Азад Сафаров — український продюсер, який працює з журналістами Sky News. Він також є помічником режисера і лінійним продюсером документального фільму «Будинок з осколків», номінованого на премію «Оскар». Далі він описав шлях від передової до червоної доріжки, Sky News.
Я люблю кіно, але іноді реальне життя ще більш божевільне, ніж кіно.
За короткий проміжок часу я пройшов шлях від передової в Україні до підготовки до виходу на червону доріжку церемонії вручення премії «Оскар» у Лос-Анджелесі. І це дивне відчуття.
Я народився в бідній сім’ї в Азербайджані, і через війну в Нагірному Карабасі та фінансові проблеми моя сім’я вирішила переїхати в Україну. Ми оселилися в Донецьку і стали громадянами України.
Мені тоді було вісім років, і вже тоді я мріяв тільки про кіно. Ми з двоюрідним братом знімали короткі сценки і мріяли продати їх у Голлівуд.
Мама порадила мені стати журналістом, бо вважала, що це наймирніша професія в Україні. Але не встиг я закінчити університет і переїхати до Києва 2014 року, як почалися протести на Майдані і, як наслідок, війна.
Як тележурналіст, я працював скрізь в Україні. Під вогнем на передовій і під прикриттям на окупованій Росією території України.
Я хочу сказати, що мені набагато комфортніше в 12-кілограмовому бронежилеті та касці, ніж у смокінгу.
Я подав заяву на отримання спеціального дозволу на виїзд із країни на 21 день, коли мені повідомили, що я їду на церемонію.
Його було видано, і я вирішив, що хочу вдягнути толстовку або футболку, що-небудь із написом або державним гербом України. Але мені пояснили, що організатори просто не пустять мене всередину, там суворий дрес-код.
Я мріяв про цей момент усе своє життя.
Я дивився церемонії вручення премії «Оскар» і уявляв, як я виграю; я уявляв, як пишатимуться мої батьки, друзі та сім’я, якщо я коли-небудь отримаю нагороду.
Але тепер момент настав, і в мене є номінація, я не можу сказати про це занадто голосно або занадто радіти цьому.
«Хіба ти не стрибаєш від радості?! Це ж “Оскар”! Це суперкруто!» — постійно кажуть мені мої друзі.
Я, звісно, радію, але радість змішується з сумом, бо поки я тут, у Лос-Анджелесі, на лінії фронту в Україні щодня, щогодини, справді, гинуть солдати, захищаючи нашу країну від нашого сусіда.
Я не можу розміщувати веселі картинки в соціальних мережах, тому що в цей самий час мільйони українських цивільних осіб страждають від російської агресії та ракет.
Таке відчуття, що Росія позбавила нас права бути щасливими, бути успішними, права насолоджуватися життям, права просто сміятися вголос.
Наш документальний фільм «Будинок з осколків», номінований на премію «Оскар», також присвячений наслідкам війни.
Режисер — талановитий данський режисер Симон Леренг Вільмонт, з яким я почав працювати ще 2015 року, і це наш другий фільм з України. Перший, «Далекий гавкіт собак», увійшов до шорт-листа премії «Оскар» 2019 року.
Фільм A House Made of Splinters («Будинок з осколків») розповідає про дітей, які ростуть у тимчасовому сховищі поруч із війною. Це сумний фільм, але водночас це фільм про надію. Він про те, як українські діти борються за своє щастя, дитинство, право жити в сім’ї та відчувати любов, навіть коли йде війна.
Це важлива історія, яку потрібно розповісти, і в нас є важлива місія, яка виходить за рамки.
Уся виробнича команда розуміє, що на «Оскарі» ми змагаємося з великими компаніями та гучними іменами, з великими бюджетами на рекламу своїх номінантів.
Але перемогти було б неймовірно, у ці темні часи ми хочемо подарувати бодай маленьку частинку радості країні, яка так довго боролася за свободу і щастя бути вільною.
І з цією думкою я піду на церемонію і буду сподіватися на краще. Я візьму з собою дві речі: зламаний годинник мого батька — він помер, коли мені було 13 років — і брошку в кольорах українського прапора.
І ні, я не вимкну додаток для сповіщення про повітряні тривоги на своєму телефоні, якщо прийде сповіщення про це з України, бо для мене «Оскар» — це ще одна платформа, щоб нагадати світові про війну.
