У маленькому селі Монсанто, розташованому на скелястій кручі на малонаселеному сході Португалії, неподалік від іспанського кордону, майже немає зв’язку із зовнішнім світом.
Розташоване на вершині гори за 2,5 години на північний схід від Лісабона, це село, будинки якого вбудовані в скелі: деякі втиснуті між камінням, деякі вириті в суцільному граніті, а інші, побудовані під численними великими валунами цього регіону. І з природних і антропогенних причин крихітне містечко Монсанто вже давно залишилося майже незмінним.
Ці скелясті висоти багато століть тому були привабливими стратегічними позиціями для ворогуючих армій. Кажуть, що лицарі-тамплієри в 12 столітті побудували замок Монсанту (або Святу гору), який зараз лежить в руїнах на вершині, всього в декількох хвилинах прогулянки від цього селища. Ще раніше цю територію займали римляни, завойовували вестготи, а потім на неї нападали араби.
Сьогодні ця віддалена застава приваблює переважно туристів, які бажають подолати довгий шлях, щоб провести кілька годин, досліджуючи місцевість. Тим часом багато хто з колишніх мешканців Монсанто виїхав, віддавши перевагу нижчим, менш скелястим передгір’ям, де є більше комфорту та сучасних комунікацій. Місто високо на пагорбі тепер може похвалитися лише близько 800 місцевими жителями.
Проте чарівність Монсанто зберігалася довгий час і принесла йому офіційний титул «найбільш португальського міста в Португалії» за підсумками конкурсу 1938 року. Метою колишнього режиму Estado Novo була підтримка сільського життя для заохочення фермерства, що призвело до того, що це химерне, традиційне португальське містечко, як і ще 11 інших, отримало назву «Історичні села».
Таким чином, сьогодні закони забороняють будь-які великі роботи або капітальні ремонти в Монсанто; сама географія міста також не сприяє будівництву нових міських об’єктів. Відвідувачам доводиться паркувати свої автомобілі внизу і підніматися вгору крутими вузенькими вуличками, часто під пекучим португальським сонцем, щоб дістатися до самого міста.
Подорожуючи пішки містом, вздовж і впоперек місцевості та кам’яних валунів, часто можна побачити будинки, яким 500 років, вони наполовину занурені у скелі. Деякі споруди виглядають так, наче їх затиснуло між двома каменями; інші затуляють величезні 200-тонні валуни, які, здається, ось-ось їх розчавлять.
Ресторан Petiscos e Granito, побудований на скелі, з якої відкривається чудовий краєвид, виглядає трохи більшим за червоні двері, що випирають з-під велетенської круглої скелі з валуном на боці.
Місцева приказка говорить: У Монсанто ніколи не знаєш, чи то будинок народився зі скелі, чи то скеля народилася з будинку.
Звісно, це химерне містечко небагатолюдне, але його мешканці проводять фестивалі та фольклорні заходи, щоб пожвавити життя. Відвідувачі можуть помітити літніх місцевих жителів, які туляться в кам’яних дверних отворах, намагаючись продати туристам музичні інструменти ручної роботи під назвою адуфе, традиційний квадратний бубон, або яскраві плетені кошики ручної роботи.
Вони також продають маленькі безликі ляльки, зроблені з дерев’яних паличок, складених у формі хреста і перев’язаних тканиною. Ці язичницькі ляльки виготовляються без рис обличчя, і вважається, що мають захисну силу і сприяють родючості. За традицією, їх клали під ліжка молодят у ніч весілля, щоб благословити їх на народження дитини.
Ще одна традиція походить від місцевої легенди: колись давно замок Монсанто цілий рік перебував в облозі загарбників. У жителів села залишилась остання корова і мішок зерна, і їх майже змусили здатися. Але замість того, щоб урізати свої запаси або здатися, очільники міста спробували іншу стратегію: вони згодували весь мішок зерна корові, а потім, на очах у всієї облогової армії, скинули відгодовану худобу з валів на землю, де вона й розбилася.
Вороги з жахом спостерігали за цим видовищем і були шоковані тим, що селяни, як виявилося, мали достатньо припасів. Таким чином, армія загарбників у розпачі зняла облогу і відступила.
Сьогодні жителі Монсанто проводять щорічний фестиваль, щоб відсвяткувати цю перемогу. У першу неділю травня сільська жінка підіймається на замок з горщиком, повним квітів — замість корови, — а потім з висоти урочисто розбиває горщик і висипає квіти на землю внизу.
У крихітному містечку Монсанто, такому віддаленому від доріг, такому громіздкому, з його кам’янистим ландшафтом, мало що коли-небудь змінюється. Страх, що містечко може одного дня вимерти, дійсно існує.
Проте дехто з тих, хто продовжує жити на урвищі, переобладнав своє житло, щоб привабити туристів; колись середньовічні оселі перетворилися на готелі, ресторани та кав’ярні.
Можливо, завдяки новим оселям та розвагам у поєднанні зі старою чарівністю і таємничістю, місто з будинками, збудованими між і під камінням, зможе продовжити своє існування.
