Blog

#img_left_nostream#Про особливості болгарської національної кухні на прохання
кореспондента Укрінформу розповідає другий секретар Посольства
Республіки Болгарія в Україні пані Олександра Добрєва. Також
висловлюємо подяку за допомогу в підготовці матеріалу голові Київського
товариства болгарської культури “Родолюбіє” пані Веселині Заологіній і
доценту Київського Національного університету імені Тараса Шевченка
Веселину Панайотову.

Особливе географічне положення Болгарії на Балканському півострові,
тобто на роздоріжжі між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем, визначило
її повну подій історію, що відбилася як на житті, побуті і культурі
болгар, так і на особливостях болгарської кухні. Протягом сторіч через
Балканський півострів проходило безліч людей і різних народів.
Говорять, що болгари зустрічали і проводжали увесь світ, і увесь світ
сидів за болгарським столом.

Легенда свідчить: коли Бог роздавав землю, болгарин працював у полі і
прийшов тоді, коли вже нічого не залишилося. Бог його запитав: “Де ти
був увесь день?” А той відповів: “Я був у полі, працював”. Тоді Бог
задумався і сказав: “Якщо ти і твій народ такий працьовитий, я дам Вам
шматочок раю”…

І дійсно у болгар є все: гори, рівнини, море, ріки. У болгар, як і всіх
слов’ян, дуже широке серце і, напевно, тому за болгарським столом
завжди збираються близькі і друзі, для того щоб поділиться своїми
радощами і прикростями. Минуле завоювання Болгарії Османською імперією
залишило глибокий турецький слід у назвах страв болгарської кухні:
імамбадяли, кебапчета, таскебаб та інші. У великій пошані в болгар
страви з овочів, баранина, кисле молоко, овечий і козячий сири, дарунки
моря, запашні трави.

#img_right_nostream#Традиції різних народів увійшли в кулінарію
болгар. Страви болгарської кухні подібні зі стравами вірменської і
грузинської кухонь. Особливо близькі до болгарських такі страви, як
харчо, піті, шашлики, люля-кебаб, бастурма, чахохбілі.

Від турків у болгар залишилася також традиція готувати їжу на решітках
відкритих вогнищ типу мангал (їхня загальна назва в Болгарії – скара).
У скарі готують кебапчета, шашлики з баранини, кебаб, філе курчат,
відбивні котлети, зрази, фаршировані солодким перцем, страви з дичини.
А спадщина древніх слов’янських племен позначилася в тому, що в
Болгарії люблять запікати продукти в глиняних горщечках. Це відмінно
зберігає вітаміни, смак і аромат страв.

Болгарська кухня містить чимало дійсно смачних страв. Їхніми відмінними
рисами є наявність гострих приправ, соковите м’ясо, достаток овочів і
пікантний присмак. Одна з основних особливостей – одночасна теплова
обробка продуктів на слабкому вогні. Це дозволяє зберегти живильні
властивості, домогтися приємного аромату страв, оригінальних смакових
сполучень. Приправи звичайно додаються в помірних кількостях, їхнє
призначення – відтінити основні смакові якості страви.

Типово болгарські страви славляться своєю розмаїтістю і неповторними
смаковими якостями. Шопський салат – болгарський національний салат зі
свіжих помідорів і огірків, зверху посипаних дрібно натертою бринзою.
Його часто подають у ресторанах Києва, хоча іноді він фігурує як
“грецький”.

Тушкована свинина з квасолею чи болгарський суп (чорба) із квасолі
по-монастирськи – типові болгарські страви. А ще бринза по-шопськи,
запечена в глиняному горщику, бринза з нарізаними помідорами і солодким
перцем. Улюблені страви болгар – таратор (холодний літній суп з
розведеного квашеного молока з дрібно нарізаними огірками, натертими
горіхами і часником), кішкавал (овечий сир), луканка (плоска
твердокопчена ковбаса), пастарма (в’ялене козяче м’ясо), лютениця
(гострий соус із солодкого перцю), гювеч (баранина, тушкована з
овочами), кебаб (телятина в томатному соусі), баниця (слоєний пиріг із
бринзою).

#img_left_nostream#До речі, підсолену баницю з кислим молоком їдять
у Болгарії як самостійну страву, по популярності вона може зрівнятися з
борщем в українців. Приготувати її не складно. З борошна, солі і
півтори склянок води замішують круте тісто, поділяють його на кульки,
що витримують годину, після чого розкачують у прямокутні пласти
міліметрової товщини. Кожен шар змазують розігрітою олією і сумішшю з
яєць, молока і бринзи. Посипають шматочками дрібно нарізаного очищеного
перцю. Залишилося згорнути тісто в рулет і укласти його на змазаний
олією лист чи рядами в коло. Після цього випікати при помірній
температурі до золотавого кольору.

Скрізь на болгарському столі можна побачити помідори – за їхнім
вирощуванням Болгарія посідає перше місце у світі. Помідори, баклажани,
перець усіх видів, цибуля, часник, запашні трави і пряності, маслинова
і соняшникова олія, фрукти, горіхи, рис, риба й інші морські продукти,
овечий і козячий сир, кисле молоко, йогурт – ось основні компоненти,
використовувані болгарською кухнею.

#img_right_nostream#У літній сезон, починаючи з червня, у Болгарії
не готують страв зі старої картоплі, її заміняють іншими овочами, рисом
чи макаронами. Хочу відмітити що бринза і стручок червоного перцю –
символи болгарської кухні, основа багатьох страв. Сполучення бринзи з
перцем приголомшливе. Найсмачніший болгарський сніданок – свіжо
зірваний перець, наповнений овечою бринзою. Пальчики оближеш!

У літній болгарській кухні овочем номер один вважається перець. Але
перець, і зелений, і червоний, повинен бути обов’язково печеним. Якщо
улітку Ви опинитеся в Болгарії то найбільш типовий запах, що заскочить
Вашу увагу, буде запах печеного перцю. Після запікання перець очищають
від насіння, знімають шкірочку і вже потім готують з нього різні
страви. Наприклад, яйця по-панагюрськи. Але найбільш приголомшлива
страва з печеного фаршированого перцю називається чуш кабюрек. У
Північній Болгарії готують печений перець у молочному соусі з яйцем. А
особливий смак і запах він отримує від того, що печеться на багатті. Це
дуже проста в готуванні, але дуже смачна страва. Існує чимало рецептів
приготування перцю: перець з помідорами, перець з часником. З овочів у
пошані в болгарських господарок також баклажани. З них готують багато
різних страв.

Голубці в Болгарії рідко роблять зі свіжої капусти. Капусту солять
головками. Голубці з квашеної капусти, за словами болгар, набагато
смачніші, аніж зі свіжої. Голубці також загортають у мариноване
виноградне листя. Дуже часто в болгарській кухні використовується
зелена цибуля, шпинат, лобода, щавель, м’ята. М’ятою заправляють різні
страви. Зокрема, бобові. Так само вона дуже добре підходить до м’яса
ягняти, адже додає надзвичайну смакову гармонію.

У болгарській кухні широко застосовуються овочі у свіжому і
маринованому вигляді. Болгарські кулінари прекрасно поєднують овочі з
рибними, м’ясними, борошняними, яєчними і молочними продуктами. В
усьому повинна бути гармонія. Болгарська мудрість говорить: салат буде
смачним, якщо його роблять чотири чоловіки. Один – розумний, котрий
посолить, інший – скупий, котрий оцет додасть, третій – щедрий, котрий
олію соняшникову наллє, а четвертий – божевільний, котрий усе це
перемішає.

#img_left_nostream#Характерним для болгарської кухні є використання
для приготування холодних закусок, супів і других страв кислого молока,
кисляку, бринзи й овечого сиру. Болгарські кухарі, використовуючи
бринзу в їжу, найчастіше піддають її тепловій обробці. Для цього бринзу
змішують з вершковим маслом, загортають у пергаментний папір і
прогрівають. У гарячому вигляді бринза набуває приємного смаку і
аромату, стає ніжною, м’якою і соковитою. Використовуються різні соуси.
Частіше винний, томатний, часниковий, молочний.

З приправ – індійський горіх, чорний перець, гострий червоний перець
крупного помелу, лаврове листя. Цибуля і чорний перець це традиційний
інгредієнти для приготування соусу. Болгарська кухня багата вишуканими
стравами і має великий успіх у країнах Європи. Серед холодних закусок
дуже поширені в Болгарії бутерброди з білого хліба із шинкою, ковбасою,
м’ясом птиці і дичини, язиком, яйцем й іншими продуктами. Бутерброди з
житнього хліба готують з анчоусами, ікрою лососевих і осетрових риб,
сьомгою, білорибицею, а також зі шпиком.

До найбільш характерних перших страв, крім уже згаданого таратора,
відноситься чорба. Чорба готується з усіляких продуктів – овочів,
грибів, квасолі, риби, птиці, м’яса. Крім того, дуже популярні курячий
бульйон з яєчним жовтком, суп з овочів з макаронами, суп з кабачків,
суп зі свинини з яблуками, суп з бараниною, харчо, розсольник, пюре з
різних овочів і м’ясних продуктів. Основу других страв складають
яловичина, баранина, свинина і м’ясо птиці. Переважним способом
теплової обробки є тушкування.

З других страв найбільш поширені баранина, телятина і свинина з
капустою, котлети з свинини, відбивні, люля-кебаб, біфштекси, філе,
шашлики і рагу з баранини. А також гювечі – страви з м’яса, рису й
овочів, плакії – страви з овочів, цибулі, часнику і приправ, тушковані
з додаванням рослинної олії, яхнії – тушковане м’ясо з овочами і
цибулею чи тільки овочі з цибулею, кебаби – шматочки м’яса, засмажені
на вертелі, ну і звичайно, кебапчета – короткі ковбаски з рубаного
м’яса, засмажені на решітках над розпеченим вугіллям листяних дерев. А
ще – голубці, фаршировані помідори і кабачки, омлети. Окремо до других
м’ясних страв подають салати (з помідорів, огірків, баклажанів,
стручкового солодкого перцю, стручкової зеленої квасолі, зеленого
салату). У болгарській кухні широкий асортимент борошняних виробів –
тістечок і тортів, при приготуванні яких використовують мед, мигдаль й
інші горіхи, різні фрукти і ягоди. Фрукти і ягоди служать також основою
для приготування солодких страв – суфле, парфе, пудингів, желе,
компотів, сиропів та інших виробів. З гарячих напоїв улюбленим є кава,
з холодних – лимонади, сорбети, крюшони. До різних свят болгари готують
свої особливі страви. На День святої Мікульди – рибу. На проводи зими –
півня. На день святого Георгія чи на Великдень – запікають ягня (м’ясо
молодого ягняти вважається в Болгарії делікатесом і дуже корисною
стравою).

#img_right_nostream#У день міста чи села в Болгарії відзначають
курбан (що з турецької – жертва, або пам’ятний день). У цей день жителі
західної Болгарії смажать ягня, а східної – варять. М’ясо ягняти дуже
ніжне. До нього подають сухе червоне вино. Болгари традиційно п’ють
тільки сухе вино. Саме в Болгарії зберігся виноград сорту Пірамід,
завезений сюди ще греками і фінікійцями (йому понад 3 тисячоріччя!). За
болгарським столом спочатку п’ють міцні напої, розмовляю, потім
подається друга страва і до неї легке сухе вино. На завершення обіду
прийнято подавати чорну каву чи каву по-східному.

Гівеч – прекрасний приклад того, як пастушача юшка стала з плином
століть вишуканою стравою. З часом у гівеч входили все нові і нові
інгредієнти, а коли в Болгарії з’явилися помідори і картопля, вони дуже
збагатили його смак. Готувати юшку треба неодмінно в глиняному
горщечку.
Для готування гівеча необхідно взяти:
1 кг телятини, 2 склянки грибів, 100 г бамії, 2-3 цибулини,
2-3 помідора, 3-4 стручка солодкого (болгарського) перцю,
1/2 склянки рису, 1-2 картоплини, 1/2 склянки білого сухого вина,
1 ч. ложку червоного перцю, чорний перець, зелень петрушки, 3-4 склянки соняшникової олії, сіль.
Крупно нарізане м’ясо припустити на сковорідці з частиною рослинної
олії, додаючи невелику кількість води, а потім вийняти. З тією же олією
припустити дрібно нарізану цибулю і помідори, присипавши все червоним
перцем. Знову покласти м’ясо, залити гарячою водою і вином, довести до
кипіння, після чого посолити, додати гриби, а ще хвилин через 10 –
нарізаний соломкою стручковий перець і очищену бамію. Останніми додати
кружечки картоплі і рис. Усе перекласти в горщечок і запекти в духовці.
Готовий гівеч посипати дрібно нарізаною зеленню петрушки і чорним
перцем.
Да ві е сладко! Приємного апетиту!

Світлана Мельничук, Укрінформ

Джерело: http://svit.ukrinform.com:8101/bol-kitchen.shtml

Найдавніші сліди осілого заселення південної Месопотамії сягають IV-V тисячоліття до н.е. Залежно від міст, де знайдено пам’ятки того заселення, його поділяють на три періоди: ель-обеїдський та урукський у Шумері і джемдет-насрський в Аккаді. (За найновішими даними, у дошумерські часи існував ще й четвертий період, коли була створена так звана ерідська культура, відкрита іракськими археологами в Абу-Шахрейні поблизу Перської затоки.)

Урукський період (приблизно 3500-2800 роки до н.е.)

Від тих часів до нас дійшли дані про спорудження монументальної будови – першого зіккурату, східчастої храмової вежі, яка, очевидно, являє собою подобу "гори", оселі богів. На глиняних табличках і печатних валках часів приблизно 3300 року до н.е. вчені виявили зразки первісного рисункового письма; воно мало приблизно 2000 знаків, і саме на його основі поступово виник клинопис – перше письмо в історії людства, Пам’ятки свідчать, що ці народи використовували вози та тягло, бо знали вже колесо – винахід, до якого, наприклад, американські ацтеки не дійшли навіть у XVI ст. н.е. Вчені знайшли сліди споруд для штучного зрошування, що є "передумовою сільського господарства". Знайшли вони також документи, що свідчать про утворення перших держав.

Між шумерськими містами-державами, які періодично об’єднувались, і державами Аккаду від найдавніших часів існували зв’язки – торговельні, культурні, воєнні. Тривала боротьба між ними закінчилася на зламі ХХУ-XXIV ст. до н.е. перемогою Аккаду, цар якого Саргон І ("цар чотирьох сторін світу", як він сам себе величав) після першого об’єднання Месопотамії в одній державі утворив світову імперію; простягалася вона від нинішнього Іраку аж до Егейського моря. Існувала ця імперія двісті років, досягши вершини своєї могутності за царя Нарамсіна десь у 2320-2284 роках до н.е. Смертельного удару їй, розхитаній безперервними повстаннями підкорених народів, завдав напад диких гутських племен. (Одна шумерська поема змальовує, що діялося в підкореній гутами Месопотамії: "Країна потрапила до рук жорстоких ворогів. Богів вони забрали в полон. Народ стогне від праці й поборів. Канали занедбані. Тигр став несудноплавний. Полів не зрошують. Поля не родять".)

Гути, які володіли країною десь 125 років, поступово асимілювалися й прийняли – як майже всі завойовники, що стоять на нижчому культурному рівні, вищу й давнішу культуру підкорених народів. Шумер за панування гутів здобув собі незалежність. У цей час виросло й зміцніло місто Лагаш, столиця царя Гудеа, статую якого знайшов Сарзек. Гудеа зображений не в звичайній позі воєначальника зі списом у руці, він тримає на колінах план будови. "Як корова, що звертає погляд на своє телятко, вклав він усю свою любов у будівництво храмів", – каже про нього напис.

Після вигнання гутів (десь у першій половині XXII ст. до н.е.) настає новий – і останній – період розквіту шумерської культури; припадає він на часи царювання урської династії. Від тих часів донині збереглася монументальна храмова вежа – перший справжній зіккурат, перша відома нам Вавілонська вежа. Стояла вона біля храму бога місяця Наннара в Урі, на прямокутній основі, боки якої мають 62,5 і 43 метри. Це могутня масивна споруда, що має чотири поверхи й троє сходів, а на верхньому майданчику храм, "що у нього сходив бог". Обличкована ця споруда паленою цеглою, на внутрішньому боці якої часто викарбовано ім’я царя, ядро збудоване з непаленої цегли. Походить ця вежа з часів першої урської династії, тобто з XXIX- XXVIII ст. до н.е. Ця перша, яка збереглася до нашого часу, Вавілонська вежа (первісного її вигляду не знаємо), була побудована принаймні на сто років раніше від найстарішої єгипетської піраміди!

Давньовавилонське царство

На руїнах Урської держави (завоювали її на початку XIX століття до н.е. кочові племена амореїв та війська еламітів) виникає два невеликих царства – Ісінське й Ларське, а через деякий час і третє – Вавілонське. Його перші володарі знов об’єднують Шумер і Аккад – під назвою Вавилон.

З виникненням Давньовавилонського царства ми твердо стаємо на історичний грунт, на якому почуваємо себе майже так упевнено, як у Київській Русі або у Франції доби Капетінгів. Одинадцять царів аморейської династії змінилося на його троні – від Сумуабу, який посів трон близько 1893 року до н.е., до Самсудітана, який царював до 1594 року до н.е. Найвизначніший і найвідоміший з них шостий цар – Хаммурапі.

Цей легендарний, але при цьому цілком історичний володар царював приблизно у 1791-1749 роках до н.е. (В підручниках звичайно подається дата 2003-1961 або 1955-1913 роки до н.е. Проте нові знахідки французьких археологів у Марі на середньому Євфраті свідчать, що Хаммурапі був сучасник ассірійського царя Шамшіадада І. Як бачимо, важливу дату вавілонської історії уточнили аж на 212 років.)

Хаммурапі прославився не тим, що був "найбільший між царями", як він сам про себе твердить, але тим, що звелів скласти великий кодекс законів. Цим кодексом Хаммурапі збудував собі триваліший пам’ятник, ніж той базальтовий стовп, на верхівці якого звелів він зобразити себе з богом сонця Шамашем. "Щоб дужий не кривдив слабого, щоб право захищало сиріт і вдів… щоб скривдженому виправити кривду", – написав він "свої цінні слова на камені й прикріпив їх перед своєю статуєю – статуєю царя справедливості". У 282 параграфах цього кодексу відображено крізь призму юридичних норм майже все економічне й суспільне життя Стародавнього Вавилона: суспільство поділяється на три основні класи: авілів – вільних; мушкенів – напіввільних, підданих, і вардумів – рабів; приватна власність суворо охороняється від крадіжок і грабунку; кодекс установлює обов’язки громадян щодо держави (вони мають платити податки, служити у війську тощо) й щодо утримування зрошувальних каналів; кари за порушення закону надзвичайно суворі (щось із п’ятдесят разів повторюється: "…винний буде скараний на смерть!"). Окрім постанов, що стосуються охорони приватної власності, родинного права, торговельних угод, кодекс подає відомий принцип покарання "око за око, зуб за зуб", який більш ніж через тисячу років перейняла Біблія. (§ 196: "Якщо людина виб’є людині око, виколоти їй око", § 200; "Якщо людина виб’є зуб рівній собі людині, вибити їй зуб".) Ця велика законодавча праця, що виникла більш ніж на 2000 років раніш від кодексу римського права Юстініана, – а Юстініанів кодекс був створений 1500 років тому, одна з найцінніших пам’яток, що їх нам несподівано подарувала земля Месопотамії. Та хоч які закони Хаммурапі стародавні (згодом були знайдені й давніші збірники законів, що належать урському цареві Урнамму, XXI століття до н.е.), проте в них уже сформульовано деякі принципи, які є і в сучасному законодавстві; так, наприклад, злочин має карати не потерпілий і не родичі потерпілого (в разі його смерті), а державні органи ім’ям царя!

За часів Хаммурапі Давньовавілонське царство сягнуло вершини своєї могутності й, на перший погляд, найбільшої внутрішньої єдності. Але це тільки так здається. Глибока прірва між класами, боротьба бідноти й рабів проти багатіїв і сепаратистські тенденції (а надто на шумерському півдні, який не забув про свою колишню незалежність) знесилювали Вавілонське царство, і в половині XVI століття до н.е. воно вже не мало сили протистояти натиску ворогів – перестало існувати. У 1594 році до н.е. хеттський покоритель Вавилона Муршіліш I скинув з трону останнього царя династії Хаммурапі – Самсудітана. Потім Вавилоном оволоділи гірські племена кассітів. Період їхнього панування вдало названо "вавілонською темрявою". Занепад культури Вавилона тривав приблизно до VII століття до н.е.

Стародавня Ассирія

А тим часом у північній Месопотамії, над верхньою течією Тигру, писався другий розділ історії цієї країни, який був тісно пов’язаний з вавілонським іще з часів шумеро-аккадських міст-держав: розділ ассірійський. Лише поєднавши ці два розділи, ми дістанемо уявлення про історію Стародавньої Месопотамії.

Сліди найдавніших мешканців північної Месопотамії (або точніше Ассирії) знаходимо біля села Муаллафат на річці Верхній Заб. Його відкривач американець Брейдвуд відносить це поселення до кінця VI тисячоліття до н.е. Трохи пізніше поселення знайдено біля Тель-Хасуна, Тель-Халафа й Самарри над середнім Тигром.

Перші ассірійські царі вийшли на історичну арену в XXII-XXI століттях до н.е. Жили вони в місті Ашшурі (на правому березі Тигру, недалеко від гирла Нижнього Забу) й були залежні від урських володарів. Лише Пузурашшур І – а як не він, то, напевно, його син Шаліма-хун – на відміну від своїх предків не називає себе "слугою царя Ур". Його пізніший наступник Ілушума в XIX столітті до н.е. стає навіть володарем Уру. Ілушума підкорив собі Ур з усією південною Месопотамією. Могутність Ассирії зломив лише Хаммурапі, який про це у вступі до свого законника пише, що "відновив у Ашшурі порушену справедливість".

Староассирійське царство

Староассирійське царство утворили вожді аморейських племен після занепаду Урського царства; найбільшої могутності воно досягло у першій половині XVIII століття до н.е. за царя Шамшіадада І. Потім це царство підкорив Хаммурапі.

Середньоассирійське царство

Нового розквіту набула Ассирія лише на початку XIV століття до н.е. за царя Ашшурбалліта, засновника так званого Середньоассирійського царства. Наймогутніші його володарі – це Тукульті-Нінурта І (приблизно 1260- 1232 роки до н.е.) й Тіглатпаласар І (приблизно 1115-1093 роки до н.е.), які підкорили Вавилон і багато інших міст. Та перемоги виснажили Ассирію, і її підкорили арамейські завойовники.

Новоассирійське царство

Новоассирійське царство (883-612 роки до н.е.) заснував Ашшурназірпал II, який очолив переможне повстання проти арамейських поневолювачів. Його наступник Салманасар III за тридцять два роки провів тридцять дві війни; він розширив кордони Ассирії аж до берегів Середземного моря, але коли ассірійське військо спробувало просунутися на північ, йому дала відсіч могутня держава Урарту (на території теперішньої східної Туреччини, Грузії і Вірменії). Опір Урарту підірвав економічну й політичну могутність Ассирії більше ніж на півстоліття.

Після Салманасара III сів на ассірійський і вавілонський трон не дуже відомий цар Шамшіадад V. Коли він помер 811 року до н.е., його син Ададнірарі III був ще неповнолітнім. Тому за сина правила країною мати, Шамшіададова дружина Шаммурамат (810-806 роки до н.е.). Ім’я цієї цариці, яка правила країною лише чотири роки, прославилося в усьому світі: греки називали її Семіраміс і пов’язували з нею відомі "висячі сади" у Вавилоні.

Завойовницьку політику Ассирії провадив цар Тіглатпаласар III (745-727 роки до н.е.). Після його сина Салманасара V нові загарбницькі війни розпочав цар Саргон II (722-704 роки до н.е.), засновник нової династії й столиці Дур-Шаррукін (біля сучасного Хорсабаду, де руїни його палацу викопав Ботта). Його наступник Сінаххеріб (704-681 роки до н.е.) вписав у історію своє ім’я будовою Ніневії і руйнуванням Вавилона. Та яким руйнуванням! Стіни, вежі, палаци, будинки й храми він велів зрівняти з землею і наказав викопати канал, через який на руїни міста пустили воду з Євфрату. 208 000 жителів Сінаххеріб забрав у рабство, а решту наказав повбивати. "Я знищив Вавилон грунтовніше, ніж потоп ,- вихваляється він в одному з написів, – затопив його водою, щоб у майбутньому ніхто не міг знайти ані місця, де він стояв, ані його храмів і богів". Три роки царював Сінаххеріб над цим найбільшим цвинтарем світу, а потім його вбили (в Ассирії з царями це траплялося раз по раз). Його син Асархаддон звелів відбудувати Вавилон!

Та Асархаддон займався не лише будівництвом: доки сотні тисяч рабів і "вільних" місили глину на цеглу, копали рови й рубали ліси (і доправляли дерево за сотні кілометрів, бо в околицях Вавилону лісів не було), доки сотні тисяч чоловіків і жінок зводили високі стіни, які дивували і сучасників, і теперішніх археологів, Асархаддон вирушив зі своєю армією до Єгипту. "За півдня, – як він пише на одному пам’ятнику, – я здобув, знищив та пограбував Мемфіс і підкорив Єгипетське царство".

Проте його син Ашшурбаніпал (668-631 роки до н.е.) був останнім визначним володарем Новоассирійського царства. Він втратив Єгипет, хоч йому й пощастило придушити повстання у Вавилоні та інших містах: "Чотирнадцять царських міст і незчисленну кількість малих міст та дванадцять областей Еламу – усе це я знищив, спустошив, віддав на поталу вогню". Потім він звелів славити себе як "царя миру" та "оновлювача порядку" й присвятив себе культурі. "Для власного читання" (Ашшурбаніпал був, мабуть, єдиний письменний володар в усій історії Ассирії) він заснував бібліотеку, яка перевершує усі інші стародавні книгозбірні і яка зберігається нині в Британському музеї.

Після Ашшурбаніпала владарювали в Ассирії ще два царі. 614 року до н.е. мідійці перейшли Тигр й здобули місто Ашшур. Це був сигнал для вавілонян; вони пристали до мідійського царя Кіаксара, і 612 року до н.е. їхні об’єднані армії "здобули, знищили й спустошили" Ніневію. При цьому загинув останній ассірійський цар Шіншарішкун. У Харрані утворилася якась ассірійська "емігрантська держава", але мідійці й вавілоняни її зліквідували. 605 року до н.е. останні ассірійські загони були розгромлені в битві біля Кархеміша на Євфраті.

"Пишна Ніневія", в якій мешкало "більше купців, ніж зірок на небі", і "самих немовлят, що не відрізняють правої руки від лівої, понад сто двадцять тисяч", була не тільки "здобута, знищена й спустошена" – вона зникла з поверхні землі, її зруйнували ще грунтовніше, ніж Вавилон за божевільним наказом Сінаххеріба: Ніневія зникла остаточно і вже ніколи не повстала з руїн. Геродот відвідав землі, над якими вона панувала, через сто п’ятдесят років після її загибелі, але йому пощастило дізнатися тільки те, що лежала вона десь на лівому березі Тигру. Діодор, навпаки, вмістив її на березі Євфрату. Страбон доклав багато зусиль, щоб її відшукати, але не знайшов ані сліду від "міста, колись значно більшого, ніж Вавилон". Знайшов її лише Ботта. Знайшов аж 1842 року.

Нововавилонське царство

А з попелу Ассирійського царства, як фенікс, знову повстав могутній Вавилон: Нововавилонське царство (625-539 роки до н.е.). Заснував його Набопаласар, зрадливий халдейський полководець останнього ассірійського царя Шіншарішкуна, який об’єднався з мідійцями й повалив ассірійського "колоса на глиняних ногах". Син Набу-паласара Навуходоносор II (604-562 роки до н.е.) поширив владу Вавилона аж до Середземного моря; між іншим, він здобув і Єрусалим і погнав євреїв у "вавілонський полон", надовго стерши Ізраїль з історичної карти.

За Навуходоносора II Вавилон став найпишнішим і найбільшим містом стародавнього світу: мав він за неповними підрахунками понад мільйон мешканців і гордо називав себе "пупом світу". Але в тіні його стін виростала тим часом нова могутня сила – Перське царство.

Занепад Вавилону

Перський цар Кір скористався з недолугості вавілонського царя Набоніда (555-539 роки до н.е.), який більше дбав про служіння богам, аніж про захист країни. У битві біля Опіса й Сіппара вавілонська армія зазнала поразки. Щедрими дарами Кірові пощастило здобути прихильність вавілонської аристократії, і 539 року до н.е., коли перські війська підступили до Вавилона, вона відчинила перед ними міські брами. Вавилонське царство припинило своє існування. Ще кілька століть Вавилон зберігав свій вплив як економічний і культурний центр Месопотамії, але йому вже ніколи не довелося стати столицею.

Джерело інформації: svit.ukrinform.com

#img_left_nostream#

Засмаглий молодик , мов скажений, мчав на своему серфi прямо на верхiвцi хвилi. У певний момент пiд ним у клекочучiй пiнi утворився коридор. Не задумуючись вiн кинувся у жерло смертi. У будь-який момент паща виру могла закритися i забрати життя смiливця. Але вiн вiдчувае найменьший подих океану, вiн i його дошка – одне цiле.

Гаваi – царство безмежного океану i могутнiх вулканiв. Саме тут в незапам’ятнi часи зародилось мистецтво ковзання на дошках по хвилям. Важко собi уявити, але iсторiя серфiнгу нараховуе не одну сотню рокiв.

Як вiдомо, першою бiлою людиною, яка потрапила на Гавайський архiпелаг, був британський мореплавець – Джеймс Кук. Капiтана i його бувалу команду вразили двi речi. По перше – це краса i доступнiсть острiв’янок. Друге – це неймовiрна кiлькiсть спортивних iгор, яким вiддавалися остров’яни. Подекуди не дуже безпечних.

I все ж найбiльш незвичним видовищем, котре довелось побачити Куковi, було так зване "хее-налу" – мистецтво ковзання на дошках по хвилях. Яке й отримало назву "серфiнг" вiд англiйського surf (прибiй). Найбiльш цiкаво, що ковзанням на дошках займався не лише простолюд, а навiть вождi. З огляду на це остров’яни користувалися двома типами дощок : алача i оло .

Алача виготовлялася з хлiбного дерева, або менш мiцного коа. У довжину така дошка не перевищувала 3 м ,а вага ii сягала 10 кг. Такий "транспорт" призначався для пiдданих. Варто зазначити, що сучаснi серфи мають найбiльшу схожiсть саме iз алача. А ось другий вид iсторичного серфу – оло – був привiлеем знатi. Параметри такоi дошки дещо нагадують човна. Довжина приладу 6 м i бiльше. А вага – цiлих 100 кг. Не бiльше, не менше! Здавалося б, таку "махiну" важко навiть зрушити з мiсця, не кажучи вже про спортивнi вправи. Проте, корiннi жителi Гаваiв на таких "агрегатах" могли осiдлати хвилю заввишки 7-8 м. Мало того, вони могли розвинути швидкiсть до 45-50 кмгод.

Цiкавий сам процес виготовлення дощок, адже його полiнезiйцi вважали священним обрядом. Дерева у корiнних полiнезiйцiв вважалися улюбленими дiтьми бога лiсу – Кане. Дереву, що йшло пiд вирубку, приносили жертву – рибу. Пiсля того, як майстер робив дошку, йшов обряд "освячення". Тiльки пiсля цього виготовлену алача або оло використовували за призначенням.

Варте уваги також вiдношення полiнезiйцiв до дошки для ковзання по хвилях. Вона була не простим "спортивним снарядом", пiсля катання ii добре висушували i, загорнувши в матерiю, дбайливо зберiгали до наступного використання. Можливо, справа у тому, що виготовлення хорошоi дошки супроводжувалося великими складностями, адже тодiшнi жителi Гаваiв ще не мали досконалоi технiки для обробки дерева.

Що ж до змагань, то iхнi правила були надзвичайно простими. За знаком суддi два спортсмени кидалися у воду, аби на гребенi хвилi першими досягнути фiнiшу. Якщо суперники фiнiшували одночасно, або обох змивало хвилею, переможця не оголошували.

З появою християнських мiсiонерiв, котрi вгледiли в нацiональному видi спорту "сатанинськi чари", хее-налу, як i багато iнших традицiй, було забуто на довгi роки.

Вiдродилося мистецтво катання на дошцi лише на початку нашого столiття – завдяки гавайському ентузiасту Дюку Паоа Каананоху.

Серфiнг здобув значний вiдголос у наш час. Пляж Макаха що на Гаваях славиться своiми величезними прибережними хвилями. Iх висота сягае 10 м, а швидкiсть 65 кмгод. В час, коли хвилi на Макаха найвищi, аби позмагатися зi стихiею i визначити переможця сюди з’iжджаються смiливцi.

В наш час серфiнг на Гаваях не просто спорт. Це – суть i образ острiвного життя.

Джерело інформації: http://svit.ukrinform.com

На Кубi змагання з ловлi на спiнiнг меч-риби стало традицiею. Цей спорт, що повний небезпеки, який вимагае знань, мужностi й сили, полюбляв знаменитий американський письменник Ернест Хемiнгуей. Одягнутi в особливi жилети, до яких на ременях прикрiпленi вудилища, спортсмени змагаються у швидкостi ловлi, величинi й вазi виловленоi рибини. Рибини, що приносять перемогу учасникам змагань, зачасту мають вагу понад 100 кiлограмiв.

#img_left#При цьому обов’язково треба пам’ятати, що меч-риба плавае швидше вiд усiх iнших риб, ii нiс -кiстяний таран – здатний пробити не лише дерев’яну шлюпку, але й проколоти металеву обшивку судна. Нинi змагання з ловлi меч-риби присвячуються пам’ятi Хемiнгуея.

"Я стояв бiля штурвалу i вiв човна вздовж головного струменя до того мiсця навпроти старого цементного заводу, де вона опускаеться на велику глибину i утворюе неподалiк берега щось схоже до воротка, i там завжди багато мiлкоi риби для наживки. Зненацька я побачив попереду фонтан бризок, як вiд бомби, i меч, i око, i розкриту пащу, i велетенську червоно-чорну голову чорноi меч-риби. Ii спинний плавник увесь стирчав над водою, заввишки мало не з оснащене судно, i хвiст також увесь висунувся з води, коли вона кинулася на нашого тунця. Меч у неi був завтовшки з бейсбольну биту i скошений доверху, i, коли вона схопила наживку, поверхня океану широко роздалася перед нею. Вона була вся чорна з червоним, i кожне око ii було розмiром з супову чашку. величезна була рибина. Б’юся об заклад, вона потягнула б тисячу фунтiв. Я закричав на Джонсона, щоб вiн вiдпустив жилку: але перш, нiж я встиг сказати слово, я побачив, як Джонсон злетiв у повiтря, нiби пiдхоплений пiдйомним краном, i ще секунду вiн тримався за свое вудилище, але вудилище зiгнулося, наче лук, а потiм, розпрямившись, вдарило його товстим кiнцем у живiт, i вся снасть полетiла за борт. Гальмо було закручене до краю, i коли риба смикнула, Джонсона зiрвало з сидiння, i вiн не мiг утримати вудочку.

#img_left_nostream#Вудилище лежало у нього на правому колiнi i товстим кiнцем було пiдсунуте пiд лiве. Якби вiн не зняв пояса, його б стягнуло у воду".

(Ернест Хемiнгуей. "Мати i не мати") До речi, меч-рибу ловлять по одному принципу – тролiнг, або буксирування. Кубинцi здавен успiшно промишляли з допомогою дерев’яноi блешнi, що iспанською називаеться куке-адор, вона iмiтуе полiт лiтаючоi риби. Але в останнi роки стали виготовлювати високоякiснi рiзнокольоровi приманки. Таку неживу приманку зазвичай використовують у тих випадках, коли рибу не видно i для ii пошуку доводиться долати вiдстанi зi швидкiстю 6-7 вузлiв. Якщо ж риба виявлена i ii плавник виднiеться бiля поверхнi води, то краще використовувати живу наживку. I це не обов’язково повинна бути лiтаюча риба. Меч-риба з неменшою охотою хватае i скумбрiю, i ставриду, i будь-яку iншу, звичну для неi рибу.

Звичайно "меченоснi" риби у пошуках корму пiднiмаються до самоi поверхнi води. Тому головне пiд час рибалки виявити потенцiйну здобич, а далi залишаеться лише пiдкинути наживку у поле ii зору – i покльовка гарантована.

Далi потрiбна спецiальна технiка. Пiсля покльовки необхiдно тримати котушку вiльною, лише злегка притримуючи ii великим пальцем, аби дати рибi можливiсть кiлька секунд поплавати з приманкою у ротi. Лишень хижак почне збiльшувати швидкiсть, необхiдно негайно пiдсiкати.

"Меченоснi" риби несамовито борються за життя. Як тiльки меч-риба зрозумiе обман, вона починае кидатися у рiзнi боки на несамовитiй швидкостi i часто вискакую з води. За умови, що на борту знаходиться досвiдчена команда рибакiв, для них не стане проблемою вже через кiлька хвилин пiдняти 100-кiлограмову рибу.

Коли середнiх розмiрiв стомлена рибина накiнець пiдведена до борту судна, досвiдчений риболов бере ii за пащу i обережно виймае гачок. При можливостi на рибинi ставиться вiдмiтка, де i коли вона була зловлена. Практично в усiх морях свiту риби, оснащенi "мечем", вiдпускають на волю вiдразу ж. Тому при ловлi застосовують спецiальнi гачки без "борiдок". Досвiд показуе, якщо поводитися з рибою досить обережно i вiдразу випустити у море, вона сильно не постраждае. Крiм того, з’явиться можливiсть помiрятися силою з рибою знов. Iнодi, якщо помiчено, що риба поранилася, ii пiднiмають на борт для огляду.

До речi, iснуе перелiк свiтових рекордiв любительського риболовства, затверджений Мiжнародною асоцiацiею любительського риболовства (IGFA). Один iз зареестрованих рекордiв належить А. Маррону, який поблизу о. Iкiке (Чилi) 17 травня 1953 року пiймав меч-рибу вагою 536,15 кг.

Чимало туристичних фiрм, якi органiзовують подорожi на Кубу та в iншi краiни тихоокеанського регiону нинi пропонують риболовам-любителям або й просто бажаючим "позмагатися" з меч-рибою морськi риболовнi прогулянки на катерi. Лише 60 доларiв США i ви в командi 4-12 осiб потенцiйно отримаете нагоду пiймати небачену у наших водах рибину.

#img_left_nostream#Для мешканцiв Таiланду турнiри повiтряних змiiв, що проводяться навеснi у Бангкоку, те ж саме, що для англiйцiв дербi. Починаються вони з параду: спочатку демонструються "чоловiчi" змii – "хула" – громiздкi споруди, оснащенi бамбуковими абордажними крюками. Запускають такого змiя щонайменше сiм-вiсiм чоловiк. З iншого боку майдану суперники готують "пакпао" – змiiв "жiночоi статi". Вони меншi, анiж "хула", зате оснащенi жахаючими довгими хвостами i пастками-петлями.

Складно маневруючи, учасники змагань намагаються збити змiя супротивника. Як не дивно, але частiше перемогу отримують меншi по величинi "пакпао". Бiй змiiв для таiландцiв не лише вид спорту, але також древня традицiя.

До речi, нинi Таiланд вражае туристiв не лише красунями, якi замiсть пластмасовоi бiжутерii використовують у якостi прикрас живi квiти, не тiльки тим, що життя бiльшостi тайцiв проходить практично мiж стихiями землi i води у плавучих будинках, а й тим, що в Таiландi скрiзь у повiтрi немов казковi дракони в’ються у небi рiзнокольоровi повiтрянi змii.

Взагалi ж вважаеться, що повiтрянi змii вперше з’явилися у Китаi три тисячi рокiв тому i саме звiдти поширилися в Азii, а пiзнiше й у Европi й в iнших частинах свiту. Iх надiляли мiстичним знанням, iх лiнiя польоту вiдкривала божественну волю. У днi великих торжеств вони прикрашали небо, у днi великих битв вони залякували ворога – незрозумiлi звуки з нiчного неба наводили на супротивника страх, i тiкали вiдважнi воiни, не пiднявши мечi, наляканi гнiвом богiв. А смiливi розвiдники, з допомогою змiiв злiтали над полем майбутньоi битви, вiдкриваючи секрети ворога. А що вже казати про "повiтрянi бомби" – коли повiтрянi змii, начиняли порохом i зривали, коли вони досягали стану противника. Навiть перше вiдоме iсторii розкидання листiвок 1232 року здiйснювалося з повiтряних змiiв – так закликали до повстання вiйськовополонених, захоплених монголами.

Повiтрянi змii пройшли шлях вiд провiсникiв небесних знамень до дитячих iграшок, а потiм вiд предмету недiльних забав до об’екта спортивних пристрастей. Адже нинi iснують люди, яким новий вид екстремального спорту – пересування з допомогою повiтряного змiя – практично замiнив релiгiю.

Назва нового виду спорту пiшла вiд англiйського kite – повiтряний змiй. його нинiшнi палкi шанувальники вважають, що кайтинг захоплюе не лише можливiстю вiдчути неабияку радiсть вiд польотiв повiтряного змiя, а також можливiстю експериментувати з аеродинамiчними характеристиками змiiв, розроблювати i запроваджувати рiзноманiтнi новинки. Адже сучаснi конструкцii повiтряних "драконiв" настiльки потужнi, що дають можливiсть використовувати iх силу для транспортування людини. Наприклад, по снiговiй рiвнинi – на звичайних лижах, а по морю – на водних. Мало того – провiднi кайтингiсти, яких тягнуть за собою модерновi повiтрянi змii, здатнi виконувати найскладнiшi акробатичнi трюки.

З чим ще можна порiвняти вiдчуття, коли повiтряний змiй-монстр з невпинною силою тягне вас за собою. I при цьому повнiстю пiдкоряеться вашiй волi. Це, свiдчать знавцi, дае вiдчуття сильного хвилювання, енергii i швидкостi. Весь кайф у тому, що повiтряного змiя можна використовувати у комбiнацii з серфбордом (кайтсерфiнг), вейкбордом, сноубордом, гiрськими лижами, баггi, скейтом, роликовими чи звичайними ковзанами, каяком i з будь-чим iншим, на що здатна ваша уява.

До речi, одним з палких шанувальникiв кайтсерфiнгу е наш видатний спiввiтчизник Вiталiй Кличко. В одному з iнтерв’ю боксер-профiсiонал зiзнався, що "захворiв" цим видом спорту i полюбляе вiдпочити пiсля перемог на рингу, "змагаючись" з повiтряним змiем над водною поверхнею. За його словами, отримуе нi з чим не зрiвнянi почуття, повне злиття зi стихiею.

Незаперечним плюсом нового виду спорту е його "всесезоннiсть" i унiверсальнiсть. Адже повiтряних змiiв можна використовувати взимку i влiтку i у будь-якому видi спорту, де використовуеться сковзання. Тут можуть бути задiянi як супер-енергетичнi й небезпечнi повiтрянi змii складних аеродинамiчних конструкцiй, що дозволяють професiоналам здiйснювати стрибки до 100 метрiв у довжину i 20 у висоту, до спецiальних змiiв для спортивного пiлотажу i майже невагомих iграшок для дiтей. Хоча, за великим рахунком, кайтинг вважаеться i екзотичною акробатикою, i видом спорту, доступним кожному i здатним забезпечити захоплюючий, незабутнiй i здоровий вiдпочинок будь-якiй людинi. Нинi цей вид спорту називають спортом 21 столiття.

А що казати про рiзнобарвнiсть та екзотичнiсть фестивалiв повiтряних змiiв, що передують змаганням – все рiвно, що у тайцiв. Шикарнi конструкцii виконанi у виглядi фантастичних фiгур тварин i людей до 1000 метрiв у довжину просто вражають уяву.

Джерело інформації: http://svit.ukrinform.com:8100/worldsport-23_12_03.shtml

#img_left_nostream#Документально підтверджено,
що в квітні 2005 року 350 практикуючих загинуло в китайських в’язницях
унаслідок тортур. За даними інтернет-сайту www.clearwisdom.net , серед
загиблих 58% складають жінки, 64% – люди віком понад 55 років,
включаючи тих, кому більше 70 років.

Жорстока смерть дівчинки-підлітка

Чжан Ічао, дівчинка-підліток, навіть під загрозою
виключення зі школи відмовлялася підписувати обов’язкову заяву школяра,
що містить образи і брехню на Фалуньгун. Це робиться за наказом «Офісу
610». Їй було всього 13 років, коли їй заборонили відвідувати школу.
Потім були арештовані її батьки, дім кілька разів обшукувався, аж до
того, що в підвалі була вирита яма в метр завглибшки. У 15 років
дівчинка була вимушена піти з рідного міста, а через три роки,
виснажена фізично, настраждавшись морально, вона померла в далекому
містечку.

Трагічний підсумок жертв репресій

За шість років переслідувань практикуючих Фалуньгун
щонайменше 2247 чоловік закатовано на смерть у Китаї. Ця цифра вказує
лише кількість смертей, офіційно зареєстрованих владою, загальну
кількість загиблих явно сильно занижено.

Джерело інформації: http://www.epochtimes.ru

#img_right#

Важлива рукописна стаття німецького фізика Альберта Ейншнейна (1879 – 1955) була знайдена в архівах Лейденського університету біля Гааги. «Цей текст має велике значення, тому що він стосується останнього значного відкриття Альберта Ейнштейна», – розповів професор Карло Бінакер, співробітник науково-дослідного інституту Лоренца при Лейденському університеті.

Стаття, яка містить 16 сторінок, датується 1924 роком і описує трансформацію атомів газу при дуже низьких температурах. Сьогодні цей феномен відомий під назвою конденсація Боза – Ейнштейна. Стаття, яка називається: "Quantentheorie des einatomigen idealen Gases – Zweite Abhandlung", знайдена в документах бібліотеки Рауля Ехенфеста, товариша Ейнштейна. Голландський студент Ровді Бойінк, зробив це відкриття в ході підготовки своєї наукової праці. «Рукопис буде зберігатися в Лейденському університеті, де працював професор Ейнштейн», – повідомив професор Бінакер.

Багато документів Ейнштейна зберігаються сьогодні в Ізраїлі.

Альберт Ейнштейн народився в м. Ульме (Німеччина) у 1879 році і помер у Принстоні, поблизу Нью-Йорка в 1955 році. Альберта Ейнштейна прийнято вважати батьком сучасної фізики.

У 1921 році він отримав Нобелівську премію в області фізики «За внесок у теоретичну фізику»

Раннім весняним днем я йшла на роботу. Незнайомець привітався із мною і запитав, чим я займаюся у своєму житті. Після того, як він довідався, що я займаюся дослідженнями в області ракових захворювань, його очі засвітилися, і він запитав: ”Ви збираєтеся знайти засіб від раку?“. Його питання повалило мене в глибоке міркування, і тепер я б хотіла поділитися деякими думками з вами.

#img_left#Після несподіваної смерті моєї бабусі від злоякісної ракової пухлини печінки близько 20 років тому, слово “рак” ніколи не залишало мою свідомість, мій розум і серце. Наївною надією мого молодого серця було те, що один раз, на певній стадії моєї кар’єри, я знайду засіб від раку.

Починаючи з 1998 р., я шукала шляхи сучасного комплексного наукового підходу до вивчення біології на багатьох рівнях відразу: від анатомії до гістології, біології клітки, і нарешті до молекулярної біології, використовуючи дріжджі, як модельну систему для вивчення регуляції генів. Після того, як я одержала докторську ступінь, я відчула себе готовою зустрітися віч-на-віч із проблемою раку і тому вступила в область дослідження раку. Я займалася дослідженнями в цій області, подібно багатьом іншим, за допомогою наукових спостережень клітин у штучних системах, зокрема, тим, що ми називаємо дослідженнями in vitro (у пробірці), тобто вирощуванням клітинних ліній (колоній) у чашах Петри.

В 1992 м, коли я почала навчання в докторантурі в Массачусетском Госпіталі в Бостоні, я “зустріла” сильнодіючий протеїн [білок] TGF-бета [ Фактор, ЩоТрансформує Новотворення, бета] (Тгф-бета). Ця молекула – сильнодіючий фактор, що придушує розвиток кліток. У нашому тілі є багато TGF-бета подібних протеїнів, всі вони дуже сильнодіючі, і кожний бере участь у формуванні й підтримці функціонування головних органів нашого тіла. Більшість цих протеїнів – сильнодіючі інгібітори (речовини, що затримують ріст) клітинного росту. У нашому тілі також є більша група протеїнів, чия функція складається в активному сприянні розвитку кліток. Тут, на молекулярному рівні, у мікрокосмі кліток, проявляється древня мудрість Китаю – теорія рівноваги Інь і Ян у макрокосмі. Дослідження, що проводилися протягом останніх двадцяти років, привели до роз’яснення деталей у роботі молекулярних механізмів у нормальних клітках, які проходять через досить упорядкований життєвий цикл росту, спеціалізації (яку ми називаємо диференціацією), старіння й смерті. На кожному щаблі життя клітки ми можемо “чути пісню” й “бачити танець” взаємодії Інь і Ян факторів у чудовій гармонії. Руйнування рівноваги між цими двома факторами усвідомлюється, як підстава для неконтрольованого поводження клітки, одним із проявів якого є рак.

Яким образом нормальна клітка перетворюється в ракову? Що відбувається неправильно? Нормальна клітка реагує на вказівки навколишнього середовища, щоб визначити, коли вона може ввійти у фазу розвитку, названу клітинним циклом, що складається з декількох етапів, названі G1, S, G2 й M. Існують застави між етапами. Клітка повинна задовольняти певним вимогам, перш ніж вона зможе перейти до наступного етапу. Ці етапи дуже важливі, тому що якщо щось неправильно в клітці, то етапи будуть гарантією зупинки клітинного розвитку на цьому етапі, поки проблема не буде вирішена. Якщо проблема не може бути вирішена, то клітка запускає систему тривоги, що приводить до добре інструментованої програми смерті. Таким чином, нормальна клітка діє згідно із системою, до якої належить. Коли відбуваються помилки [функціонування], то в клітині спрацьовує механізм “жертвоприношення” себе заради користі цілого. Ракова клітка якимсь чином обманює правила на кожному етапі контрольного пункту між різними фазами розвитку, і за допомогою цього беззупино розмножується. Таким чином, механізм смерті скасовується, і вони досягають “безсмертя”. Звичайно, за таким тимчасовим безсмертям, що відображає дуже неосвічений і повністю егоїстичний “дух”, потребує смерті цілого.

За минулі двадцять років дослідники рака довідалися, що клітці потрібно пройти багато щаблів, щоб у різних протеїнах нагромадилися помилки, які, в остаточному підсумку, ліквідують всі головні захисні механізми на клітинному рівні. Потім клітка переходить у стадію метастази, протягом якої знову порушуються численні системні закони, включаючи закони імунної системи. Подібно поліцейському, нормально працююча імунна система забезпечує постійне обстеження всіх систем тіла, щоб ліквідувати ненормальні клітки.

Дійсна таємниця полягає в тім, яким образом клітина може зпромогтися накопичити так багато помилок, не будучи при цьому ліквідованою. Ми знаємо, що усередині мікрокосму клітки розміщено багато захисних механізмів. Ми також знаємо, що і усередині “середнього космосу” тіла розміщено багато захисних механізмів. Чому ж у хворого раком всі ці захисні механізми виходять із ладу? Деякі біологи думають, що рак – наслідок помилок на генетичному рівні, які приводять до нестабільності генетичного матеріалу (до, так названої, генетичної нестабільності), а потім – і до великомасштабних помилок на генетичному рівні. Однак нормальні клітини знають, як фіксувати помилки на генетичному рівні і знають також, як ініціювати програму смерті, якщо не вдається вирішити виявлену проблему.

Багато лабораторій, включаючи мою власну, вивчають, як клітини обмінюються інформацією за допомогою протеїнів (www.vmresearch.org, "дослідницька лабораторія"). Протеїн TGF-бета виробляється майже в кожній клітині нашого тіла. Коли він випускається назовні із клітини, то TGF-бета служить сигналом, що “інформує” навколишні клітини (які мають унікальний набір протеїнів) про те, щоб вони змогли розпізнати і зв’язати його. Як тільки ці єднальні протеїни (“рецептори”, які перебувають на поверхні клітини) з’єднуються з TGF-бета, то вони відразу починають “спілкуватися” із протеїнами усередині клітки. Деталі етапів спілкування між протеїнами усередині клітки у відповідь на протеїни зовні клітки ретельно віддзеркалюються на генетичних картах багатьма лабораторіями в співтоваристві досліджень сигнальної трансдукції [переносу генетичного матеріалу]. Після шести років інтенсивних і дорогих досліджень, ми встановили існування цікавого функціонального механізму для TGF-бета. У цій області досліджень відомо кожному, що існує група протеїнів усередині клітки, названа “Smad” (Смад), що критична для переносу інструкцій від TGF-бета до супресору (пригноблювачу) клітинного росту. Фактично, багато типів раку, такі як рак кишечнику, рак підшлункової залози, рак голови і шиї, усі асоційовані з дефектами в цих “Smad”- протеїнах. Тільки недавно ми виявили, що “Smad” здійснює свою місію безпосередньо через спілкування із украй важливою системою протеїнів усередині клітки. Ця система протеїнів складається з великої кількості протеїнів, що спільно виконують наступну роботу: 1) позначають старі, старіючі або дисфункціональні протеїни для знищення; 2) допомагають майже кожному аспекту клітинної функції за допомогою систематичного розбирання протеїнів до такого рівня тонкого настроювання, на якому кожен протеїн працює в клітині, як регулятор. Ця система важлива також для імунної системи, щоб знаходити відхилення (несправності), коли вірус або бактерія входять у тіло, або коли клітка стає ненормальною. Ця система протеїнів називається “протиасомною системою”. Несправна робота цієї системи також блокує функцію TGF-бета, як супресора клітинного росту.

Коли я обмірковувала значення цієї знахідки, моя подруга, доктор Лілі Фен (Lili Feng) подзвонила мені. Лілі є помічником професора в Бейлорському Медичному Коледжі (Baylor College). Ми обидві, Лілі і я, практикуємо Фалунь Дафа, древню практику для душі і тіла, зараз широко відому, внаслідок переслідувань цього руху в Китаї (www.falundafa.org). Я знаю, що Лілі виконувала проект по перевірці ефекту практики Фалунь Дафа на клітинну імунну систему. Лілі розповіла мені, що вона завершила свої дослідження з порівняння рівня 12000 генів практикуючих Фалунь Дафа і тих, хто не не практикує. До мого великого подиву вона згадала кілька генів у протиасомній системі. Я попрохала її послати мені експериментальні дані і вирішила уважно подивитися їх. З цього моменту дивний (приголомшуючий) потік повчальної інформації влився в мою дослідницьку систему. Дані експериментів, які надіслала мені Лілі, були купою чисел, об’єднаних випадковим чином. Але із цієї купи чисел виникав один чіткий результат: більше 10 різних протеїнів у протиасомній системі піддалися радикальному регулюванню в імунних кліткинах практикуючих Фалунь Дафа. Це повинне вказувати на те, що протиасомна система піддалася зменшенню в розмірах. Це не повинне було б мати сенс, якби система тільки зменшилася в розмірі, тому що відсутність достатньої кількості [протеїнів] протеасомної системи могло б привести до нагромадження відходів і старих протеїнів. Але, у тім же самому наборі даних, зміст більше 10 різних протеїнів (які належать до іншої протеїнової системи, названої “рибосома”) також радикально зменшилося. Рибосоми відповідають за створення нових протеїнів. Я зненацька зрозуміла, що ці дані припускають координоване зменшення розмірів всієї лінії – і продукції протеїнів і споживання протеїнів.

Потім Лілі дала мені посилання на статтю, де розглядалися кореляції між розміром і активністю протиасомнї системи із тривалістю життя в експериментах на пацюках. Доктор Аллен Тейлор з Бостонського Університету повідомив, що, коли харчовий раціон пацюків обмежувався, то їхня тривалість життя збільшувалася, а протиасомна система зменшувалася . Потім я знайшла статтю, де повідомлялося про кореляції зростання активності протиасомної системи з багатьма різними хворобами. У цій статті повідомлялося, що найвища активність протиасомної системи була знайдена в ракових клітках . Третя стаття від Лілі додала заключний штрих до ідеї, що з’явилася на поверхні (див. нижче). У цій статті повідомлялося, що при ретельному вивченні метаболізму протеїнів у клітині виявилося, що 1/3 частина нових протеїнів негайно руйнується, відразу після їхнього утворення. Таким чином, клітка працює в режимі постійної зайнятості і марнотратства.

Лілі і я почали обмінюватися листами по електронній пошті. У Лілі дивне, чудове почуття гумору та гостра уява. Один раз вона запитала мене: ”Ти знаєш, що протиасома перебуває в мікрокосмосі”? І сама відповіла за мене: ”Чорна діра”. Потім вона послала мені добірку статей про те, як діють зараз чорні діри в нашому Всесвіту. “Ти бачиш, – підкреслила вона, – протиасоми дуже зайняті, коли клітини хворі, а що означає, коли чорні діри дуже зайняті”? Коли я почула це, я подумала про феномен нашого сучасного стилю життя: масове виробництво і масове споживання. Чи не дивно , що різні “космічні” системи клітини, тіла, суспільства і усього Всесвіту, від мікро до макро, представляють таку дивну подобу і відповідність?

Коли я повернулася до обмірковування питання: “Що змушує ракові клітини накопичувати так багато помилок і дозволяє їм порушувати так багато різних охоронних механізмів?” – проста, але ясна відповідь прийшла мені на розум: “Це – швидкість метаболізму протеїнів”. Якщо всі клітки тіла перебувають у стані продукції маси, то протиасомна система, очевидно, повинна бути перевантажена й нестабільна щодо руйнування старих і ушкоджених протеїнів, і тоді виконує неправильні речі, які далі порушують рівновагу. Оскільки протеїни є реальними гравцями у всіх функціях клітки, то, коли погані протеїни не можуть бути усунуті, вони будуть продовжувати робити погані речі, поки вся система перебуває поза контролем. Як би важко не було для клітини це здійснити, вона намагається збільшити кількість протиасомної продукції, але якщо метаболізм продовжує зростати, клітина буде зазнавати невдачі в тім, щоб зробити це. Підвищений протиасомний рівень, спостережуваний у ракових клітинах, очевидно, відбиває це останнє зусилля клітини відновити рівновагу.

Я дуже дивуюся тому, як багато хвороб, яким піддані сучасні люди, є результатом пропащого стилю життя, розумових розладів і нескінченних прагнень, у які залучені їхні розуми і серця. Всі вони можуть, за допомогою унікальних особливостей психо-нейро-ендокріної системи людини, передати на клітинний рівень інструкції для збільшення рівня клітинного метаболізму, що, коли він придушує протиасомну систему, приводить до нагромадження клітинних помилок і, зрештою, до загибелі тілесної системи. А на наступному рівні, чи не пов’язані нескінченні бажання більшої кількості грошей, речей, визнання й влади з багатьма хворобами суспільства?

Отже, що є лікуванням від раку? Що є лікуванням всіх соціальних проблем? Що може сповільнити активність чорних дір у Всесвіті? Проблема лікування раку настільки ж велика, як і останні дві проблеми. Але чи існує загальна причина для цих трьох проблем? Чи існує Універсальний Закон, порушення якого приводить до прояву усіх космічних проблем від малого до великого масштабу? Чи можливо, щоб усе, що ми бачимо в цьому фізичному світі, було б просто проявом того, що ми нечітко називаємо свідомістю?

Тут ми вступаємо в заборонну, похмуру область для сучасної науки – сферу духу й свідомості. Сучасна наука “закриває двері” для цих явищ і вірить, що ми можемо зрозуміти природу тільки за допомогою чіткого відділення матерії від духу. Але що є природою духу? Що зв’язує його з матерією? Чи можемо ми, без знання відповідей на ці питання, воістину бути так спокійні і так самовпевнені в тім, що ми можемо розуміти закони нашого тіла і закони Всесвіту на цьому фізичному рівні?

До моєї поїздки в Бостон я прочитала новий випуск журналу “Наука» (Science), на обкладинці якого зображена копія картини Мікеланджело Мерсі да Караваджо (Michelangelo Merisi da Caravaggio) (1573-1610), що ілюструє грецький міф про Нарцис. Нарцис, подивившись у воду, побачив своє відбиття й відчув глибоку любов до власного відбиття. Зачарований цим образом він не міг відійти від нього, приділяв йому всю свою увагу, витрачав на нього всю свою енергію і, зрештою, помер. На самому початку я думала: “Чому Нарцис не міг сказати, що це було його власне відбиття?” Звичайно, я припускаю, що в той час у них не було дзеркал. Але, тоді я запитую: “Чому він не подивився уважно на себе?” Якби він зробив це, то виявив би , що є подібність між його руками й одягом та руками і одягом відбиття. Потім я посміхнулася і подумала: “А, дійсно, чи багато хто з нас пам’ятають про те, щоб подивитися на себе в нашому повсякденному житті?” Коли ми зустрічаємося із проблемами, ми шукаємо причини їхнього виникнення у всьому ззовні , але ніколи у нас самих. Ми шукаємо відповіді на питання, пов’язані з народженням, хворобами, старінням і смертю, завжди ззовні. Ми відводимо так багато своїх ресурсів, щоб знайти ліки від хвороб. Ми сподіваємося, що один раз з’явиться суперкомп’ютер, що просвітить нас відносно таємниць життя. Але, що, якщо весь цей фізичний світ – ілюзорний світ, подібно тому, чому вчили нас із давніх часів мудреці стародавності? Чи досить видимої відповідності між Всесвітом, людським суспільством, людським тілом і клітиною? Можливо, ми занадто довго вдивляємося у свій власний образ? Чи не прийшов час знайти своє щире “я” і повернутися додому?

(Примітка: Після моєї лекції деякі практикуючі Фалунь Дафа прийшли до мене і розповіли про свій особистий досвід того, як вони або інші практикуючі позбулися, завдяки практиці, від різних “невиліковних” хвороб, таких як системний склероз і різні форми раку)

Ця робота була представлена на Бостонской Конференції Майбутньої Науки у квітні 2002 р.

Автор Тунвень Ван, доктор філософії. Керівник теми в області дослідження Раку і Аутоімуних Хвороб Відділення Імунології Дослідницького Центру ім. Мейсона Вашингтонського Університету у Віржінії.