Хто з нас не зберігає світлих спогадів про дитинство? Вони сповнені якимись особливими, іншими вібраціями, сяють немов неземною радістю і теплом. Іноді викликають блаженну усмішку, іноді сум про безповоротне минуле.
#img_left#Дитинство – особливий світ, неначе зовсім інший і відмінний від «великого» – свого роду інша планета. Діти – маленькі інопланетяни, прибульці в цей світ, багато в чому незрозумілий для них. Батьки вводять їх в це нове життя, навколишнє оточення формує світогляд – і тут є дуже важливими початкові кроки виховання, адже перші враження особливо міцно западають у підсвідомість.
Що особливо запам’ятовується нам з молодих років? Доброта і ненависть. Точніше, люди, через яких була нам ця доброта і через кого приходили образи. При цьому світлих моментів все одно виявляється більше.
Навіть тим, хто багато пережив у дитинстві – війну, блокаду, хвороби, сирітство – все ж таки є що пригадати і кого. Це ті наші близькі або абсолютно незнайомі добрі люди, що відбилися світлою пам’яттю в нас, і спогад про їх любов часто викликає розчулені сльози.
Ми згадуємо дитинство як інший світ, і це дійсно так. Світ дітей інший, і багато що в звичному нам оточенні вони сприймають інакше, щиро вірячи, без обману і каверзи, неупереджено. Якою приходить у цей світ дитина?
Дитя – світле, безкорисливе, безвинне і невинне, нездібне на брехню і підлоту і не розуміє, як це можуть допускати інші. Тому яка трагедія розігрується, коли маленькій людині нав’язують погане, при цьому ламаючи волю і насилуючи душу, примушують робити те, що проти її «природної» моральності – тому що «всі так живуть».
Заслуговує пошани народ, що дбайливо вирощує своє майбутнє, трепетно плекає нові паростки. Заслуговує осуду нація, держава, представники якої міркують подібно до мадам де Помпадур: «Після нас хоч потоп».
Можна щасливою, без сумніву, вважати сім’ю, де дітей люблять. Адже любов – це живлення, чиста вода джерела, що б’є з серця батька або матері.
У цьому сенсі багато сиріт і при живих батьках, де таке джерело живої води заглушене або ж, що гірше, отруєне важкими операціями з совістю. А оскільки святе місце не буває порожнім, місце світлої любові батьків займає енергія інших джерел: теле-, нарко-, алко-, порно-, комп’ютерно-інтерно та інші інферно (тобто пекельні) магнетичні пастки.
І росте така сирота, отруєна з малих років «великими» досягненнями цивілізації, заподіюючи біль і неспокій собі та іншим.
Яким повинен бути погляд на дитину? Які пріоритети виховання взагалі?
У дитині бачать таємницю, що втілилася в ній, особу самоцінну, душу, що прийшла в цей світ з персональною, для неї тільки призначеною місією.
Дитину захищають від непосильних для неї спокус, щось забороняють – це правильно, але вважається, що найкращим і, головне, дієвим способом буде особистий приклад. Цей століттями перевірений досвід показує, як найсильніше передається спадщина – від батька до сина, від матері до дітей, від вчителя до учнів – через особистий приклад, власний спосіб життя. Але передається в любові.
Інакше залишається, за Маяковським, «робити життя з товариша Дзержинського». Турбота про близьких, один про одного – чоловіка про дружину, дружини про чоловіка, про своїх і не тільки про рідних, а й інших дітей, сусідських, наприклад, або іншої країни – і є проявлена любов, або загальнолюдська, вселенська совість.
Співчуття до бомжів, до всіх безпритульних і занепалих. Турбота про тварин, собак, любов до природи. Пригадаємо хоч би шпаківні на картинках шкільних підручників 70-х – 80-х років. Це не комплімент соціалістичному минулому – в слов’янському архетипі вічно прихована любов до всього творіння.
А сьогодні на шкільному базарі виставлені шкільні зошити, де на обкладинках надруковані рок-зірки, герої тріллерів, нові суперавто і навіть кухлі з пивом(!), з яких виглядає щеня, що «нализалося». Коментарі зайві. Ах, пані Мамона (бібл. – нажива), погану ти службу служиш своїм поклонникам! Чи не обертається проти нас самих таке заступництво низьких пристрастей?
Скільки прекрасних прикладів підносить нам людська історія! Благочестиве виховання в дворянських сім’ях охоплювало всі людські сфери, не цураючись і не гребуючи нічим.
Баронеса Катерина де Хьюк Доерті, в дівоцтві Колишкина, дочка російського дипломата, світська левиця, згадує, як з трирічного віку мати учила її всьому, що повинна вміти звичайна жінка: прибирати, мити, прати, чистити мідний посуд, нефарбовані підлоги, штопати і шити всіма можливими способами, доїти худобу і прибирати за нею, правильній поведінці з протилежною статтю і багато чого іншого.
А батько завжди казав їй: «Запам’ятай, Катю, справжній аристократизм – це любов до людей». Це і підтвердила російська баронеса своїм життям, коли в Америці в негритянському Гарлемі відкрила перший в Нью-Йорку Будинок Милосердя для чорношкірих, чим накликала на себе гоніння з боку білої аристократії. Адже ще в двадцяті роки минулого століття багато хто в США щиро вірив, що у негрів немає душі.
Прекрасний досвід кадетських корпусів з їх прищепленням обов’язку і честі, вірності Вітчизні, жіночих світських закладів на зразок Смольного інституту благородних дівчат. Ні, не феміністки виходили звідти, а мабуть, найкращі дружини в світі. Післяжовтнева хвиля еміграції викликала фурор у Парижі й у всій Західній Європі.
Російські інтелігентні і цнотливі панночки різко контрастували з розбещеними парижанами. Одружуватися з росіянкою в середовищі французької еліти вважалося особливим шармом. І серед простолюдинів, селянства, якого було 90% населення, зберігалися споконвіку кращі традиції людинолюбства, чистоти поглядів, миру і гостинності.
Цим захоплювався, наприклад, граф Л.М.Толстой. Великий письменник і знавець людських доль з такою неприхованою любов’ю говорив про селянську моральність, про «мужика», вчився у нього. Історія ж наша пройшла переважно повз ці справжні цінності, зафіксувавши увагу на тому, що якраз не є предметом, щоб ним пишатися – бунт, революція, «великі комбінатори», дати і цифри.
Пригадаємо прекрасну сім’ю останнього російського царя Миколи II. Яка любов, яка чистота стосунків! Благородство Миколи та Олександри відбилося і на їх дітях. Імператриця зуміла виховати в дітях нескінченну любов до людей, до прекрасного в людині, довготерпіння.
Під час Першої світової вона зі старшими доньками служила сестрою милосердя в шпиталі, під який віддала власний палац в Царському Селі, а ночами офіцери охорони бачили царицю, що молиться біля могил померлих від ран воїнів тут же, в саду створеного кладовища. Як нова влада віддячила останній царській сім’ї, ми знаємо.
Хтось скаже: Це все було, та безнадійно поплило! Ну яке там благочестиве виховання і цнотливість, коли навколо не продихнути – «фабрики зірок», нарко-, алко-, порно- й іншої кайфо-продукції димлять, як в допотопні часи. Дивишся, і до кінця світу недалеко.
Дійсно, часи апокаліптичні, і хто винен, і що робити? Питання не нове, його ще в дев’ятнадцятому столітті задавали шукачі правди. Та ось відповісти правильно не змогли, тому якби відповідь була вірною, не було б двадцятого століття з пожарищами світових воєн і терором ГУЛАГів завдовжки в десятиліття.
Не було б всього цього. Інакше б склалася доля нашої країни, та й інших країн. Відповідь тут непроста. Є поверхові причини, є більш глибокі, недоступні неозброєному оку. Також і рецепти оздоровлення – є приватні і є, скажімо так, стратегічні, на сотні років вперед.
Торкнемося того, що іменується універсальним законом премудрості, так або інакше відбитим у всіх народів: Починати треба з себе. Дивовижна російська приказка – «яблучко від яблуні» – просто і точно виражає суть проблем.
Ми стривожені розкладанням молоді, тим, що діти схильні до поганого мало не з пелюшок, безпритульністю, насильством. Це означає, що боліє доросле суспільство, нам належить змінитися! Всякий садівник знає – якщо дерево поливати якою-небудь модифікованою хімією, плоди його будуть якщо не отруйні, то на смак точно малоприємні.
Так і місто сучасне. Чим харчується це древо на ім’я сучасний мегаполіс? Перераховувати не буду – неважко здогадатися. Можливо, для того, щоб наші діти росли здоровими духовно та етично, і фізично, ми повинні створити для них здорове чисте навколишнє оточення, атмосферу, для чого потрібно змінитися самим, поставити на чолі ідеали благородства, невинного способу життя, мислення, живлення, а не продажу-купівлі.
Черпати з криниці духовної премудрості, зібрати розсипані в часі перлини нашої культури, побачити світлу перспективу світу – не в нарощуванні технократичного потенціалу і матеріального «добробуту», що, заморожуючи совість, ведуть до лих і нових хвороб, але в розкритті прекрасного і таємничого потенціалу в людині.
Гадаємо, в цьому майбутнє цивілізації, і за жертовні зусилля у напрямі дійсного прекрасного майбутнього подякують нам наші нащадки.
Йосип Перов. Незалежна Асоціація російських релігійних письменників і філософів
