Українську державу буцімто уже ціла міжнародна спільнота розвиненої демократії покинула напризволяще перед лицем територіальних претензій путінського військово-промислового комплексу, — і єдиний вихід проглядається у воланні про допомогу до комуністичної партії Китаю. Таку думку оприлюднив у понеділок, 17 березня, український дипломат і чиновник Олександр Олександрович Чалий, в ефірі телепрограми «Свобода слова». Напевно, що ця манлива ідея й надалі посилено мусується в українських дипломатичних колах.
#img_left#У скрутному становищі, яке склалося на даний момент, дружня підтримка від вельми могутньої держави була би, як на перший погляд, і насправді не зайвою.
Проте, якщо звернути увагу на певні деталі, — розпочинаючи від символіки й закінчуючи життєвими цінностями, — можна з певністю робити той висновок, що нинішня поведінка Кремля багато в чому (якщо не в усьому загалом) вторить запитам певних осіб із Чжуннаньхаю.
Взагалі, було би вкрай непередбачливо вважати, що в колишньому палаці Небесних Імператорів нині хоч би хтось один керується небесними постулатами, і перш за все своїм обов’язком бачить слідування засадам моральності як у особистому, так і в суспільному житті. Адже, мало того, що пройшли уже 102 роки з моменту усунення від правління Китаєм останньої імператорської династії Цін, — керівництво Китаєм здійснювалося останні 65 років від імені богоненависницького комуністичного привиду.
Людину завжди притягує щось невідоме. Тим більше — якщо воно ще й вражає своїми розмірами та значимістю на світовій арені. Адже Китайська Народна Республіка нині — основний конкурент США у вельми багатьох аспектах. Окрім звичного вже, напевно, для усієї людської спільноти, прагнення просто помірятися силами, розвитком відносин між цими супердержавами ще й сильно керує прагнення схилити на свій бік у питанні сповідування тих чи інших життєвих цінностей. З легких рук США та Євросоюзу, решті світу давно відомі ідеали толерантності, взаємоповаги, свободи думки, — які вже починають видаватися багато кому ілюзорними через те, що не годні моментально пронизати свідомості багатьох людей подібно до того, як це можуть учинити страх за власне життя, споживацькі інтереси та загалом інстинкти стадності.
Історія компартії Китаю — річ за сімома замками для багатьох людей світу. І замки ці слід шукати — перш за все у свідомості кожної людини зокрема. Бо просто, коли пересічному мешканцю нашої планети якоюсь істотою дається якась більш-менш потрібна для нього річ майже за безцінь, і так повторюється багато разів, — то він поступово стає настільки міцно прив’язаним до тої істоти, що просто й не відірвати.
Залишається лиш констатувати, що той мешканець являє з тою істотою одне невід’ємне ціле. І тоді вже, навіть дізнавшись, що десь там чинився навмисний голод набагато більших масштабів, ніж він чинився навмисно в межах рідного краю, — йому стають малоцікавими глибинні причини того факту. Тим більше, що можна звернути увагу й на наступний момент: журналіст Ян Цзішен, який наважився свого часу провести ретельне дослідження факту китайського голодомору, та ще й опублікувати його, — при нинішньому керівництві спокійно собі живе й життю радіє. Значить, — поспішаємо зробити заспокійливий висновок, — керівний апарат уже далеко не той що був, уже далеко не так сильно схиблений на деспотії. А тому — можна вже безпечно з ним налагоджувати різноманітні стосунки.
Проте, можна би було ще маси й маси фактів наводити про злочинність самої концепції Комуністичної партії Китаю, повну її безпринципність, готовність у будь-який момент часу перемінити свій курс на протилежний, — лиш би виявлявся такий стан речей достатньо вигідним задля її керівництва. Багато їх можна віднайти у спеціально присвяченому розкриттю деструктивної сутності КПК дослідженню під назвою «Дев’ять коментарів про комуністичну партію».
Через те, що матеріал у цьому дослідженні викладено цілісно структуровано та чітко аргументовано, — воно не отримує жодного офіційного визнання у компартійній верхівці Китаю. Навпаки, за збереження та розповсюдження цього твору у Китаї передбачаються нині доволі суворі покарання. Та, незважаючи на це, цей твір доволі швидко популяризується у китайському суспільстві. І самі китайці на інших прикладах переконуються, що фільтрування історичних фактів являється одним із етапів тотального задурювання людей. А ще ж бо є й перекручення фактів, недопущення до проведення розслідувань, заборона на оприлюднення успішних їх результатів…
Як противагу до долі Яна Цзішена, можна розглядати долю одного з найвідоміших сучасних китайських адвокатів Гао Чжишена. Для того, щоб зробити послушним гвинтиком тоталітарної системи і не братися за захист людей, які зазнають від неї невиправданого утиску, Гао Чжишена арештовували неодноразово, — проте жодного разу він не визнавав за собою провини перед цією системою. Особливу лють компартія Китаю виявляла (і, можливо, виявляє й надалі, — тому що про Гао Чжишена уже більше року немає жодних чуток) до цього правозахисника за те, що брався за розслідування справ по переслідуванню режимом КПК практикувальників Фалуньгун, — тобто людей, які метою свого життя бачать слідування за універсальним принципом Істина-Доброта-Терпіння…
Та й назагал, не така вже й потужна військова могутність Китаю, — щоб на нього покладатися у справі стримування Російської Федерації від нападу на Україну. Адже, практично весь особовий склад Китайської Народної Армії — вихідці із не вельми забезпечених сімей. А, як відомо, саме такі родини знаходяться тепер під прицілом тих китайських капіталістів комуністичного ґатунку, які прагнуть поживитися за рахунок привласнення земельних територій (формально — у КНР не існує власності на землю, і цей факт дозволяє багатьом легко спекулювати «на землі») чи рейдерських захоплень. Використовуючи при цьому, звичайно ж, різноманітні корупційні механізми. Як же ж можна бути упевненим у війську, де служать озлоблені на власний уряд солдати?
А можливо, російські солдати гамують лють на своє керівництво не менше, ніж китайські? І — заради експерименту генсек КПК нарадив під час зустрічі на Сочинській Олімпіаді двом президентам (які тільки там і були присутні) розв’язати війну, — щоб побачити як себе поведуть російські військові у цій ситуації. А що між представниками воюючих сторін може виявитися багато родинних чи просто дружніх зв’язків, — то це, напевно, вселяє в душі керівників тоталітарних режимів загалом якусь дику та темну утіху. Ось-бо, буцімто, наскільки важать їхні думки та слова. Загадай тільки людям — і вони вже біжать перегризти комусь горло, якщо немає чим застрелити чи заколоти.
Невже пересічний українець прагне покровительства такої ось темної дикої сили? Закономірно виникає питання: а за що ж тоді піднімався народ на Майдані?
Віктор Гаврилів, для «Великої Епохи»
Читайте також:
Події у Криму — погляд місцевого жителя
Привид комунізму знову ходить
Ціна братерської любові: чого так і не зрозумів Путін
