«Доповідаємо, що розпочата у відповідності з Вашими вказівками 18 травня ц.р. операція з виселення кримських татар закінчена сьогодні, 20 травня, о 16 годині», — звітували того дня на ім’я народного комісара з внутрішніх справ Лаврентія Берію. В кількох рядках цієї телеграми — трагедія цілого народу, людей, які мали покинути свої домівки за лічені хвилини, отримавши змогу повернутись назад лише за… більш ніж 40 років.
#img_right#Вивозили з Криму переважно жінок, дітей та літніх людей — чоловіків на той час в поселеннях майже не було. Більшість із них раніше мобілізували до Червоній Армії, частину відправили на роботи в «Москвоуголь», йдеться в спогадах очевидців та доповідних записках працівників НКВС.
«Тато та брати моєї бабусі Зейнеп були на фронті, тому бабуся зі своєю матір’ю Сафіє жили лише удвох. Так само було і в інших кримськотатарських родинах: чоловіки та хлопці приймали участь у війні проти німців, в домівках лишались тільки жінки, діти та старі люди. Увечері 18 травня 1944 року бабуся гралася у дворі зі своїми подружками. До їхнього дому прийшли солдати з автоматами. Вдома була тільки мати моєї бабусі. Наказали збиратися в дорогу, сказали, що на збори є 10 хвилин. Куди вони їхатимуть, не пояснювали», — переказує розповідь своєї бабусі Ельзара Халіль.
Її прабабуся кинулася шукати свою дитину, а коли знайшла і прийшла з нею додому, щоб зібрати речі, солдати їх вже не пускали. Казали, що час на збори закінчився.
«Ось так, як були вдягнені на той момент, без їжі та речей мої бабуся з її матір’ю були депортовані до Узбекистану. Дорога була дуже складною. Люди їхали в задушливих, брудних та темних вагонах для худоби», — розказує Ельзара.
Медичної допомоги не надавали. Туалетів в вагонах також не було, а справити потребу на вулицю не випускали. Тіла померлих викидали з вагонів на зупинках — про те, щоб родичі могли їх нормально поховати по прибутті, мови не йшло.
Зейнеп з її матір’ю Сафіє привезли до Ташкенту, переказує онучка жінки. Там Сафіє дізналася від знайомих, нібито її чоловік із синами був депортований до Самарканду. З маленькою донькою вона рушила туди. Йшли по залізничних коліях. Втім, в Самарканді рідних вони так і не знайшли — те, що члени родини не могли знайти один одного після депортації, було непоодиноким випадком.
«Моя прабабуся (по лінії тата) пережила те ж саме. Вона народилася у багатодітній родині, де було 13 дітей. З усіх 13-ти вона єдина вижила», — говорить Ельзара. Кримських татар з Криму депортували за 3 дні.
Хтось загинув в дорозі, хтось — вже в місцях спецпоселень. З понад 190 тисяч кримських татар, яких депортували в 1944 році, в одному лише Узбекистані в найближчі півтора роки загинули близько 30 тисяч переселенців, зазначається в книзі «Депортація кримських татар. Як це було (спогади депортованих)».
Загалом у спецпоселеннях в центральноазіатських республіках, Сибіру та Уралі після депортації загинули від 38% до 46% кримських татар, повідомляється на сайті Харківської правозахисної групи з посиланням на дослідження Отто Пола ().
І якщо на початку ХІХ століття більшу частину населення Криму — 85% — становили кримські татари, то після подій 1944 року на півострові їх взагалі не залишилось, згідно з даними авторів книги «Депортація кримських татар. Як це було» та про склад місцевого населення. За даними інших джерел, на Кримському півострові їх залишилася дуже незначна кількість.
З переліку національностей, які мешкають на території Радянського Союзу, зникають «кримські татари». Натомість вони зазначаються як просто «татари».
#img_left#Такі дії радянська влада виправдовувала тим, що під час Другої світової війни кримські татари нібито охоче переходили на сторону німців. Деякі інформаційні інтернет-ресурси наводять вірні цифри щодо кількості загиблих серед мирного населення в роки після депортації, проте також виправдовують такі жертви тим, що кримські татари нібито були зрадниками, а також готувались до відторгнення Криму від Радянського Союзу і створення татарської держави.
Отто Пол у своєму дослідженні зазначає, що незважаючи на офіційне визнання в 1967 році того, що звинувачення в пособництві німцям під час Другої світової війни були хибними, «їх досі повторюють деякі російські шовіністи». За його даними, проти Радянського Союзу та на його боці воювала рівна кількість кримських татар, а вісім з тих, хто воював на боці Червоної армії, отримали відзнаку «Герой Радянського Союзу».
Перші заклики визнати депортацію 1944 року актом геноциду з’явилися на початку 60-х років минулого століття. Те, що відбулося тоді та в наступні роки з кримськотатарським народом, «цілком можливо характеризувати як дії, що підпадають під пункти 2, 3 і деякою мірою пункт 4 міжнародного визначення геноциду», йдеться на Харківської правозахисної групи.
Але, на думку правозахисників, складність полягає в тому, «яким чином довести (і чи можливо це взагалі), що метою таких дій був свідомий намір повного або часткового знищення цієї етнічної групи». Доказом цього може слугувати те, що кримські татари в місцях переселення не могли вивчати рідну мову, культуру та традиції. Крім того, в самому Криму матеріальної та духовної спадщини татар намагалися позбутися, відмічають правозахисники.
До 2005 року на Кримський півострів змогли повернутися близько 300 тисяч депортованих кримських татар та їхніх нащадків. В місцях виселення залишається ще 150 тисяч, стверджує укладач книги «Депортація кримських татар. Як це було» Рефат Куртієв.
Україна депортацію кримських татар 1944 року актом геноциду не визнала, а 18 травня, яке для кримських татар є днем жалоби за загиблими під час депортації, у списку державних пам’ятних дат не значиться.
Окрема подяка за допомогу в зборі матеріалу Ніяре Шевкієвій.
