У кожного з нас є надія на те, що наша країна може стати великою й могутньою. Країною, в якій народ може жити вільно й безпечно. Але якщо це буде країна без чесних і сміливих людей, то надія залишиться лише надією.
#img_left#7 жовтня в Москві було вбито всесвітньо відому журналістку Анну Політковську. Після її загибелі на одну чесну і сміливу людину стало менше.
Починаючи з 1999 року, вона регулярно їздила до Чечні та сусідніх регіонів, звідки повідомляла інформацію про бомбардування, тортури, табори, викрадання і корупцію в ході другої чеченської війни. Оскільки решта російської преси строго дотримувалася офіційної лінії, а західних журналістів практично не пускали в зону бойових дій, іноді здавалося, що вся об’єктивна інформація про Чечню виходить із репортажів однієї Політковської. Цінність і відмінність публікацій Політковської від інших критиків режиму Кремля полягали в тому, що в їхній основі була закладена професійно зроблена репортерська робота.
Мало хто знає, в якій важкій життєвій ситуації опинилася Анна напередодні своєї загибелі. За тиждень до трагедії у її матері виявили дуже низький рівень гемоглобіну. У лікарні їй поставили діагноз ”рак на останній стадії” і почали терміново готувати до операції. Батько їхав відвідати дружину, вийшов із метро, запитав, як пройти до лікарні, і – помер. Інфаркт.
Ці події відбувалися протягом одного тижня. Після цього у мами теж стався інфаркт. Вона не змогла витримати одержаних вістей про чоловіка. Приїхала сестра Політковської з-за кордону, і вони вдвох чергували в лікарні у мами. Зовсім недавно був напад на її доньку Віру.
Сама журналістка втратила лік неодноразовим погрозам фізичної розправи на свою адресу. Були випадки її отруєння, зокрема при спробі Анни відвідати Беслан у вересні 2004 року. І в таких нестерпних умовах для нормальної роботи, журналістка не зупинилася, а пішла до кінця.
Ще в квітні цього року один з депутатів Держдуми обнародував в Інтернеті список так званих "100 ворогів народу". Анна Політковська фігурувала в нім як агент західних спецслужб і була між двома журналістами Валерієм Панюшкіним і Володимиром Познєром.
І після смерті Політковської президент РФ також визнав, що Анна була гострим критиком діючої влади в Росії. У тому, що трапилося, доводиться визнати винним уряд, тому що ті, хто стоїть при владі, наділені всіма повноваженнями, і саме ті, хто має владу, несуть відповідальність за те, щоб подібне не повторювалося.
Разом з тим не можна не визнати, що після того, що сталося, у громадян Росії все ще є надія на те, що уряд може й захищатиме таких чесних і сміливих людей, тим самим відкриваючи шлях країни до вільного майбутнього. Надія ще жива. Хочеться вірити, що загибель Політковської буде останньою.
За даними Міжнародного комітету захисту журналістів, Росія займає ”почесне” третє місце з кількості вбивств журналістів. Ми поступаємося цією першістю тільки Іраку й Алжиру. 261 журналіст, убитий за професійну діяльність за останні 15 років, – це дані Спілки журналістів Росії. Давайте пригадаємо поіменно і вшануємо світлу пам’ять хоч би деяких з кращих людей Росії, що зробили так багато для становлення дійсної свободи слова і демократії у своїй країні, які загинули за свої переконання:
Олександр Мень, Дмитро Холодов, Галина Старовойтова, Юрій Щекочихін, Сергій Юшенков, Ігор Домніков, Лариса Юдіна, Микола Гіренко, Владислав Лістьев, Дмитро Завадський, Анна Політковська. Якщо вважати, що ”надія вмирає останньою”, то ці люди вже загинули перед нашою надією.
