«Велика Епоха» публікує серію інтерв’ю з жителями звільнених міст східної України. Жителька і громадський діяч Краматорська, координатор місцевого Євромайдану розповіла про те, як до її квартири увірвалися озброєні люди.
#img_left#Світлана Рудь представляє краматорську громадську організацію «Центр правових технологій». Мета — допомога міському співтовариству в розвитку демократії. Коли трагічні події розгорнулися в її рідному місті, вона перебувала в столиці України, куди поїхала у справах Центру. Це було в середині квітня.
— Як на вас позначилася ситуація, що склалася в Краматорську?
— Про те, що в Краматорську почала нагнітатися обстановка, я дізналася в Києві від друзів. Вони попередили мене: тобі не можна додому повертатися, небезпечно для життя. І я розуміла це, оскільки я є координатором краматорського Євромайдану. Ми всю осінь і зиму збиралися біля пам’ятника Шевченку. А прихильники сепаратизму демократичні ідеї, висунуті Майданом, не сприймають. Тому ми перебуваємо в конфлікті.
— До Краматорську не можна було повернутися, і ви залишилися в Києві?
— Ні, я переїхала до Дніпропетровська. Це було 26 квітня. Там мене прийняла родина українських патріотів. Вони дуже дбайливо поставилися до мене, підтримували морально. Я почувалася ніяково: як це я не можу повернутися додому?! Більш ніж на місяць я ніколи з міста не виїжджала.
— Так сильно любите своє місто?
— Раніше навіть не замислювалася, зараз тільки зрозуміла, наскільки я прив’язана до нього. І ось у Дніпропетровську я дізнаюся, що мою квартиру пограбували.
Це сталося 10 травня. Моя мама вирішила піти до мене прибратися у кімнатах, пройшов майже місяць, як я поїхала. Але, мабуть, хтось стежив за квартирою. Незабаром після того, як увійшла мама, туди увірвалися озброєні люди в масках. Чотири години вони пробули там. Спочатку винесли документи, потім взялися за цінні речі, побутові предмети — так вона сказала.
Коли я повернулася до Краматорська, у квартирі з усього паперу залишився тільки туалетний. Забрали також комп’ютер з усією інформацією. Там у мене зберігалися відомості по правозахисних справах.
— Їм потрібні були саме документи? Пограбування — не їхня пряма мета?
— Думаю, так. Потім з’ясувалося, що деяким людям, які потрапили в підвали до терористів, ті показували мій закордонний паспорт і питали, чи є у них зв’язки зі мною?
У той же день, 10 травня, був зроблений наліт на квартиру моїх батьків. Найбільше я переживала за те, що у мене були списки активних людей, що брали участь у краматорському Євромайдані, а також інші важливі документи.
Звичайно, я спробувала, як могла, вжити заходів, щоб унеможливити поширення інформації. На щастя, з’ясувалося, що мій комп’ютер виявився поламаним після транспортування, інформація в ньому стала недоступною, і ніхто через це не постраждав. У той же час я знаю, що людей в нашому місті, які були запроторені до підвалів «новою владою», дуже багато. Але вони не з мого списку.
Ми зараз збираємо інформацію щодо порушень прав людини, проводимо моніторинг, але він ще не закінчений. Далеко не всі люди, які зазнали насильства, заявили в міліцію, тому повних відомостей у нас поки немає. Ми також збираємо неофіційну інформацію.
— Коли ви повернулися до Краматорська? І яке враження на вас справило місто?
— 19 липня я прибула додому. Все вже було позаду, і навіть барикади розібрані. Перше, що я зробила — пройшлася з друзями по місту, щоб побачити, що змінилося. Я отримала шок. Щоправда, почуття радості, що я — вдома, перебороло негативні емоції. Дуже сильно здивувала відсутність людей у місті. Ми пройшли кілометрів зо п’ять пішки і зустріли від сили десятки два людей. А був суботній вечір, коли на площах, на вулицях, у скверах зазвичай повно молоді.
Зараз я бачу, як люди прибувають у місто. Ще далеко не всі повернулися. Деякі з тих, кого я знаю, знайшли для себе більш комфортні місця проживання і залишилися там, не планують повертатися. Прикро. Як правило, це люди інтелектуальні, ініціативні.
Нам ще належить оцінити збитки, що стались через протистоянням двох сил: прихильників українського демократичного шляху розвитку і прихильників сепаратистської ідеї «ДНР». І що я для себе усвідомила — нашому Центру потрібно більше працювати, щоб відновити цей інтелектуальний ресурс міста.
— Ви оцінюєте ситуацію оптимістично або стримано?
— Все ж я налаштована дуже оптимістично. Побачивши радісні, натхненні обличчя людей, які прийшли сьогодні на фестиваль «З країни в Україну», як вони із задоволенням розвішують фотографії, як приколюють до одягу жовті і блакитні стрічечки, як беруть участь у конкурсах, у мене піднімається настрій і в думках виникають нові плани.
— А коли ви жили в Дніпропетровську, вас не залишала надія?
— Ні хвилини у мене не було сумнівів, що скоро я повернуся. Навіть навпаки, все закінчилося раніше, ніж я очікувала. Мені здавалося, що все триватиме до кінця літа. Але фінал настав швидше.
— У вас є цьому пояснення?
— По-перше, населення дуже підтримувало нашу національну гвардію. Насправді в опорі брало участь дуже багато людей з Краматорська. І самі солдати української армії швидко вчилися, на ходу, в боях. Так що час відступу — час безглуздих боїв і жертв — був витрачений не даремно: солдати накопичили досвід і знання. І потім все це успішно використовували в бойових операціях.
— Ви вірите в людей, в їхню мужність, терпіння, доброту, бажання творити?
— Так!
Читайте також:
Краматорськ: як відновлюється життя в звільненому місті
