В Афінах засідає суд. Судять філософа Сократа. Його звинувачують в тому, що він псує вдачу юнаків. А ще в тому, що він поклоняється новим богам.
#img_right#Сократу сімдесят. Сивий і босий він сидить перед суддями з посмішкою і слухає, що говорять обвинувачі.
– Сократ – ворог народу – говорять одні.
– Наша демократія ґрунтується на тому, що всякий громадянин має доступ до влади, щоб всі були рівні: усюди, де можна, ми вибираємо начальників по долі.
Сократ: – Але це так само смішно, як вибирати керманича на кораблі по долі, коли потрібні знання і досвід.
– Сократ – друг народу – говорять інші. Тридцять тиранів любили Сократа? Ні, вони боялися його. Вони теж запевняли, ніби він псує вдачу юнацтва. Таємних уроків він не давав, жив він не ховаючись, розмовляв з усіма просто. І завжди говорив: «державою повинні керувати хороші люди». Він якраз і навчав людей бути хорошими, будь ти багатій чи бідняк, лише б мав бажання вчитися добру.
– Сократ – дивак і насмішник, – погоджуються ті, та інші. Він ставить питання і не дає відповідей. З ним цікаво, але неспокійно.
Обвинувачі говорять: страчувати його, звичайно, це занадто, але провчити треба, щоб не заважав жити.
Обвинувачі закінчили і Сократ сказав промову в свій захист:
– Громадяни афіняни говорять, ніби я не визнаю державних богів. Але в усіх обрядах і жертвопринесеннях я завжди брав участь!
– Кажуть, ніби я поклоняюся новим богам. Просто я слухаю свій внутрішній голос. Коли дельфійська піфія чує голос Бога, коли ворожіям боги дають знамення, ви вірите. Чому ж мені боги не можуть що-небудь сказати?
– Кажуть, що я псую вдачу юнацтва. Але як? Навчаю зніженості, жадності, пихатості? Але я сам не зніжений, не жадібний, не пихатий. Навчаю непокорі владі? Ні. Я кажу: «Якщо закони вам не подобаються, введіть нові, а поки не ввели, покоряйтеся цим».
– Навчаю непокорі батькам? Ні. Я кажу батькам: «Адже ви довіряєте ваших дітей вчитися тому, хто краще знає грамоту, чому ж ви не довіряєте їх тому, хто краще знає чесноту?»
– Ні, афіняни, мені ставлять в провину інше. Колись дельфійський оракул сказав: «Сократ – мудріший од всіх мєжелінів». Я здивувався: цього бути не може, адже я нічого не знаю. Але оракула оспорювати не можна. І я пішов вчитися до політиків, до поетів, до гончарів, до теслярів.
– У своєму ремеслі вони розбиралися більше, ніж я. Але про такі речі, як чеснота, справедливість, краса, розсудливість, дружба будь-який з них знав нітрохи не більше, ніж я. Проте, кожен вважав себе знавцем і ображався, коли мої розпитування ставили його в безвихідь.
– Ось тут-то я зрозумів, що хотів сказати оракул. Я знаю те, що я нічого не знаю. У цьому – мудрість. І багато хто мене за це ненавидить. Ці люди звинувачують мене, що я навчаю юнаків чомусь поганому. А я нічому їх не вчу, тому що сам нічого не знаю. Я нічого не стверджую, а тільки ставлю запитання.
– Замислюючись над різними питаннями, ніяк не можна стати поганою людиною, а хорошою можна. Тому я вважаю, що зовсім не винен.
Судді голосують. Вони визнають Сократа винним. Обвинувач повинен запропонувати свою міру покарання, обвинувачений свою, а суд вибрати. Обвинувачі запропонували страту.
– Хай Сократ зі свого боку запропонує достатній штраф, і цим відкупиться – запропонували за Сократа міру його покарання ті ж обвинувачі.
Але Сократ говорить:
– Громадяни афіняни, як же я можу пропонувати собі покарання, якщо вважаю, що ні в чому не винен? Я навіть думаю, що корисний державі тим, що розмовами своїми не даю вашим розумам впасти в сплячку і турбую їх, як овід турбує товстого коня.
– Тому я б призначив собі не покарання, а нагороду – ну, наприклад, обід за казенний рахунок, тому що я людина бідна. А то який же штраф можу я заплатити, якщо всього добра у мене і на п’ять мін не набереться?
Це вже схоже на знущання. Народ шумить, судді голосують і призначають Сократу страту. Засудженому надається останнє слово.
Він говорить: – Адже я, громадяни, стара людина і смерті мені боятися не пристало. Що приносить людям смерть, я не знаю. Якщо загробного світу немає, то вона позбавить мене від дряхлості, і це добре; якщо є, то я зможу за труною зустрітися з великими мужами старовини і звернутися зі своїми розпитуваннями до них, і це буде ще краще. Тому давайте розійдемося: я – щоб померти, ви – щоб жити, а що з цього краще, нам невідомо.
Був святковий місяць і всі страти відкладалися. Друзі пропонували йому бігти, він сказав:
– Навіщо? Щоб порушити закон і справді заслужити покарання? І куди? Хіба є таке місце, де не вмирають?
Йому сказали:
– Але ж боляче дивитися, як ти страждаєш незаслужено! Він відповів:
– А ви б хотіли, щоб заслужено?
Його запитали:
– Як тебе поховати?
Він відповів:
– Погано ж ви мене слухали, якщо так говорите: ховати ви будете не мене, а моє мертве тіло.
Страчували в Афінах. Йому подали чашу з отрутою – він випив її до дна.
В. Лісіцина. По книзі М. Гаспарова «Розповіді про старогрецьку цивілізацію»
