Згідно з історично визнаною офіційними представництвами практично всієї нашої планети календарною системою, започатковуюча цю добу північ знаменує канення в Лету 1/6 частини зими. Та проте справжньою зимою ще не вельми й пахне як такою. І, хоча з усього обсягу ночей трьох минулих місяців третина була морозних, проте першу половину грудня у карпатському передгір’ї можна вважати вельми помірною, — відшукалося б від сили трійко діб «у мінусах». Принагідно варто також зауважити, що для помірно-горбистої частини Української Галичини календар за юліанським стилем, по суті справ, набагато рідніший ніж навіть для тих регіонів, які свого часу були частками Російської Імперії, — тобто мали його за офіційний принаймі до початку 1918 року. Адже і «за Австрії», і «за Польщі», і рівним чином «при совітські власти» люди ревно «заховували» прадідівське літочислення яко же й аутентичні святкування, приділяючи особливої уваги насамперед різдвяно-новорічним (від Голодної до Щедрої куті), великоднім (від Великої П’ятниці до Вознесення Господнього включно) та, так би мовити, «індивідуально» — храмовим святам, — а діалектне слово «празники» саме цю останню категорію й виокремлює.
З огляду на поточні погодні умови, донедавна можна було робити попереднє припущення, що запроваджений у 45 році до н. е. першим римським імператором календар був націлений саме на цю пору, — проте й за «ст. ст.» 1 грудня так і не наважилося утішати когось мерзлою грудою. — Не виключено, що з-за відсутності в наш технічно просунутий час тих, кого б такий факт міг радісно зворушити: адже збірні дерев’яні колеса з вузькими — і тому жах як грузькими — оббитими ззовні листовим металом дугами з настанням міленіуму втекли від невдячних возів, щоб постати нулями на датах. — Отож, продовжуючи мислити алегорично, доходимо висновку, що нулів на той час критично бракувало. Пневматична тяга, звичайно ж, гідно використала черговий шанс поширення зони впливу…
Проте й дерев’яна глибоких колесин на бойківській глині не залишала би нині, — бо ось уже на протязі днів ста по-справжньому спраглася життєдайної вологи. Щоправда, дощики інколи перепадають — але дуже зрідка та й то надто рідкі. Врешті-решт почали відчувати дефіцит води й деякі селянські господарства: адже до самого дна вичерпуються й найбагатші (не конче найглибші — у пересічених місцевостей критерії відбору дещо відмінні від рівнинних) криниці. До призабутих було за останні водянисті роки джерел відновлюють стежини власники й не вельми чисельних поголів’їв не лише великої худоби. Точаться розмови і про доцільність снігу, — але тут перед «небесною канцелярією» відразу ж виставляються додаткові умови як-от: щоб не при морозі падав, та якомога лапатіший (в такому разі навіть якщо вдарятимуть згодом доволі потужні морози — крізь достатній покрив до грунту не зуміють досягнути, — і, коли пригріватиме погожої днини сонечко, то розтаватиме потроху і сніг над поверхнею землі). Адже ні для кого не секрет, що чим дозованіші порції води — тим легше вони засвоюються. Варто також зазначити, що природа аж надто делікатно напуває останнім часом землю: мало того що дрібними краплями, — та ще і при сильному вітрі: так що вони падають не прямо, а навскіс і при цьому ще й дужче розбиваються об залишки рослинності.
Сільським ґаздам цей стан речей мовби навіть і на руку: усі найменші клаптики з отавою можна геть-чисто виголити; а при погоді ще більш-менш і теплій, і ясній бичок, цапик, коник самі собі годні попасти. — Це ж яка виходить економія заготовленого влітку сухого корму! Проте, з іншого боку: куди ж його потому подіти, — адже з часом наявні втрати продукту по якoсті, а миші — ті ще й по кількості намагаються зрівняти. Та якби то таке-от знаття про осінь мало вже що й не довічну та прийшло швидше, — то хіба накошувались, насушувались, навожувались та наскладувались би з лишками сіно та солома?.. А зрештою, якщо глобально подивитися: що ж то в такому випадку за поля були би біля села, коли б яко сіножаті і не використовував їх ніхто? По приклад ходити далеко не доводиться, — ось лише трішки віддалік навперемішку: смуга покошена — смуга залишена. Перші роки на такому, як то кажуть, запущеному некісі, ґрунт навіть твердіший,- напевно від того що не встигає як слід промерзнути під ковдрою з трави, — а потому стає все м’якішим від зростання перегнійного шару.
Ті приморозки, котрі вже мали місце цього року, попри завдану квітникам, садам та городам шкоду, спромоглися на дещо й більш-менш корисне, як-от: інтенсивна фіксація атмосферної води у вельми естетичному з будь-якої відстані вигляді паморозі, яка під першими ж сонячними променями перетворюється y крапельки роси.
Та, незалежно від свого походження, росинки ведуть поміж себе дружні бесіди. Якщо прислухатись уважно, можна почути розмови вельми і поважні, — як, наприклад, ось яка:
Полілог між росами Золотої Осені
– Чому ж то Осінь Золота
в нас Літом Бабиним ще зветься?
– Тому, напевно, що жита,
коренеплоди — це усе для
бабусь і клопіт головний,
і надзвичайно мила втіха:
в залежності від того, чи
при нас, чи скриті зонтом стріх… – Я ж
міркую, що прикметником
ту щиру щедрість позначають,
у котрій всіх себе цілком
бабусі чадам викладають.
А “літо” – бо й повітря знов,
і г’рунт нагріті пізнім сонцем!
– Дозвольте? – Я зведу для мов
почутих осяйних віконець
мур, другий мур, четвертий: щоб
і світла лилось якнайбільше
крізь шибки, й навіжений шторм
ні крихти люті не потішив.
Отож-бо зріє кожен плід
до свого часу — щоби згодом
у якості новій розквіт
нащадок роду при природі.
Так було й буде: будний день
до світла лине, мов той шершень
до лампи, – а безмежжя тем
робіт села врожай заве’ршить.
Не випадково певне що
пора ця вдягнена врочисто:
у зрілості приємний тон, –
ось де смаку’ хапок та хисту!
(далі буде)
Віктор Гаврилів. Велика Епоха, Україна