Традиційний китайський живопис (гохуа) має давню історію і прекрасні традиції. У царині світового мистецтва він займає свою унікальну нішу, відіграючи важливу роль у підтримці моральності людей.
Існують три основні теми китайського живопису: персонажі або жанровий живопис, пейзаж, квіти та птахи. У гохуа застосовують такі техніки малювання, як “тонкий пензель” (гунбі), “живопис ідей” (се-і) і поєднання цих двох технік. Як інструменти використовують спеціально виготовлені пензлі, туш, папір і кам’яні тушечниці. В основі формування зображення лежать лінії, а додатковим є кольори.
Живопис має однакове походження з каліграфією. Для вираження думок і почуттів ці два види мистецтва використовують лінії. Живопис тісно взаємодіє з поезією, каліграфією і навіть гравіюванням печаток. Таким чином сформувалася така собі мистецька особливість “чотири в одному”: поезія, каліграфія, живопис і печатки. Кажуть навіть, що каліграфія і живопис невіддільні один від одного.
Початок розвитку
Розвиток китайського живопису, подібно до річок Хуанхе і Янцзи, має довгу історію. Згідно з давніми записами, починаючи з періоду воюючих царств (476 – 221 рр. до н. е.) і до останньої династії Цин (1644-1912 рр.) у Китаї було понад 10 тисяч відомих художників. Вони зробили неоціненний внесок у розвиток цього виду національного мистецтва.
На зорі цивілізації, в епоху неоліту стародавні люди використовували прості три кольори – чорний, білий і червоний – і за допомогою грубих ліній зображували різних персонажів і тварин. Сюжети живопису того періоду в основному відображали побут людей і шанування Богів. Це була зародкова стадія китайського живопису.
Значного розвитку мистецтво живопису набуло в період Войовничих царств і наступних двох ханських династій. Дивлячись на археологічні знахідки, наприклад, такі, як бронзовий таз із малюнками з провінції Хенань, малюнок на шовку з Чанша та інші, можна дізнатися, що в ті часи художники приділяли велику увагу емоційному змісту. Вони не просто висловлювали якісь сюжети загалом, чи то природа, чи то світ Богів, чи то людей, зображувані ними сцени стали більш деталізованими і наповненими. Хоча вони й використовували прості техніки, картини були вже доволі реалістичні та виразні. Таким чином, лінії, а також легкі кольори згодом стали основними елементами і традиціями китайського живопису. Цей період історії був важливим етапом розвитку цього виду мистецтва.
За часів періоду Вей-Цзінь (220-420 рр. н. е.), а також наступної за ним епохи Південних і Північних династій (420-589 рр.) мистецтво живопису процвітало. Серед відомих художників тих років були Гу Кайчжи, Се Хе, Лу Танвей, Чжан Сен’яо та інші. У той час основними об’єктами живописців були пейзажі, квіти і птахи, а також тварини. Пейзажний живопис у той час відокремився від портретного живопису і став самостійним видом гохуа.
Виникнення теорії живопису
У цей час з’явилося кілька видатних теоретиків живопису, які справили великий вплив на наступні покоління художників.
Одні з них – Гу Кайчжи (IV ст. н.е.), висунув дві концепції: “вираження сутності через форму” і “використання уяви, для досягнення вишуканої краси”. Він зазначав, що в живописі необхідно прагнути не тільки до правдоподібності зовнішнього образу, а й до вираження внутрішньої духовної сутності. На думку Гу, жвавість форми має ґрунтуватися на почутті та розумінні художника, а внутрішня складова картини залежить від його світогляду та особистого духовного рівня. “Використання уяви”, про яке говорив Гу, означає, що художник сублімує свої власні ідеї та розуміння життя в об’єкти живопису, домагаючись у такий спосіб змішання воєдино почуттів і сцен, речей і явищ, додаючи до них піднесеної чарівності. Саме після цього відбувається “досягнення вишуканої краси”, коли зовнішня форма просочується думками й почуттями живописця, створюючи більш тонкий і глибокий художній образ.
Інший відомий теоретик китайського живопису, а також художник-портретист, Се Хе (V ст. н.е.) висунув свої знамениті “Шість законів живопису”, які описав у книжці “Нотатки про категорії старовинного живопису”. Сформульовані ним шість принципів такі:
- “Одухотворений ритм живого руху” – необхідність передавати живу сутність того, що зображує художник;
- “Структурний метод користування пензлем” – вміння рухом пензля передати саму суть зображуваного;
- “Відповідність зображення реальному образу речей” – необхідність зображати форму предметів такою, яка вона є в реальному житті;
- “Додавання кольору залежно від категорії” – уміння правильно накладати колір, правильно бачити кольори та їхні відтінки;
- “Управління розташуванням [об’єктів]” – необхідність правильної композиції малюнка;
- “Передача і копіювання” – необхідність суворо дотримуватися давніх традицій і канонів живопису.
Це були вже більш систематичні правила китайського живопису, які використовуються і в наш час.
Духовний світ живопису
У той період у Китаї процвітав буддизм. Тому великого розвитку набуло мистецтво живопису, пов’язане з буддистськими сюжетами. Однією зі скарбниць творів мистецтва того часу, що дійшли до нас, є печера Могао в провінції Ганьсу. Її стіни багато розписані безліччю фресок, виконаних клейовими фарбами різних кольорів.
Багато відомих живописців того часу також займалися духовним самовдосконаленням. Один із них – Чжан Сен’яо, який практикував даосизм. З ним пов’язана китайська ідіома “намалювавши дракона, домалювати йому зіниці”, що означає виділити суть, зробити завершальний штрих. Згідно з легендою, одного разу Чжан намалював на стіні храму кілька драконів, які виглядали як живі, але в них не було очей. Люди, помітивши це, попросили художника домалювати очі, на що той відповів: “Якщо я домалюю їм очі, вони полетять”. Ніхто в це не повірив, і люди продовжували наполягати, щоб Чжан все ж завершив свою картину і намалював очі. Тоді Чжан поставив двом драконам точки у формі зіниць, і раптом у цю мить небо затягнулося темними хмарами, заблискали блискавки, загуркотів грім, два дракони відокремилися від стіни і полетіли в небо.
Перехід до зрілості та процвітання
В історії гохуа містком для переходу від живопису ранніх династій до більш зрілого мистецтва стала династія Суй (581-617 рр.). Її мальовниче мистецтво використовувалося переважно знаттю для естетичної насолоди і поклоніння Богам. Жанри живопису того періоду включали храмові фрески і картини в сувоях, а серед зображуваних об’єктів були здебільшого пейзажі та різні персонажі. Одна з найбільш знакових картин того часу “Прогулянка навесні” художника Чжана Цзицяня.
Таким чином, розвиток пейзажного живопису в той час практично повністю завершився, і увійшов у стадію вишуканої майстерності.
Далі з приходом династії Тан (618 – 907 рр.) розпочався один із найблискучіших періодів китайської цивілізації. Поряд з бурхливим розвитком літератури, поезії, музики, танцю, скульптури і каліграфії, в етап процвітання також вступив і живопис. У цей час картини були розділені в основному на такі жанри, як персонажі, пейзажі, квіти і птахи, духи і боги, коні, архітектура та інші. Стилів малювання також стало набагато більше, і вони стали більш виразними. Велику увагу живописці тієї епохи приділяли сюжетам, що відображають суспільно-політичне життя, а для зображення природи з’явилася манера малювання “темно-зелений пейзаж” і “монохроматичний пейзаж”, тобто, пейзаж, написаний тушшю.
Серед найвидатніших художників того періоду були: Янь Лібень, Лі Сисюнь, У Даоцзи, Ван Вей, Цао Ба, Хань Гань та інші. Чимало робіт цих майстрів дійшли до наших днів і вважаються шедеврами китайського живопису.
Живопис в епоху династії Тан був тісно пов’язаний із тогочасною літературою та мистецтвом. Багато танських поетів, як-от Лі Бай, Ду Фу, Гу Куан і Бай Цзюйї написали безліч віршів про живопис. А художник Ван Вей говорив, що “у віршах містяться картини, а в картинах містяться вірші”.
Картини епохи П’яти династій і двох династій Сун, які виникнули після династієї Тан, вирізнялися яскравістю і строкатістю фарб. Пік розвитку гохуа стався в епоху династії Сун, що згодом було названо “періодом розквіту китайського живопису”.
У той час такі жанри, як персонажі, пейзаж, квіти та птахи поступово розвинулися як самостійні дисципліни живопису. У жанрі квітів і птахів виникли два стилі: насичений колір Хуан Цюаня і блідий колір Сюй Сі. У пейзажному живописі створювали величні панорамні пейзажі, використовуючи концепцію “пошук чудесного для створення реального”.
Персонажів у той час уже зображували не лише поверхнево, а зосереджувалися на вираженні їхнього внутрішнього світу.
Розквіт живопису за часів династії Сун викликав також численні дискусії та дослідження в цій галузі. До наших днів дійшли понад 20 трактатів і творів того періоду, автори яких розглядали такі питання, як виразність, розуміння художниками реального світу, ставлення до спадщини древніх, соціальна роль живопису тощо. Багато конкретних і глибоких ідей, висловлених у цих працях, мають важливе практичне значення і понині.
Виникнення аматорського живопису
Під час наступних династій Юань, Мін і Цин загальна тенденція мистецтва живопису пішла на спад. У цей період виник живопис художників-літераторів, тобто аматорський живопис.
Коли монголи вторглися до Китаю і встановили династію Юань, деякі художники, які відмовилися служити завойовникам, використовували живопис, щоб висловити свої емоції і свій протест. Тому протягом деякого періоду часу в живописі була дуже популярна простота і легкість, а не складність і витонченість. Широко розповсюдженими темами в цей час стали пейзажі, які не вимагали надто великої реалістичності та давали змогу легко висловлювати емоції, а також сливи, орхідеї, бамбук і хризантеми, за допомогою яких можна було легко висловлювати високі й чисті устремління. Живопис став дедалі більше зливатися з літературою, тому написи і печатки стали розглядатися як невід’ємна частина картини.
Більшість художників-пейзажистів династії Юань жили на самоті в горах і лісах, практикували медитацію і займалися різними духовними практиками, особливо даосизмом. Художні твори того періоду викликають у людей відчуття запустіння і зневіри, незалежно від того, яка пора року і які саме пейзажі на них зображені – високі гори чи пологі схили. Ці картини повною мірою відображають ставлення їхніх авторів до суспільного життя, їхнє глибше розуміння природи та чутливість до мистецтва.
Виникнення аматорського живопису змінило ситуацію, що склалася за часів династії Сун, за якої домінував живопис академічного стилю.
Роль китайського живопису в суспільстві
Кажуть, що традиційний китайський живопис передали людям Боги. Його чарівні образи, тонкі мазки, кольорові гами, глибокі думки, філософія і поезія складають його неповторну чарівність. Вона прославляє Богів, красу і світло, засуджує зло і пороки і все це відіграє значну роль у підтримці моралі суспільства. З китайських картин ми можемо побачити променистий і безмежний світ, відчути милосердя Богів, добро і зло, правду і неправду в людському світі, знайти натхнення і очистити душу.
Протягом століть усі видатні китайські художники намагалися дослідити глибокий зв’язок між людиною і Богом і зрозуміти істинний сенс життя, висловлюючи все це за допомогою метафор, алегорій, символів та інших прийомів. Таким чином, пишність китайського живопису випливає не тільки з його художніх прийомів і способів вираження, а також із глибокого життєвого досвіду художників і їхньої духовної сфери.
Пан Лі Хунчжи, засновник Фалуньгун, сказав: “Образотворче мистецтво є дуже важливим для людства, воно, так само як і інші форми культури людства, може в суспільстві людей, в уявленнях людини відігравати спрямовуючу роль, впливати на естетичні уявлення людей. Поняття краси, правильне поняття краси, яке має бути в людей, дуже тісно пов’язане з критеріями моральності людини. Якщо ж людина некрасиві речі приймає за красиві, то мораль людства вже нікуди не годиться”.
За матеріалами Мinghui.org
