Цим пояснюється також звичай спалення паперових речей. Вони не знищуються в процесі спалення, а тільки позбавляються своєї тілесної оболонки, тому що лише у своїй безтілесність вони можуть бути вжиті богами». Те ж стосується і спалювання паперових грошей. «Жертовні гроші» у виді диму досягають потойбічного світу, де перетворюються на справжні.
Віруючий, перед принесенням жертви повинен був підготуватися до цього обряду шляхом помірності й посту, щоб його думка могла зосередитися на внутрішній сутності дійства. Пост тривав до десяти днів і повинен був «оновити дух». Перед великим жертвопринесенням прийнято було уникати гулянок, веселих вистав та інших задоволень.
Обов’язковими предметами при здійсненні жертвоприношень були курильні палички, благовонні свічки і хлопавки. Курильні палички виготовлялися з сандалового дерева, кедра і пахучих трав. Вони запалювалися маленькими пучками (до 25 штук в пучку). Якщо палички запалювалися окремо, то зазвичай їх було не більше трьох. Їх ставили в спеціальний, наповненій попелом посудині прямо перед ідолом. Свічки змочені рослинним маслом, запалювалися по дві і обов’язково одночасно з курильними паличками, хоча палички могли запалюватимуться і без свічок.
Прообразом сучасних фейерверків були саме китайські хлопавки (бао Чжу або бао чжан) – буквальний переклад – палити бамбук. Вони відомі з 5 століття, але широке розповсюдження отримали, лише з 12 століття. Люди вірили, що тріск палаючого бамбука відлякує злих духів і несе щастя. Після винаходу пороху обрізки бамбука стали начиняти порохом і прикріплювати до них гніт. Часто хлопавки з’єднувалися у величезну батарею (до 10000 штук), що і давало можливість проводити безперервні вибухи.
