Нещадавно Іво Васильович Бобул – український народний артист, який провів на сцені майже 40 років, з радістю погодився дати інтерв’ю каналу АллатРа ТБ.
– Хотілося б ось розкрити тему, дізнатися ваш стан, – питає кореспондент АллатРа ТБ. – Ось тільки, коли ви стоїте на сцені, і коли ви співаєте, коли ось відчувається, що не стільки навіть як усвідомлюєш слова, скільки стан душі яке ви передаєте, що ви відчуваєте в цей момент?
– Знаєш, по-перше коли виходиш на сцену, – каже Іво Бобул, – то перші чотири пісні це найвідповідальніші пісні, тому я ставлю програму пісень, які знайомі всім людям. Потім люди розглядають все навколо, вони дивляться, що на сцені, і тільки потім вони починають розуміти, що вони прийшли на концерт. А для мене це як би підготовчий етап, дивлюся на глядачів, спостерігаю, де що, куди глядачі дивляться, а потім вже все, пішов звук, пішла пісня. І все це, так, як в порядку речей, ти бачиш зал, бачиш аудиторію, яка дивиться на тебе, вона чекає від тебе щось, ось те, що щось я і повинен їм дати.
– А ось коли ви пишете музику, пишете слова, коли відчуваєте ось цей стан, яке потім увіллється в цю пісню, що є основою ось цього почуття, яке вас спонукає до цього?
– Сам задаю собі це питання, у одного це може відразу прийти, до мене це приходить за 20 хвилин, я можу взяти, сісти, записати слова і музику. А може і місяць цілий, по чуть-чуть приходити, це по-різному, відчуття звичайно після цього настає мандраж, потім все, починаєш писати щось, і ти вже не знаєш де ти, як побував в якомусь космосі.
(Добрими почуттями ділиться Іво)
– Ось, цікава риса людей, які стикаються з творчістю, вони розповідають, що дійсно, ось це емоційний стан є в процесі написання музики.
– Це правда, це серйозно, мене починає трусити, а потім я розумію, що мені потрібно сісти, до інструменту, або взяти ручку, що перше потрапляє. Сідаєш і починаєш писати музику і слова, щось там у тебе виходить, а потім сидиш з аранжувальником і все.
– В ваших піснях часто згадується що люди одягають маски, ховаються під якимись масками, боятися, що чи проявити себе, справжнього, відкрити свою суть?
– Кожна людина боїться бути відкритим, тому є подвійне життя, розумієш, люди відвикли від того, що є ще люди порядні, а що таке порядність? Це те, це співчуття іншій людині, ти просто можеш співчувати йому. Попросив допомоги, допоміг йому, у міру можливості, не бути просто байдужим до того, що діється навколо тебе. Ось людина лежить, до нього ніхто не підійде, а раніше, ти що, так все бігом, що трапилося? Просто духовність зникає, а хоча, ми говоримо, що країна у нас сама духовна, це Україна. Але ми її втрачаємо (духовність) ми ходимо в церкві, не розуміємо, що ми там робимо, тому що вийшовши звідти, ми можемо триповерховим матом покрити якусь людину, яка тебе штовхнув, ось і все, втрачається. Ось це, показуєш, у нас з’явилося ніби все, і все начебто і є, а всередині ось, сів ось той вогонь, який у тебе горить, там згасає, всихає, по чуть-чуть, бо ти не даєш йому підживлення, ніби все нормально, а там всередині не добре.
Просто людська тупість, тому що люди думають, що це все зовнішнє з собою він візьме, ось туди. Та ні, туди нічого не візьмеш, найголовніше, ти не знаєш, що завтра буде. Я раніше так жив, і думаю так, все нормально, а зараз стоїш і думаєш про Господи. Що сьогодні, вмикаєш телевізор, того вбили, того пограбували, там аварія, там недобре, і весь негатив уже у тебе в голові, тому я це не дивлюся, раджу багатьом це не дивитися, просто розкажіть анекдот, обійміть дитини, своїх близьких, пожартувати , подивитися яка природа, але не дивіться це. Чому стільки негативу в людей напихають, я не розумію, адже люди, вони перестали посміхатися, вони перестали відчувати себе, що вони люди. Я почав розуміти, що вони люди, їх люблять, і поважають, що ми люди, але якось ми поводимося не так. Я чесно, я починаю тоді щось читати, щось придумувати собі, щоб коли вільний час хоч чимось займатися, знаходиш старі фільми, і ти дивишся, там духовність, там правда. Так, там гра акторів чудова, там, цілі дії, актори грають, і немає сучасної цієї склеювання плівки і розумію, що не все ще втрачено.
Давно по молодості, думаєш, що все ще попереду, зараз починаєш розуміти, що не так вже й багато і часу, життя це реально момент тут і зараз, це саме тут і зараз, більше нічого, у мене немає. Тому любите, і будьте коханими, поважайте один одного, зберігайте один одного, оберігайте один одного, живіть. Просто треба любити себе і поважати, і розуміти для чого ти живеш на цій землі. І залишати після себе завжди щось хороше, треба навчитися цьому, це завжди було в людях, а тим більше в наших людях це з молоком матері вбирали. Але просто люди почали забувати про це, залишати після себе хороше.
Джерело: АллатРа ТБ: https://allatra.tv/video/ivo-bobul-dushu-za-dengi-ne-kupish.
*Комментарий: редакция не несёт ответственности за содержание и мнения, изложенные в статьях со знаком Ⓟ.
