Пані Атено, поділіться, будь ласка, як Вам завжди вдавалося бути твердою опорою своєму чоловікові та перенести ті важкі часи утисків Вашої сім’ї?
Ми були однодумцями, і я всюди була з ним. Але, справді, було надзвичайно тяжко. Мене, мою доньку переслідували. Їй не давали вступити в інститут кілька років. Ми вистояли.
Як ви пережили цю страшну подію – смерть чоловіка?
Мені і по сьогодні надзвичайно важко. В’ячеслав Чорновіл був людиною, яку я кохала й шанувала. Україна втратила чесного й безкомпромісного політика. Він міг би справді допомогти нашій країні, бо був усім серцем, повністю їй відданий. Це була надзвичайна особистість – безкорислива й чиста душею.
Я постійно про нього думаю. Коли я щось роблю, то порівнюю, чи був би задоволений моєю роботою В’ячеслав Максимович.
А рівно через п’ять місяців після того страшного вбивства, день у день у мене стався інфаркт.
Ви впевнені, що то був не нещасний випадок, а саме вбивство?
Так, я впевнена. В’ячеслав Максимович повертався з Кіровограда і був на двадцятому кілометрі від Києва. І тут раптом серед ночі виїхав КАМАЗ і став посеред дороги. Пояснення водія КАМАЗу були смішні, що наче він побачивши машину став махати руками водію. І це в темряві!?
Узагалі того страшного вечора відбувалась якась містика. Я сиділа на кухні і читала книжку, очікуючи В’ячеслава. Він десь о 22.30 зателефонував і сказав, що буде через годину. А о 23.30 сталася аварія. І саме о 23.30 я відчула, ніби в кімнаті повіяв вітерець. Але всі вікна були зачинені. Мені тоді стало моторошно.
Може це була його душа?
Так, може, бо ж існують у світі недоведені містичні речі. Він тоді якраз сказав: „За годину буду". А привезли його тіло аж через кілька днів.
Чи є якась офіційна інформація про стан розслідування справи загибелі Вашого чоловіка, адже Президент Віктор Ющенко на відкритті пам’ятника В’ячеславу Максимовичу зазначив, що це розслідування для влади і для правоохоронних органів є темою професійного сумління і громадської свідомості?
Я зверталася до владних структур, щоб розслідувати цю справу. Президент пообіцяв допомогти прискорити розслідування.
Вам із пані Валентиною, сестрою Вашого чоловіка, вдалося створити меморіальний кабінет пам’яті В’ячеслава Максимовича. Чи планується створення подібного музею в Україні?
Безперечно, планується, і, думаю, згодом він буде. А це – кабінет-музей, який створений у приміщені, де був насправді кабінет В’ячеслава Максимовича. Тут він працював, тут до нього приходили друзі радитись, тут його зраджували. Якийсь час він працював на вулиці Інститутській. Потім знову ж повернувся назад. А потім його вбили…
Ви можете побачити, що експозиція складається з кількох тематичних блоків: родина, тюрма, політична діяльність.
Тут є книга „Лихо з розуму", видана в минулому столітті за кордоном і заборонена в СРСР, примірники газети „Час/Time", шеф-редактором якої він був.
В’ячеслав запланував видати 10 томів своїх праць. У нього було ще попереду багато часу – усе життя. Ніхто не думав, що воно обірветься.
Після вбивства В’ячеслава ми вирішили реалізувати його задум. Для цього я створила міжнародний фонд його імені, редакційну колегію, почали видавати його праці. У цьому нам дуже сильно допомогли українці Америки.
А що наша держава?
Ми зверталися до владних структур. Обіцяють допомогти… Але і меморіальний кабінет і книги, окрім одного тому, все це ми видаємо суто за кошти фонду, а не за державні. Держава гроші не виділяє. Ми бідний фонд, грошей вистачає на друк книг. Загальними зусиллями ми вже видали чотири томи праць Чорновола. При чому четвертий том, в якому зібрані листи В’ячеслава, складається із 2 книг. У третьому томі надрукований „Український Вісник", за який В’ячеслава було ув’язнено. Мій чоловік почав видавати його в 71 р., підпільно. У ньому друкувалася інформація про те, що в нас робилось у ті часи: і виключення з університетів, і переслідування вільнодумства. В’ячеслав подав портрети тих людей, які в той час переслідувались. Це були вчителі, критики, поети – ті, які не подобались тогочасній владі. У другому томі зібрані документи з 66-67 рр. А перший том називається – „Літературознавство. Критика. Журналістика" – словом те, за що він був засуджений. Сьогодні працюємо над п’ятим томом. У нього ввійдуть кримінальні тюремні допити, протоколи до суду, тобто все, що пов’язане з його неволею в 70-ті роки.
Видані книги ми розсилаємо по бібліотеках України, а також усім тим українцям за кордон, які нам допомогли, незалежно від суми, яку вони переказували.
Також книжки отримує кожна з восьми українських шкіл, які носять ім’я В’ячеслава Чорновола.
Добре, що нарешті є пам’ятник В’ячеславу Чорноволу на вул. Грушевського.
Ваш чоловік казав, що він би хотів ще раз прожити своє життя. А Ви? Чи є щось у вашому житті, про що Ви жалкуєте, що хотіли би змінити?
Якби мені дали можливість ще раз прожити своє життя, то я би багато чого додала. А саме – не вступала до технічного вишу, а стала б гуманітарієм, за покликанням серця, не зважаючи на всі складнощі, які б тоді могли бути у моєму житті.
А як ви бачите подальший розвиток нашої держави, зокрема, української демократії?
У нас дуже складна ситуація. Зараз усі повинні працювати на одне – на те, щоб була українська Україна. І тоді ми будемо жити щасливо. Не можна вихолощувати людину на тому, що цінність має тільки матеріальне життя, бо це буде робот, а не людина.
Коли у В’ячеслава Чорновола запитували: „Звідки Ви родом?" – він, який народився й виріс на Черкащині, відповідав: „Я людина всієї України". Він завжди вважав, що Україна одна цілісна держава.
Також, я вважаю, треба знайти шляхи, які б заохочували практику меценатства в Україні. Наша держава здавна відома своїми меценатами: це і Гальшка Гулевичівна, і Симиренки, і Терещенки, і Євген Чикаленко. Зараз є дуже багаті люди. Але чому вони не думають про те, як допомогти іншим, наприклад, дітям хворим на рак? А все ж це наслідки вибуху на Чорнобильській АЕС, яка була побудована на неякісних матеріалах. Значить, суспільству треба весь час нагадувати про потребу милосердя, допомоги слабшим. Інакше, що ми залишимо в спадок майбутнім поколінням? Чорнобиль, голод, занепад української держави?
І знову мені згадався Шевченко: „Та неоднаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві, і у вогні її, окраденую, збудять…" Ми окрадені, у нас забрали патріотизм. Ми ж маємо право на свою державну мову. В Україні не заборонені інші мови. Є й російські, і єврейські школи, але люди не шанують рідної мови. І це принижує українську ідентичність.
Чи вважаєте Ви себе щасливою людиною?
Так. При всіх перешкодах у моєму житті я все ж таки щаслива людина, бо пройшла, як могла, рівно своє життя не лукавила і не кривила душею. І тепер оглядаючись на свій шлях, я згадаю слова Тараса Григоровича: „Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли". Але треба, ще багато чого зробити для того, щоб Україна справді відбулась як незалежна країна.
Читати частину 2
